Проблема самоідентифікації. Як адаптуватися до життя закордоном - інтерв'ю з психологом

Наталія Терещенко - психотерапевтка у місті Відень, єдина в Україні магістр університету Зигмунда Фройда у Відні, 10 років у практиці, екс-секретарка та членкиня Європейської Асоціації Психотерапії, членкиня Австрійської Асоціації психотерапевтів та психотерапевток. Спеціалізації: психоаналіз, психоаналітична психотерапія, дитяча та підліткова психотерапія.

Наталія Терещенко в студї радіо Ö1, австрійського суспільного мовника.

Діти

-Українці часто стикаються з тим що діти 12-16 років дуже не хочуть залишатися за кордоном і вимагають повернутися. Чому така реакція саме в цьому віці?

Бо це підлітки і вони проходять свій підлітковий вік і сепарацію від батьків, свою індивідуалізацію як особистості. І одночасно на них накладається іще й труднощі еміграції - вони мусять стати дорослим в новій країні і почати будувати своє життя в ній.

Вони планували жити по одному в них були одні цінності і бажання, а для того, щоб адаптуватися в іншій країні то потрібно переоцінити дещо і свої бажання і свої принципи і так далі, видозмінити себе. До того ж накладається аспект вимушено міграції, те що через війну вони не обирали цей шлях самостійно.

Діти 12-16 років, одночасно проходять, умовно кажучи, два підліткових віки. І це надзвичайно складно

Тобто вони одночасно проходять, умовно кажучи, два підліткових віки. І це надзвичайно складно для кришталево крихкої психіки підлітка.

-Якщо мама чи багатодітна сім'я вирішили залишатися до кінця війни за кордоном, щоб ви порадили, аби допомогти їхнім дітям-підліткам?

Дітям треба шукати підтримку і опору у близьких людей, знаходити однодумців, виражати свої емоції, а якщо погано, то звернутися до спеціалістів за психологічною допомогою.

Це саме можу порадити і батькам, яким самим складно.

Навіть якщо ви просто хочете покращити свій стан, то повірте, психолог вам в цьому дуже допоможе.

Зараз я дуже з багатьма підлітками працюю то вони навіть своїм батькам кажуть підведи мене до психотерапевта.

-Чи може це подвійне навантаження виховати більш стійку і адаптивну особистість?

Я знаю багатьох дітей, які багато років тому переїхали в інші країни, але ця травма переїзду далася в знаки і вони мають психологічні проблеми. Але це все індивідуально, хтось зуміє використати ці проблеми для свого підсилення, комусь вони зашкодять. Це залежить від того наскільки ви вміло опрацюєте цей досвід і знайдете в собі ресурси розширити свою особистість і бачити свою травму як ресурс розвитку.

Підліткам це робити складніше ніж дорослим. Підлітки ще тільки формуються і тому якщо на крихку у своєму підлітковому віці дитину накласти травму еміграції, то вірогідність що крихке зламається таки збільшується.

В еміграції, попри переїзд у безпечну країну в підлітка можуть виникнути проблеми із відчуттям безпеки. Часто вони мають проблеми із соціалізацією за кордоном, тому що вони викинуті в новий світ де дуже складно знайти нових друзів. Навіть якщо вони ходять у школи. Також це можуть бути проблеми із самооцінкою та самореалізацією.

Жінки

-Поговорімо про дорослих. Назвіть головані психологічні проблеми з якими складаються українські біженці?

Проблема з адаптацією і інтеграцією. Люди приїхали у нові країни і треба дізнаватися, що і як працює, починати своє життя з нуля. Люди позбулися свого минулого соціального статусу. Психологія навіть описує переїзд у еміграцію, як друге дорослішання або ж другий підлітковий вік. Це подвійне навантаження і на нього йде багато розумової енергії.

І тут ми стикаємося з другою проблемою - це виснаження, депресія, брак мотивації. Люди через складнощі інтеграції не знають як їм рухатися далі і можуть впадати в апатію яка також є природною.

