Школа в підпіллі. Як педагоги херсонської школи №46 навчали дітей під час окупації

Хоча автора цього повідомлення ніхто з колективу не знав, всі зрозуміли, що воно означає: школу захопили росіяни. Але зупиняти роботу української школи, попри всі ризики, колектив не збирався.

Історія школи №46 у Херсоні демонструє освітню політику росіян на окупованих територіях України: примусова русифікація дітей через погрози і залякування батьків, цілковите знищення української освіти.

Захоплення школи

Досвід пандемії виявився дуже корисним. Вчителі та адміністрація вже мали налагоджену систему комунікування між собою, з учнями та їхніми батьками. Всі заняття, як і під час карантину, проходили дистанційно в Zoom.

Учні і педагоги, які мали можливість, підключались і з окупованого Херсону, і з підконтрольних Україні територій, і з-за кордону. У деяких педагогів в рази зросло навантаження ‒ вони заміняли вчителів, що не мали можливості проводити заняття. Але дітей учили.

Щоб росіяни не розграбували школу, у травні педагоги забрали частину шкільної техніки додому. Потім у навчальному закладі два місяці чергували його працівники і батьки учнів ‒ захищали від мародерства те, що залишилось у школі.

Заступниці директора з навчально-виховної роботи Анжела Волобуєва та Інна Співак тимчасово перейняли на себе всю управлінську роботу. Директорка школи під час окупації вирішила відсторонитись від виконання роботи, ймовірно побоюючись за власну безпеку.

В кінці липня школу захопили колаборанти. За словами працівників школи, спочатку зрадили секретарка і бібліотекарка, вони почали агітувати перейти на бік ворога вчительок школи і технічний персонал.

Бібліотекарка, яка почала співпрацювати з окупантами, зконтактувала зі колишньою вчителькою з 46-ї школи і ймовірно запропонувала їй керувати “новою російською школою”. Ця жінка, як вона сама потім заявляла іншим педагогам, зустрілась з головою окупаційної адміністрації Херсона Володимиром Сальдо і він призначив її новою директоркою школи.

29 липня до груп шкільного персоналу у Вайбері надійшли повідомлення російською від незнайомої жінки. Вона наказала всьому колективу прийти до школи 30 липня і здати матеріальні цінності. Анжела Волобуєва та Інна Співак видалили авторку повідомлення з чату і написали оголошення, щоб ніхто з педагогів не приходив.

Таке повідомлення отримали педагоги, а також технічний персонал

‒ Всі педагоги залишились вдома, ‒ розповідає Волобуєва, ‒ Таке ж повідомлення прийшло і до чату технічного персоналу, який секретарка-колаборантка зробила для вербування. Ми не знали про цей чат і не надіслали туди повідомлення залишатись удома. Через цю помилку до школи в осине гніздо колаборантів прийшов двірник. Він посидів, послухав, а потім сказав “новій адміністрації”, що співпрацювати з ними не буде. В тих умовах це був дуже сміливий вчинок.

Зіткнення з колаборантами

1 серпня педагоги разом з батьками вирішили прийти до школи, щоб забрати свої особисті речі і спробувати винести залишки техніки.

‒ Нова директорка нас не пускала, розповідала, що вона тут керівниця і її особисто назначив Сальдо, ‒ згадує Співак, ‒ Але ми прорвались, завдяки батькам, що прийшли на нашу підтримку. Встигли позабирати лише свої трудові книжки і деякі особисті речі ‒ шалики, взуття і таке інше.

‒ Ми не змогли забрати техніку, ‒ розповіла Волобуєва, ‒ За нами ходили наші колеги колаборанти, хапали нас за руки, якщо ми щось брали, кричали, що викличуть воєнізовану охорону. Ми взяли тільки особисті речі. З того часу у школі справді з’явились військові з автоматами і нас туди більше не пускали.

