Їм не потрібна гіперопіка. Як військових з ампутаціями повертають до повноцінного життя
Їм не потрібна гіперопіка. Як військових з ампутаціями повертають до повноцінного життя

Їм не потрібна гіперопіка. Як військових з ампутаціями повертають до повноцінного життя

Після численних операцій для бійців, що втратили кінцівки, починається період реабілітації. Комусь треба заново вчитися ходити, комусь – тримати ложку і писати. Кожен крок, кожен рух дається через пекельний біль і подолання зневіри.

Після тижнів і місяців наполегливих зусиль протези “оживають” і починають “слухатися”. На цьому шляху важливі і методики реабілітації, і емоційна підтримка. Усе це поєднується реабілітаційному центрі Superhumans у передмісті Львова, де лікуються військові з ампутаціями.

У кожного здешнього пацієнта є своя історія.

“За місяць я евакуював 30 поранених ‒ всі вони вижили. Я був 31-м, наступив на міну”, – розповідає військовий медик Андрій Родін. На війні він з 2014 року, втратив обидві ноги, але хоче якнайшвидше відновитись, повернутись на війну і дослужити до пенсійного віку.

Пазли, настолки і піксель

У приймальні Superhumans, що фінансується фондом Баффета можна пограти в настільні ігри, зібрати пазли, випити чай чи каву в очікуванні процедур.

Поки я сиджу і чекаю інтерв’ю з пацієнтами, повз мене на кріслах колісних проїжджають дужі чоловіки. Навіть на колісних кріслах вони виглядають як типові військові ‒ деякі вішають на стінки крісел піксельні рюкзаки, деякі навіть в приміщенні носять темні кепки і майже всі носять невеликі сумки на плече.

Поряд зі мною в приймальні за столом з пазлами і настільними іграми, сидить жінка і чоловік. Ліворуч ‒ американська художниця, що приїхала до Superhumans, щоб намалювати портрети пацієнтів, а потім з продажів малюнків виручити кошти для цього ж центру.

Фотосесія пацієнтки центру, яку проводить команда Superhumans для промокампанії
Фотосесія пацієнтки центру, яку проводить команда Superhumans для промокампанії

“Виходив останнім, наступив на міну”

Праворуч ‒ чоловік з прозорими блакитними очима. Декілька днів тому йому поставили протез на праву стопу і він звикає на ньому ходити, поряд стоять милиці.

Цього чоловіка звати Дмитро Долгіх. Він ‒ військовий 36-ї бригади морської піхоти. Чоловік підписав контракт з армією у 2021 році після військових зборів.

До військової служби Дмитро працював електромонтером на Запорізькій атомній електростанції. З родиною він жив у Енергодарі, тож на початку повномасштабного вторгнення воював у своєму краї.

Дмитро Долгіх
Дмитро Долгіх

У захопленому росіянами Енергодарі довгий час залишалася його родина: дружина, 20-річний син і песик. Чоловік попросив дружину виїхати, адже боявся за її безпеку.

“Я звільнив її з роботи, бо співробітники знали, що я військовий, тож могли розповісти про це окупантам, ‒ розповідає Дмитро. ‒ Росіяни могли б схопити, допитувати їх. Ми сварились багато, я просив її виїхати, але вона не хотіла ‒ хвилювалася, що окупанти на блокпості “мобілізують” сина”.

Поки рідні були в окупації, Дмитро воював на Запорізькому, потім на Херсонському напрямку і на Сході. Виїхати із Енергодара дружину Дмитра змусило його перше поранення.

Після цього Дмитро відновився і повернувся на війну. Але 12 липня 2023 року біля села Приютне в Запорізькій області Дмитро травмував руку і втратив стопу.

“Я був старшим групи і виводив побратимів з-під обстрілу. Виходив останнім і тоді наступив на міну”.

Цю подію Дмитро згадує з легким серцем, адже всі його побратими залишились неушкодженими. “Краще самому постраждати, аніж втратити людей”, ‒ каже.

Зараз Дмитро навчається користуватись протезом у центрі і хоче повертатись у бій, але якщо не зможе, то готовий стати інструктором.