Третє - це страхи та панічні атаки після пережитого травматичного досвіду.

-Як правило поїхала сім'ї розділилися дружини поїхала за кордон з дітьми. А чоловік залишився в Україні і пройшло вже досить багато часу чи можуть сім'ї взагалі зберегтися після цього?

Лише ті люди які перебувають в стосунках можуть зруйнувати ці стосунки або ж їх зберегти.

Але дійсно є тенденція розлучень, бо на відстані стосунки складно підтримувати. Але це обов'язковий сценарій.

-Є люди які поїхали з Києва та інших глибоко тилових міст де відносно безпечно, але вони не повертаються до своїх чоловіків. Чому?

Якщо до війни в сім'ї буди якісь неопрацьовані проблеми чи конфліктні ситуації, то війна стає приводом для довгої розлуки, яка призводить до розлучення.

-Природно, що дівчата які вже довго самі живуть за кордоном хочуть завести романтичні стосунки. Які проблеми можуть виникати тут?

Інтернаціональні пари мають у двічі більше домовлятися. Якщо пара з однієї країни має вирішити побутові і організаційні питання, то інтернаціональні ще й вивчити та призвичаїтися до культурних особливостей один одного.

Це складно тому що кожен в парі виростав по інакшому, йому розповідали в дитинстві інші історії, по різному виховували і закладали різні моделі поведінки. Це велика задача і складне мистецтво побудувати гарні стосунки навіть моноетнічній парі, а у інтернаціональному випадку треба вміти дуже добре комунікувати один з одним.

Інтернаціональні пари мають у двічі більше домовлятися

Розповім історію з життя.

Одна моя колега виросла у Австрії, але не австрійка, родом із сусідньої країни. І вона одружилася із хлопцем її ж національності, але який виріс на Батьківщині. Вона звикла, що у Австрії на її висловлювання інша людина має якось відреагувати словами - чи коментарем чи критикою. У неї на Батьківщині в одній з балканських країн заведено по іншому - у відповідь на слова адресат може кивнути головою чи якось невербально показати що партнера почули.

І ця культурна різниця створювала величезні проблеми. Жінка вважала, що її партнер її ігнорує, він не чемна людина і так далі.

І тільки після того коли вони зрозуміли, що проблема у культурній різниці стало можливо налагодити діалог. Він пояснив: “Насправді я тебе чую і мені важливо що ти говориш, просто я не звик завжди давати відповідь, тому що в нас якщо вислухав жінку, то вже її почув”. А австрійське виховання не таке, у відповідь на звернення завжди треба відповідати наголошено дякувати чи не погоджуватися. Тобто більш інтенсивно комунікувати.

Досвід

-Частина українців, які пожили чи живуть в Європі описуючи свій досвід говорять, що в Україні дуже важко жити не через матеріальні чинники, а через токсичну культуру спілкування. Як нам цього позбутися?

Коли виникає злість, то найлегший спосіб її позбутися, то зігнати на рідних. Хтось може накричати, хтось може сказати уїдливе слово, хтось промовчати коли від нього чекають відповіді. Суть однакова.

Потрібно прожити цю злість зі своїми близькими так щоб нікого не образить не накричати і у відповідь не отримати свою порцію.

Розказати про свої почуття не звинувачуючи та не переносячи свою злість на когось, а говорити, наприклад так: я злий, бо мене бентежить така то проблема, тобто робити це в екологічний спосіб.

Інша людина може підтримати словами на кшталт: “так я розумію тобі складно і це жахливо”. Так будується екологічна комунікація і це те що українці можуть запозичити із свого інтернаціонального досвіду в Європі.

-Люди їдуть в Європу пробують жити за європейськими правилами, їм подобається, в них виходить, але вертаються додому і знов починають жити за тими правилами з яким би їм не дуже хотілося жити, але так влаштовано і тут так всі живуть. Чи взагалі можна перенести в Україну досвід здобутий у Європі?