Першого серпня педагоги побачили, як багато їхніх колег почали співпрацювати з окупантами. Деякі з них ще до цього дня звільнились з української школи, а деякі продовжували працювати там і там та робити вигляд, що нічого не сталось.

Вони отримували зарплату від Росії і відпускні з України. Але з усіма, хто перейшов на бік окупантів, адміністрація української школи 1 серпня розірвала трудові відносини, зараз спецслужби ведуть розслідування.

‒ Держава нас підтримувала ‒ платили менше, ніж до великої війни, але платили, ‒ говорить Волобуєва, ‒ Тому так сильно злить поведінка зрадників. Якби грошей не було взагалі, я могла б зрозуміти, що людина співпрацює з ворогом, щоб вижити, підтримувати себе і сім’ю. Але держава платила гроші, тож це була просто жадібність. Дійсно, було дуже страшно, але нам не погрожували зі зброєю, люди просто хотіли вхопити шматок пожирніше.

Підпілля

Напередодні 1 вересня Співак та Волобуєва почали організовувати підпільний навчальний процес. Заступниці директора зібрали заяви від батьків ‒ хто хотів оформити дитину на сімейне навчання чи дистанційне.

Батькам, які залишались на окупованих територіях, радили забирали документи зі школи і говорити працівникам “російської школи”, що вони збираються виїжджати з міста. В особистих справах дітей були адреси їхнього проживання, тож це потрібно було, щоб до батьків у двері не стукали окупанти і примушували віддавати їхніх дітей у російську школу.

Так зробила і Олена Тетерева, мати третьокласника, який навчається у школі №46. Вона вирішила не виїжджати з Херсону, але віддавати дитину в російську школу категорично відмовлялась.

Вона забрала зі школи особову справу і пояснила “новій адміністрації”, що виїжджатиме з міста. Її попросили здати українські підручники за другий клас і лише після цього погодились віддати особову справу.

Згодом колаборанти дістали Олену вже на роботі, в лікарні. Персонал, який погодився співпрацювати з росіянами, збирав списки працівників з дітьми у Херсоні.

У неї питали, чи збирається вона віддавати свого сина до школи. Олена ухилялась від прямої відповіді ‒ казала, що вони з дитиною планують виїжджати, або ж, що вона досі думає над тим, щоб піти в російську школу і поки не готова давати точну відповідь.

‒ Я читала в різних Телеграм-каналах, що росіяни погрожували батькам, що не віддавали до школи своїх учнів, ‒ розповідає Олена, ‒ Прямо заявити свою позицію я не могла, але була категорично проти російської школи. Мій син ‒ українець і він буде ходити в українську школу.

Тим, хто залишився в Херсоні, школа також рекомендувала писати заяву на сімейну форму навчання, щоб їх не чіпали окупанти, якби дізнались, що вони відвідують уроки в українській школі.

Але Олена вибрала для своєї дитини дистанційне навчання, щоб син міг підтримувати зв’язок з однокласниками та педагогами. Вона згадує, що хлопчик продовжував сидіти за ноутбуком навіть під час перерв між заняттями ‒ спілкувався з іншими дітьми.

Ще одна проблема підпільної школи ‒ зв’язок. Батькам з дітьми у Херсоні доводилось використовувати VPN, адже росіяни заблокували доступ до багатьох сайтів. Інтернет іноді дуже погано працював, тож учні час від часу не могли приєднуватись до занять, але школа їх підтримувала.

Олена розповідає, що педагоги створили гугл-класи, де писали, які класні і домашні роботи треба виконати. Тож коли її син не міг підключитись до дистанційного уроку у Зумі, Олена у вільний час заходила в гугл-клас і виконувала разом із сином завдання.

Погрози росіян

Побоювання Олени були не безпідставними ‒ росіяни справді погрожували деяким батькам і педагогам.