Військовий розповідає, що йому пропонували протезуватись закордоном, але він відмовився і обрав центр саме в Україні.

“Це зараз українським військовим у світі готові дати все, що треба, але закінчиться війна і все зміниться, ‒ вважає Дмитро Долгіх. ‒ А от якщо протез зламається вже після війни і мені доведеться їхати, наприклад, в США, щоб поремонтувати його. Це буде дуже дорога поїздка, яку мені доведеться оплачувати з власної кишені”.

Приймальня у центрі Superhumans
Приймальня у центрі Superhumans

Особлива атмосфера

Українців, що протезуються за кордоном, часто не навчають ними користуватись. Співробітники Superhumans розповіли, що до них отрапляли пацієнти, які мали електронні протези вартістю десятки тисяч євро, однак не мали з них жодної користі.

В Superhumans - комплексний підхід: тут і виробляють протези, і встановлюють їх, і навчають використовувати в щоденному житті, також допомагають з фізичною і психологічною реабілітацією. Пацієнтів навчають користуватись також і кріслом колісним, на випадок, коли не матимуть протезів.

На другому, "навчальному", поверсі - особлива атмосфера. Це простора зала для фізіотерапії, в якій військові тренуються всі разом. Під час вправ чи очікування прийому у психолога, терапевта чи іншого спеціаліста, кабінети яких теж розташовані на цьому поверсі, пацієнти жваво спілкуються між собою. Це також дуже допомагає відновленню.

В Superhumans є басейн для гідротерапії, є кабінет ерготерапевта ‒ тут пацієнтам допомагають відновлювати свою повсякденну життєдіяльність з урахуванням нових фізичних можливостей, наприклад, навчитись тримати ложку за допомогою протеза.

"Навчальний" поверх у центрі Superhumans
"Навчальний" поверх у центрі Superhumans

Щоб реабілітація пацієнта проходила максимально швидко і комфортно, у Superhumans налагоджений зв’язок між терапевтами і персоналом, що виробляє протези.

Ближче до реального життя

Майстерня протезів розташована прямо в приміщенні центру, тож якщо терапевт під час заняття бачить, що пацієнту в протезі некомфортно, може просто спуститись поверхом нижче і передати зауваження від пацієнта спеціалісту. Так протез можна одразу на місці підкорегувати.

“Особливість цього центру полягає в тому, що він повністю пацієнтоцентричний, тут дуже індивідуально підходять до реабілітації військових, ‒ розповідає асистент фізичного терапевта центру Олег Карпов. ‒ Вчора, наприклад, я працював з пацієнтом, який хоче після реабілітації поїхати на фронт, відпрацьовували різні вправи на його прохання.

“В центрі також багато сучасної техніки, яка допомагає пацієнтам швидше відновлюватись, ніж в інших реабілітаційних центрах. Тут, наприклад, є дуже зручна бігова доріжка, на якій регулюється її кут нахилу і напрям руху ‒ це допомагає пацієнтам відпрацювати більше сценаріїв, з якими вони стикатимуться в реальному житті”, ‒ пояснює Карпов.

Троє військових тим часом жваво обговорюють переваги своїх колісних крісел. Один показує своє ‒ воно легше і більш поворотке, ніж звичайне, тож він дає іншому військовому протестувати його.

В цьому ж залі пацієнти вчаться підніматися і опускатися сходами, ходити взад-вперед, долати невеликі перешкоди, що нагадуютьують бордюр чи ямки на тротуарі. Але те, що людям на ногах дається так легко, дається їм з величезними зусиллями. Один пацієнт знімає свій протез після тренувань і з нього виливається піт.

Заняття на "навчальному" поверсі центру Superhumans
Заняття на "навчальному" поверсі центру Superhumans

Психологічна підтримка

Всередині центру дуже приємно пахне, наче у квітковому магазині, а не в лікарні: це ще одна деталь, що свідчить про те, наскільки уважно тут ставляться до психологічного стану пацієнтів. у.

Центр Superhumans відкрився у квітні 2023 року і він повністю безбар’єрний ‒ всі двері відкриваються самі, є ліфти, підйомники, пандуси і все-все-все, щоб люди з будь-якою кількістю кінцівок почувалися комфортно.

