Слово і пістолет. Поети в Україні знову стають значущими фігурами

Якщо подивитися на нашу національну валюту, то на ній зображено п’ятеро політичних лідерів(два князі, два гетьмани і один президент, він же фаховий історик), один вчений і четверо поетів (Сковорода, був передовсім філософом, але й поетом також). То ж поети в нашій історії – визначні персони.

Навіть поява фейків, що приписують Тарасу Шевченку («Бідняк плаче, багач скаче», «Отак подивишся здаля на москаля») свідчить про те, що цитата відомого поета здатна легітимізувати певні меседжі в українських спільнотах. Пророки потрібні і в цифрову добу, а в умовах війни – особливо.

Я з юнацьких років (а вони припали на 1990-ті) обертався в навкололітературних колах і звідтоді помітив таку тенденцію: поети в Україні стали чимось на кшталт субкультури, тусовка business to business.

Який вигляд мав типовий поетичний фестиваль у 90-х чи нульових: специфічна дещо фрікувата публіка, серед якої: відомі поети, маловідомі поети, невідомі поети, поети-початківці і майбутні поети. Річ у собі, герметична спільнота, цікава самим собі, а ще студентам-філологам, вчителькам української мови і літератури і поодиноким шанувальникам красного письменства.

Я дещо перебільшую, але явище було немасовим, малопомітним, андеграундним – з цим важко не погодитися. З початком війни я опинився в підрозділах «робітничо-селянської армії», - стрілецькі батальйони комплектувалися переважно хлопцями без вищої освіти, представниками найпоширеніших професій. Це була нагода перевірити, чи знають в народі сучасних поетів.

Про Сергія Жадана чув лише один боєць, що замолоду обертався в неформальних колах Харкова, більше – ніхто і ні про кого. Але не можу сказати, що геть усім побратимам байдуже до поезії: часом у хвилини дозвілля перекидалися цитатами зі шкільної класики (переважно з Шевченка чи Котляревського). Одного разу до нас під Бахмут приїхав Павло Вишебаба, хлопці питали мене:

"А що то за один?"
"Один з найпопулярніших поетів сьогодні", - відповів. Це мотивувало. Бійці охоче брали збірку поезій з автографом Вишебеби.

Артур – наш водій був тоді на виїзді і на виступ Павла Вишебаби не потрапив, але й йому дісталася збірочка. Він зосереджено погортав сторінки:

"От і добре, відвезу додому. Якраз на днях говорив з Олькою (дружиною – Авт), то вона казала, що хоче зібрати домашню бібліотеку. А ця книжка у нас ще й з автографом буде".

Культурні запити Артура – це цікавий кейс. Сам він виріс у селі, рано осиротів, треба було заробляти, не до навчання: їздив на заробітки, то в Київ, то до Європи, а потім сів за кермо фури. Про його музичні вподобання я вже згадував. Але найбільше він мріє сходити в театр і оперу.

"Приїдемо якось до тебе у Київ з дружиною, зводи нас, будь ласка, щоб і сам театр був красивий і вистава цікава", - чув це від нього безліч разів. Дуже сподіваюся втілити цю мрію побратима.

В масах не знали про сучасних поетів не тому, що «страшно далеки они от народа», а тому що бракувало, кажучи воєнною мовою, засобів доставки поезії. Усім відомо, як скоротилася за роки незалежності кількість книгарень, майже повністю вмерла друкована преса, а дізнатися про якісь культурні заходи в доінтернетівську добу можна було тільки у разі, якщо ти належиш до тусовки.

Та й соцмережі теж мають свої алгоритми: житомирський далекобійник, який цікавиться автівками і групами типу «чоловічий гумор» навряд чи дізнається про Книжковий Арсенал чи театральний фестиваль. Ще зовсім недавно в кінотеатрах українське кіно практично неможливо було побачити, тільки володарі таємних богемних знань могли володіти інформацією, де й коли можна побачити якийсь вітчизняний фільм (їх знімали небагато, але в усі роки Незалежності). Але часи змінюються.

Вірші з телефону

Майдан – в багатьох сенсах поворотний момент, і для поезії також. Соцмережі на той час були достатньо розвиненими, щоб в них міг «віруситись» контент. І поетичний, в тому числі. Показово, що перші поезії, які охопили широкі маси, були написані…російською. Пригадуєте «Здравстуй, мальчик за серым щитом…» і «Никогда мы не будем братьями»? Перший написала Тетяна Малахова, другий – Анастасія Дмитрук.