Всі зміни потребують часу, але це дуже добре обмінюватися досвідом. Люди задумуються: “Що є в мені і в моїй країні хорошого і я хочу це залишити, а що можна, наприклад вдосконалити і взяти якийсь досвід інших країн?”.

Коли виникають такі думки це перший крок до вдосконалення себе і країни.

-Європейці ввічливіші і більш людяні через комфортні умови життя чи це наслідки правильного виховання в родині і школі?

Європейські країни після Другої світової прагнучи уникнути нових конфліктів змінили ставлення до дітей у школі. Двома словами це не описати, можна сказати, так, вони почали більш індивідуально ставитися до дітей. Але я б зараз не хотіла занурюватися в цю тему, бо багато українців не правильно можуть зрозуміти мої слова.

-У своєму Фейсбуці ви викладали історію про те, що діти біженців з Балкан виросли тепер повернулися з Австрії на батьківщину. Наскільки масовий цей процес і чому він відбувається?

Статистики я не знаю, можу розповісти мотивацію конкретних людей, з якими розмовляла. Всі іммігранти крім різноманітних клопотів мають проблему із самоідентифікацією. Люди задаються питанням: “Хто я? Я тут прожив багато років, але я не став австрійцем, але я вже і не хорват”. Часом дуже складно дуже знайти себе в цьому суспільстві і дати відповідь на це запитання.

“Хто я? Я тут прожив багато років, але я не став австрійцем, але я вже і не хорват”

Також мігранти із європейських країн бачать, що у них на Батьківщині набагато легше чогось добитися, легше мати нерухомість, там більше спілкування, більше родичів, які можуть підтримати. І після цих роздумів вони вирішують повертатися. Їхні батьки втікали від війни і хотіли забезпечити їм комфорт і безпечне середовище. Але війна закінчилася у них вдома більш-менш безпечно і їхні країни ще й пропонують хороші умови для життя. От і тому вони повертаються.

Але на Батьківщині їм хочеться повернутися назад у Австрію. Виникає синдром, коли людині важко вирішити в якій країні їй хочеться жити. Їх кидає то в одну крайність, то в іншу. Бо наша особистість складається з досвіду.

І якщо людина має досвід життя в двох країнах, то ми не можемо відрубати частину себе і позбутися досвіду. Тому такі коливання це природно.

-Українці теж з таким стикаються, навіть люди які пожили недовго, рік-півтора у Європі їм захотілося додому, вони повернулися у свої відносно безпечні міста, але згодом їх тягне назад в Європу, бо рівень життя і особистого комфорту неймовірно високий. А потім знову нападає депресія і хочеться в Україну. Як знайти рівновагу?

Ми можемо лише приймати цю нашу душевну тривогу. Щоб з нею справитися були розроблені нові концепти, які кажуть, що мій дім там де я є, що мій дім - це я сам чи сама.

Зараз дуже багато людей мігрує, сучасний світ зав'язаний на міграції. Мігрувати стало набагато простіше ніж раніше. Навіть благополучні австрійці їдуть жити, скажімо, в Німеччину, бо там підвернулася краща робота, а потім знаходять ще кращу в Нідерландах і їдуть туди. Тому потрібні філософські концепти, які допоможуть психіці адаптувати цей досвід.

сучасний світ зав'язаний на міграції

Тому виникло поняття мультикультуралізму і деякі люди називають себе International, що означає: “я інтегрую в собі досвід різних країн і це є я незалежно від того де я живу”.

Ця концепція передбачає, що я мушу облаштувати свій дім або свій соціальний і побутовий простір у місці де я зараз живу найкращим чином, щоб почуватися безпечно і насолоджуватися життям.

Для людей які часто переїжджають така філософія полегшує життя.

-Коли людина каже що вона Інтернаціональна людина чи не втрачає вона свої коріння і бажання щось зробити для своєї країни?