В туалетах навіть замінили потужні сушарки на серветки – щоб їхній гул не викликав панічних атак, нагадуючи звуки винищувачів, снарядів та ракет. Правда, безконтактні сушарки в туалетах довелося замінити. Їхній звук не нагадував д військовим звуки . Їхній

Для військових в Superhumans працює ціла команда психологів. Психолог-діагност тричі проводить скринінг пацієнта: після прибуття до центру, під час реабілітації та після її завершення. Щоб проаналізувати стан пацієнта особливу увагу звертають на те, як і де він отримав травму.

Якщо пацієнт цього потребує, направляють до психотерапевта чи психіатра. Послугами цих фахівців пацієнти можуть користуватись і після того, як запротезуються і пройдуть реабілітацію в центрі.

“З 410 пацієнтів, які пройшли реабілітацію в клініці, у 12-х ми виявили ознаки ПТСР і спрямували їх до психіатра, ‒ пояснює психологиня-діагност у Superhumans Христина Заставна. ‒ У більшості виявили ізольовані симптоми цього розладу. Наприклад, проблеми зі сном, інтрузії у формі флешбеків (психологічне явище, коли в людини раптово виникають повторні переживання минулого досвіду, ‒ ТЕКСТИ), людина постійно відчуває негативні емоції, наприклад, озлобленість чи агресію, чи має підвищену реактивність ‒ постійно хоче щось робити, або ж емоційно закривається і не хоче говорити про свою травму”.

Такі симптоми разом можуть свідчити про ПТСР, але в більшості пацієнтів вони проявляються поодиноко.

Заставна розповідає, що працівники центру також спілкуються з найближчими родичами пацієнтів, найчастіще ‒ з дружинами та матерями. “Ми пояснюємо їм, як поводити себе, щоб не погіршити психоемоційний стан пацієнта. Розповідаємо, що не треба гіперопікати військових та робити все за них”.

Також в клініці працюють фахівці першого контакту. В минулому це пацієнти центру ‒ військові, що також втратили кінцівку через поранення, але знайшли в собі сили пережити це, навчились користуватись протезом і тепер підтримують інших. Крім психологічної допомоги та оцінки стану пацієнта вони, як “випускники” центру, можуть допомогти зорієнтувати новоприбулих ‒ розповісти, які етапи реабілітації їх чекають, які документи знадобляться тощо.

Вони також залучають пацієнтів до різних фізичних активностей, наприклад, походів у гори, щоб показати, що життя після ампутації не зупинилось.

“Подивився на ноги, а їх немає”

Одного із хлопців, який давав іншому пацієнту затестити своє колісне крісло, звати Олександр Куцан. Його тіло всіяне цятками – в тілі застрягли уламки мінометного снаряда.

Його історій вистачить на цілу книжку. Олександр зустрів війну у Харкові, на Північній Салтівці. Він побачив з вікна, як розривались російські снаряди, вибуховою хвилею у квартирі повідкривало вікна. Олександр з родиною його дівчини поспіхом зібрав речі і збирався їхати.

Олександр Куцан з Харкова

За кілька місяців Олександра мобілізували – у Полтаві. “Бойове хрещення в мене відбулося під Бахмутом”, ‒ згадує він. Він евакуював поранених на старенькій “Ниві”, яка швидко перетворилася на решето. Дірки в салоні підклеював скотчем, щоб вода не затікала.

Олександр втратив обидві ноги, коли в його окоп прилетіла міна.

“Те, що в мене ніг немає, я зрозумів одразу, коли почав вибиратися з окопа. Поповз на ліктях, по руках текла кров. Потім перевертаюсь на спину і думаю: “Так, а шо ж це я йти не можу?”. Подивися на ноги і зрозумів, що їх немає. Там висіло якесь ганчір’я, посічене, подерте і стопи десь валяються”.

Олександру вистачило витримки не нервуватися – щоб тиск крові не підвищувався. Руки також посікло уламками, тому накласти турнікет собі не міг. Але поруч, на щастя, були побратими. Турнікет наклали не надто високо, вдалося врятувати коліно.