Поетки ніколи не належали до першого ешелону, не були зірками літтусовки, Тетяна належить до радянського покоління, Анастасія була на той час іще студенткою. Кажучи щиро, я не вважаю згадані вище вірші якимись вишуканими або витонченими, з високою ліричною «доданою вартістю». Вони цінні іншим: поверненням поезії в народ, і те що «зайшли» саме російськомовні опуси – теж симптоматично, бо тодішній масовий український читач, навіть коли він був ідеологічно проєвропейським, був перегодавний російським контентом.

Вірш Анастасії Дмитрук чимало збурив «запоребрік»: зрозумілою їм мовою виголошувалася аксіома сьогодення – щоб ви там не казали, ми ніколи не будемо братами. Російські поети навіть заходилися писати гнівні «відповіді», але нас то вже не обходило, бо в нас настала нова доба. З новими поетами.

Розвиток соцмереж вирішив питання засобів доставки поезії. На відміну від прози чи драматургії, яким треба на довший час захопити увагу читача, лірика більш відповідає запитам сучасного юзера: зупинився, прочитав і пішов далі.

Лірика, як і соцмережі, - царина емоцій, вони створені один для одного. Відтак українським інтернетом гуляє сила силенна різних віршів: від примітивних до по-справжньому майстерних, від дотепно-злободенних до глибоких і перевірених часом. Навіть, як йшлося вище, підробки(а це завжди ознака популярності) трапляються.

Поети знову опиняються в центрі суспільної уваги, а нерідко й скандалів. Сергій Жадан із найвідомішого в тусовці перетворився на справжнього селебріті. Достатньо згадати, як всі таблоїди обговорювали його ймовірний роман зі співачкою Христиною Соловій. Або, наприклад, Юлію Сидорову на псевдо Куба – відому у ветеранських колах і світі моди українську бойову медикиню, «якій сам Жадан присвятив вірш».

Пророки і лжепророки

В часи війни активізуються пророки і лжепророки. Останні розповідають про завершення війни за 2-3 тижні, перші живуть тим життям, про яке пишуть. Я маю на увазі наших фронтових поетів. І – це не акини, що творять за принципом «що бачу, про те й пишу». Це люди з особливою чуттєвістю і чутливістю. Такі як Максим Кривцов, що недавно загинув на Донеччині.

Автор лише однієї збірки, що воював від 2014-го року з невеликою перервою. 33 річний чоловік христоподібної зовнішності. Його загибель серед тисяч інших стала, без перебільшення, трагедією національного масштабу. Знову ж таки, завдяки сучасним засобам доставки поезії, для багатьох його вірші сталі відомими вже коли автора не стало. А в цьому є своя зловісна закономірність: так було з багатьма рок-музикантами, письменниками, художниками, слава до яких приходила вже після смерті.

Нова генерація

До війни здавалося, що ми живемо в добу, коли блогери ладні замінити всіх: журналістів, письменників, експертів, піарників, рекламістів і ще бозна кого. Але воєнний час вносить свої корективи. «Пиляти контент» для блогу, будучи військовослужбовцем бойового підрозділу, зовсім непросто.

Так, можна знімати кумедні відосики для ТікТок на дозвіллі, а от вести онлайновий щоденник часом просто неможливо. Є дві великі перешкоди: брак часу і необхідність приховувати інформацію, яка цікавить ворогів (місце розташування, військова техніка тощо). Написання великих прозових творів потребує значного ресурсу, а от вірш можна опублікувати будь-якої миті в соцмережі.

Є різні теоретичні підходи для того, де є місце справжнього митця: в усамітненні і шляхетному вивищенні над посполитими чи він мусить перебувати в центрі ключових суспільних процесів.

Постмодерні концепції вчать, що ніхто нікому нічого взагалі не винен. Але ми живемо в специфічний час, коли голоси тих, хто воює, в пріоритеті. Ми маємо вже цілу генерацію людей, що виросли і сформувалися на війні. Олена Герасим’юк і Ярина Чорногуз зустріли Майдан у юному віці, стали відомі передовсім як громадські активістки, згодом учасниці війни (обидві є бойовими медикинями), згодом і як поетки. Ярина Чорногуз цьогоріч номінована на Шевченківську премію у галузі літератури.

Працює доволі просте правило: вірші медійної людини скоріше помітять, аніж опуси людини, що занурена виключно у літературну тусовку. Вірші про війну, написані її безпосередніми учасниками, цінні пережитим досвідом, їм більше повірять ніж тим, що написані з безпечної дистанції.

Можна було б говорити про принципово нову генерацію у літературі, відірвану від усіх попередніх формацій, але це було б категоричним перебільшенням. Ярина Чорногуз – літераторка в третьому поколінні.