Теоретично і практично так може бути. Але це вже соціальна відповідальність кожної людини наскільки вона розуміє своє коріння і свою відповідальність.

-Здається Юнг писав що речі які ви бачили з дитинства, якесь дерево, то живучи поряд з ним у дорослому віці воно дає вам психологічну стійкість, але якщо люди туди-сюди їздять, то вони позбавлені цієї опори?

Так, можна про це філософствувати. Це складне питання

Травма тоталітаризму

-Чи дійсно українці і досі стикаються із психологічними травмами радянського минулого, адже вже виросло нове покоління після розвалу СРСР?

Ми з вами справляємося із наслідками тих травм, які пережили наші родичі і як вони не опрацювали у свій час. Не сама травма має руйнівні наслідки для психіки, а те, що вона не пропрацьована. Тобто її не проговорили, не описали, загнали в глибину несвідомого.

Але в Радянському Союзі люди і не могли опрацювати свої травми, бо все що було травматичне в історії родини замовчувалося. І це має наслідки й досі.

і досі від батьків дітям передається та ж сама заборона на висловлювання емоції

Наприклад і досі від батьків дітям передається та ж сама заборона на висловлювання емоції. Бо в СРСР ви не мали права на емоції, зрештою їх виявляти було ризиковано. Тобто передається не сама травма, а передаються її наслідки. Зараз ми мусимо самі змінювати себе і працювати над отриманими у спадок не надто продуктивними моделями поведінки.

Тоталітарна система не давала проявлятися людям. Фрази “а раптом прийдуть за мною”, “не висовуйся”, “ти що самий розумний/розумна” з тих часів, коли проявляти ініціативу було небезпечно. Досвід показував, що найбільш ініціативних і розумних знищували. І ці установки, що потрібно тихо сидіти залишилися, навіть коли часи змінилися.

- Що означає пропрацювати травму предків? Часто вони давно померли.

Потрібно згадувати ці всі історії, які колись розповідали бабуся, дідусь. Можливо спілкуватися із іншими людьми які також пережили тяжкі події і від них отримувати інформацію що тоді трапилося. Це перепроживання минулого через його проговорення - ми ніби чистимося пригадуючи родинні історії і називаючи речі своїми іменами.

Минуле це частинка мене, але я сам вирішую, що я хочу вибудувати з цього досвіду що хочу залишити собі, бо я можу вибудувати себе і також вибудувати нові моделі поведінки для дітей.

-Нещодавно я прочитав думку, що умовно покоління моїх дітей уже змогло переступить через цю травму минулого, але тут в нас знову війна, знову травми. Вся повернеться назад?

Зараз в нас є знання про те, як можна справитися із психологічною травмою, і є можливість війну обговорити та навіть звернутися до психолога, прочитати якусь статтю на цю тему. Також важливо, що ми на війні захищаємо свою свободу. Ми захищаємо себе.

Ми обговорюємо це з дітьми тобто вони знають правду і це вже є опрацювання цієї нової травми. В нас є телефони, інтернет, майже немає людей які десь переховуються на хуторах і не мають, наприклад зв'язку із іншими та не можуть обговорювати поточні події чи бояться робити це.

Дітизнають правді і це вже є опрацюванням цієї нової травми війни

Якщо порівнювати з радянським часом, то людина всі страхи і переживання тримала в собі. А зараз ми більш відкриті, ми обговорюємо один з одним і можемо навіть проконсультуватися в психолога.

Травми радянського часу дуже допомагають опрацьовувати закони спрямовані на декомунізацію. Бо вони сприяють проговоренню всіх всього того горя, яке довелося пережити кожній родині українців.

Коли ініціатива йде від держави, то вона розповсюджується на все суспільство, задає напрямок руху. Тобто держава допомогла людям зняти бар'єр, який заважав говорити про пережите. А таке обговорення і є зціленням.