Інна Співак розповіла, що одного разу їй зателефонувала мати її учня порадитись, що робити. Батько цієї жінки працював на хлібозаводі і начальник пригрозив звільнити його, якщо той не віддасть онука до російської школи. Під цим тиском мати була змушена віддати дитину в російську школу, але продовжити навчання в українській на сімейній формі.

Іншій самотній матері окупанти погрожували напряму. Жінка працювала в магазині, дитина завжди була поряд. У цьому магазині скуплялись російські військові і перед навчальним роком вони примушували жінку віддати дитину в їхню школу. Сказали, що позбавлять її батьківських прав, якщо не підкориться.

Погрожували також і вчителям.

Анжела Волобуєва залишалась в окупованому Херсоні, тож викладати вона не могла через наказ МОН. Але вирішила проводити для одинадцятикласників безкоштовні консультації з підготовки до ЗНО з математики. Педагогу було страшно, що хтось може дізнатись про це і здати її росіянам.

‒ Педагоги, директори, завучі з інших шкіл мені розповідали, що до них приходили додому, забирали техніку, навіть їх власну, а не шкільну, знущалися, залякували. В мене вдома теж була техніка зі школи ‒ я боялась, що за мною прийдуть. Тут на вулиці на когось не так глянеш ‒ могли кинути за це на підвал. ‒ розповідає Волобуєва, ‒ Але нашому колективу дуже пощастило. Мені ніхто не погрожував, але двічі агітували працювати в російській школі.

Місяць навчання

Окупанти пропонували “бонуси” батькам, які віддають своїх дітей в російську школу ‒ 10 тисяч рублів. Також старшокласники без конкурсу могли вступити до ліцеїв та коледжів Херсону, захоплених росіянами.

Врешті-решт, навчання, до якого окупанти змушували українських дітей, тривало лише місяць.

– У вересні наша школа під егідою колаборантів розпочала роботу, але вже через кілька тижнів дітей відпустили на канікули. Росіяни готувались до їхнього “референдуму”, – розповідає Співак, – А після нього школа так і не відкрилась, бо почався контрнаступ ЗСУ.

Росіяни нашкребли у школу №46 дуже мало дітей ‒ в класах навчалось по 15 учнів, і відкривалось по одному класу на паралель. Предмети викладали і технічний персонал, і працівники адміністрації ‒ тож це навчання було для галочки.

Біля школи постійно чергувала озброєна охорона. Російські військові не пускали в школу батьків навіть першого вересня, коли проводили святкування в актовій залі.

Олена Тетерева жила поряд із навчальним закладом і до окупації її син постійно грався у дворі школи. Але після того, як біля входу з’явились військові зі зброєю, хлопчик почав боятись цього місця і більше не ходив туди. Тим паче, гратись йому було ні з ким ‒ більшість його однокласників виїхало з міста.

Олена розповідала, що бачила з вікна, як школярі йшли до школи о восьмій ранку, а повертались вже об 11-й. Окупанти завезли свої підручники, але їх на всіх не вистачало. Двоє сусідів Олени через страх віддали своїх дітей в російську школу ‒ але їхні діти навчались без книжок.

Ці ж сусіди розповіли Олені, що вивчення української мови в російській школі було необов’язковим. Щоб вивчати її, потрібно було написати окрему заяву ‒ майже, як у СРСР.

В кінці вересня росіяни закрили школу і організували там дільницю для “референдуму”. На ці чотири дні Херсон спорожнів ‒ всі боялись виходити на вулицю, щоб їх не змусили голосувати за приєднання до Росії.

А вже в листопаді школа нарешті знову стала українською. Хоча росіяни продовжують над нею знущатись ‒ у грудні через російський обстріл у закладі розбились вікна.

‒ Ми зустріли наших у Херсоні, цього ми дуже чекали, ‒ говорить Анжела Волобуєва, ‒ Але разом далі зі школою ми переживаємо всі ці обстріли.

школа окупація війна діти колабораціонізм херсон