Однак, смію припустити, якби вона пішла шляхом типової «смолоскипівської» поетки, навряд чи вона було б знаною за межами літтусовки. Але той факт, що вона відома як активна захисниця української мови, феміністка, громадська діячка і бійчиня розвідвзводу морської піхоти автоматично відкриває для неї значно ширші горизонти визнання як для літераторки.

Її вірші знає не лише стала авдиторія поціновувачів літератури, а й фронтовики, ідеологічні однодумці. Поезія Ярини Чорногуз стоїть на трьох китах: власному бойовому і життєвому досвіді, культурологічній глибині (гуманітарна освіта в НаУКМА плюс спадковість) і гострій манері висловлювання:

ось я перекидаю на бік тіло жінки, що врятувала кілька життів, але не своє.

століття тому мішок 200 назвали б білим саваном для ангела у плоті.

назвали б століття тому, але я не назву.

я пожинаю плід війни, що може виросте у міфи,

що навряд процвіте пам’яттю більше ніж в одній непомітній квітці випадковості, в моїх напівдаремних очах свідка,

але завжди він вижметься у забуття.

адже плоди війни – це втрати, що залишаються невидимими та забутими для всіх очей

окрім кількох.

і їхня вага вимірюється кількістю

і їхня спілість – це літровість залишеної крові у евакмобілях

на обземлених військових штанях

на ношах, які немає сенсу відмивати,

на рукавичках, які порвуться на руках,

це розсіяність серед землі

і серед міста

відірваних частинок тіла

коли серед сходу і заходу, серед відсутності сонця

тебе кличуть трьома словами по рації

жати плоди війни.

спілі плоди війни – це сліпі спокої вбережених міст.

Павло Вишебаба – також поет з «активістського тіста». Він відомий своєю природозахисною, громадської діяльністю, а лише після того, як у 2022-му став бійцем 68-ої єгерської бригади, прославився і як автор збірки «Тільки не пиши мені про війну» - однойменний вірш швидко став вірусним в українському сегменті соцмереж.

Як поет Павло розгорнув чималу гастрольну діяльність з презентацією своєї збірки – як в тилу, так і безпосередньо на фронті, серед бійців Сил оборони.

Є й ті, хто прийшли на фронт з літературної тусовки, як от Олекса Бик чи Артем Полежака. Олекса був завсідником дуже багатьох літературних і музичних фестивалів, але по-справжньому відомим він став у 2014-му – його пісня «Добровольці Божої чоти», що стала саундтреком до однойменного фільму Леоніда Кантера, стала однією з перших пісень про нашу війну.

Останнім часом Олекса, щоправда, скаржиться на брак часу на написання і презентацію віршів, однак періодично викладає їх у мережу. Артем пішов на фронт вже популярним, але його воєнна лірика, яка на фоні багатьох мінорних творів, вирізняється гумором і дотепністю, зробила його відомим у значно ширших колах:

Вітя і до війни був дебілом.

Тупо по жизні, та плюс ще наркотики.

А скажуть: "От бач, що війна наробила!

Бідні наші, нещасні котики..."

Сірьога бухав, вважай, що з дитинства,

Раз пляшку замість гранати кинув.

А люди скажуть: "Як став ото триста,

Вернувся і з горя п'є без упину".

Славік сидів за вбивство і кражу.

Дому нема - хоч вертайся за ґрати.

Візьметься знов за своє, а скажуть:

"Це ж вони ТАМ всі навчились вбивати..."

А Вова, наприклад, був будівничий.

Вова, як Вова - людина проста.

Прийде з війни, відпочине як личить,

І піде робити нові міста.

Андрюха до справи візьметься знову,

Залишивши спогади в шанцях заритими,

І вулиці міст, що збудує Вова,

Андрюха засадить деревами й квітами.

Не менше, не більше - нам більше й не треба,

Дасть бог, коли вийдем живими із бою,

Повернемось якось додому й до себе,

Щоб стати нарешті самими собою.

В класичних «поетиках» минулого, як от в трактаті Нікола Буало «Мистецтво поетичне», часто згадувалося про митця як про людину взірцевих моральних принципів. З часом ці погляди зазнавали неабияких ревізій. Але від поетів-фронтовиків сьогодні теж очікують певної взірцевості.

enfant terrible

Однак у ветеранському літературному середовищі є свій enfant terrible – Влад Сорд. Він є безумовно талановитим літератором, автором гімну 93-ої механізованої бригади «Холодний Яр», видавцем, який дав життя кільком спільним збіркам поетів-ветеранів і чималій кількості містично-фантастичної літератури. Однак шлейф скандалів (про незаконне носіння державних нагород, бурхливі еротичні пригоди і важкі звинувачення у шахрайстві) помітно зіпсували імідж Влада, втім я не можу сказати, що це знецінило його вірші.