Канібалізм, братські могили і згортки пшениці в землі. Як Голодомор вплинув на мою родину

П’ять колосків

Отож, 1931 рік. 17-річна Ганна щойно народила свого первістка, якого назвала Іваном, на честь батька дитини і свого чоловіка, мого прадіда Івана Кучера. Її батьки рано загинули, вона зростала сиротою під гнітом її жорстокого старшого брата, але в 1930-му вона одружилась і переїхала в будинок до свого чоловіка. Нарешті в її житті трапились щасливі зміни.

До розкуркулення і Голодомору, в будинку Ганни та Івана завжди було багато їжі ‒ чоловік був сином багатого селянина. Але в 1932 році радянська влада приймає закон “Про п’ять колосків” і раптом всі льохи опустіли.

“Мама розповідала, як селяни намагались сховати від радянської влади пшеницю, ‒ згадує моя бабуся, Людмила Твердохліб. ‒ Вони загортали насіння у шматочки тканини і закопували її в землю у дворах. Але комуністи це просікли ‒ вони ходили з гострою палицею по подвір’ях, штрикали її в землю і так знаходили ці згортки пшениці і забирали”.

Не від голоду

Свого сина, на той момент 9-місячного Івана, Ганна з чоловіком через голод вирішили віддати в імпровізований дитячий садочок в селі ‒ там обіцяли за ним доглянути. В один день Ганна зайшла забрати його і зраділа.

“Мама казала, що він такий гарнесенький був, погладшав трішки”, ‒ говорить бабуся. Але це були останні моменти його життя ‒ він не погладшав, а опух від голоду. Згодом він помер.

Під час Голодомору померла і племінниця Ганни. Але не від голоду.

“Одна з маминих сестер жила на відсілку недалеко від села, ‒ розповідала бабуся. Вона одружилась, народила доньку і ще до Голодомору померла. Її чоловік одружився з новою жінкою. Під час Голодомору вони з’їли цю дитинку. Яка їхня доля була після того, я не знаю”.

Під час Голодомору більшовики їздили по Черепину на возах. На ці вози вони скидали трупи, але не тільки. Якщо людині було погано, але вона була ще жива, ‒ її все одно кидали на віз. І мертвих, і живих з цього воза скидали у ями.

Моя бабуся, Людмила, народилась 1941 року в Черепині, а згодом родина переїхала до Києва. Після закінчення Другої світової, Людмила їздила в Черепин на літні канікули. Там її тітка водила на місцевий цвинтар.

“Пам’ятаю, як ми ходили кладовище, а там були пусті ділянки без надгробків, ‒ розповідає бабуся. ‒ Це там були ці ями, куди скидали людей під час Голодомору. Мабуть десь там і захоронений мій братик, Іван”.

Пусті очі

Бабусю з дитинства водили до цієї пустоші на цвинтарі, щоб вона знала про те, що радянська влада зробила з її рідним селом. Метою Голодомору було знищення народної пам’яті і свідомості українців, але для моєї родини ця трагедія стала болючою вакциною проти симпатизування радянщині.

Так само, як маленьку бабусю її родичі водили на могилу жертв Голодомору в рідному селі, бабуся водила мене маленьку до пам’ятнику дівчинки з колосками. Пусті очі цієї статуї вразили мене в дитинстві, а бабуся своїми словами надихала мене вивчати історію рідного народу.

Пам’ятаю, як у дитинстві кожного року на День пам’яті Голодомору моя бабуся ставила на кожному вікні у квартирі свічку. Щороку я хвилювалась, що штори загоряться, але вшанувати жертв для моєї родини було важливіше. Тож я нервово металась по квартирі і перевіряла, чи не почалась пожежа. А ще в той день я виглядала з вікна і дивилась, скільки ще сусідів запалили свічку у вікні. Їх завжди було менше, ніж хотілось би.

Відро хлібу

Попри те, що бабуся не пережила Голодомор особисто, на ній він залишив велику травму. Бабуся завжди купувала в магазині багато продуктів більше, ніж треба було. А потім змушувала мене з’їдати їх, аби вони не зіпсувались.

А ще в нашій квартирі не було хлібниці ‒ було велике пластикове відро, куди ми складали декілька буханок різного хлібу ‒ батону, українського і ще клали якісь сирні палички чи булочки “Малятко”. Коли щось з цього черствіло, мама вигадувала різні способи з’їсти цей хліб, поки він не зацвів. Тому у нас в домі завжди на столі стояла піалочка сухариків, а на вихідних мама готувала грінки.

Звичайно, що цього хлібу все одно було забагато і щось з цього неодмінно псувалось. Тому я точно знаю, яка на смак цвіль.

Цікаво було і те, як бабуся декорувала будинок. На столі у нас стояла величезна скляна миска, наповнена пластиковими фруктами ‒ виноградом, бананами та яблуками. А на стіні на кухні висіла гілочка абрикосів ‒ також пластикових.

До цього часу, коли я жаліюсь бабусі на здоров’я, вона говорить, що це все від недоїдання. А коли я заїжджаю до неї в гості, з порогу вона пропонує мені поїсти, навіть якщо я не голодна.