“Я відключився вже по дорозі до операційної, ‒ згадує Олександр. ‒ Пам’ятаю, як везли на каталках, і в мене в животі почало холонути. Це був поганий знак, бо я розумів, що внутрішні органи почали втрачати кров”.

Після поранення Олександр пережив довгий процес лікування і реабілітації. З його рани три доби вручну діставали осколки, потім він два тижні проходив вакуумну терапію ран, але все одно в тілі залишилось дуже багато осколків, які заважають освоїти протези.

“Два тижні я ходжу на навчальних протезах, але в мене проблеми з тим, що уламки в тілі почали вилазити. Через це коли я хоч якось навантажую ногу, протез ніби вистрілює і не тримається. Скоро буде ще операція, уламки вийматимуть”.

Про все, що з ним трапилося, Олександр згадує з усмішкою. На очах виступають сльози, коли розповідає, як біля його побратим пролетіла куля. Але навіть в цей момент продовжує усміхатись і струшує руками краплі з очей.

Одужувати його мотивує його 5-річна донька, яка постійно провідує тата. Коли працівниця реабілітаційного центру пропонує йому брендовану футболку від Superhumans, він запитує, чи є така в рожевому кольорі. Це улюблений колір його доньки.

Два турнікети в кишенях

Свою історію тут має кожен пацієнт. Посеред кімнати ходить один чоловік старшого віку. Одна його нога загинається всередину ‒ на протезах ходити йому поки незвично. Але він дуже старається ‒ спочатку пробує ходити сам, потім з підтримкою персоналу, який навчає ставити ногу правильно. Він також постійно усміхається, хоча видно, що йому дуже важко.

Це ‒ Андрій Родін, який раніше він був цивільним медиком, працював у Коростені на Житомирщині, мобілізувався у 2014 році. Спочатку служив у Житомирському прикордонному загоні, потім у Донецькому.

Велику війну Андрій зустрів на кордоні з Білоруссю. Розповідає, що перший обстріл почався о четвертій ранку. Його загін зміг затримати окупантів на дві години.

Поранення він отримав наприкінці травня 2022 року на Харківщині, де працював у складі евакуаційної групи – наступив на міну.

Андрій Родін
Андрій Родін

Поки тривав бій, Андрій чекав на евакуацію протягом трьох годин, наклавши собі турнікети.

“Я ніколи не чіпляю собі турнікети на форму ‒ вони в мене завжди лежать в рюкзаку бойового медика, – згадує він. – Але саме того дня я поклав собі два турнікети сюди і сюди.”, ‒ Андрій показує на правій і лівій руці місця кишень на формі. Це його врятувало, бо наплічник злетів з нього, відкинутий вибуховою хвилею. Також пощастило, що мав при собі рацію, то ж зміг викликати побратимів.

Ті, кого він встиг винести до свого поранення, вижили, хоча більша частина його групи загинула в тому бою.

“Були різні поранення в хлопців ‒ теж наступали на міни, були вогнепальні поранення, в одного хлопця, пам’ятаю, було важке кульове поранення в живіт, але їх усіх вдалось врятувати. Це все завдяки лікарям в стабілізаційному пункті біля Борової. Вони і мене врятували з того світу, бо коли я приїхав, в мене вже був дуже маленький тиск і я був без свідомості”.

Тиждень тому Андрій почав навчатися ходити на протезах. Його підтримує дружина, яка щотижня відвідує його в стаціонарній лікарні поруч із центром ‒ з Коростеня до Львова ходить прямий поїзд-інтерсіті.

“Минулої суботи вона їхала в одному вагоні з Борисом Джонсоном. Сказала, що в нього кумедна зачіска”, ‒ говорить чоловік.

Зараз план Андрія ‒ міцно стати на ноги, повернутися на війну і дослужити до початку пенсії. Одразу після нашої розмови він повертається на заняття.

Пацієнту приміряють футболку Superhumans. Фото авторки
Пацієнту приміряють футболку Superhumans. Фото авторки
Джерело матеріала
loader