Не жартуйте з РАО. Фрагмент майбутньої книжки бійця ЗСУ і журналіста Дмитра Крапивенка “Усе на три літери”
Не жартуйте з РАО. Фрагмент майбутньої книжки бійця ЗСУ і журналіста Дмитра Крапивенка “Усе на три літери”

Не жартуйте з РАО. Фрагмент майбутньої книжки бійця ЗСУ і журналіста Дмитра Крапивенка “Усе на три літери”

Texty.org.ua продовжують публікацію фрагментів з майбутньої книжки бійця ЗСУ і журналіста Дмитра Крапивенка. Перший розділ “Бог” про ставлення до віри та релігії на фронті можна прочитати за посиланням. У нинішньому уривку Дмитро пише про військове майно. Далі пряма мова автора.

Дмитро Крапивенко. Фото надане автором
Дмитро Крапивенко. Фото надане автором

Перша думка, яка промайне у військового, коли ви почуєте про РАО, може бути такою: “я не ракетник і не артилерист, тож мене це не обходить”. Так, абревіатура РАО означає буквально “ракетно-артилерійське озброєння”, але мається на увазі будь-яка зброя і будь-які боєприпаси, хоч набої до пістолета. І ще багато чого. Як правило, найцінніше пройобане майно підрозділу — це із царства РАО.

За нього найсуворіша відповідальність і звітність. Не жартуйте з РАО, — і маєте шанс прослужити без доган і кримінальних проваджень. Поважайте РАО, і вас не лякатимуть перевірки. Дружіть з РАО, і, можливо, вам першим перепадуть “джавеліни” зі складу.

Мрія диверсанта

Сонце пече із самого ранку. Я, Юрок і Дід зі взводу зв’язку дістали задачу поїхати на бригадні склади і поставити на облік отримані від Фонду Притули тепловізори, мавіки та інше добро.

Чому така строката компанія? Дід де-юре має все це прийняти на облік, Юрок за водія, я — почесний гість, бо вів переговори з Фондом, ну й за штурмана. Їхати у якісь страшні єбеня, в тил, але навіть по мапі цей шлях не видається легким. Кілометрів 30, а то й 50 якимись другорядними дорогами, — це майже офроад-шоу. Так воно й вийшло: яма на ямі, в кабіні душно, відкриваєш вікна — пилюка аж на зубах рипить. Куплена ще в Лозовій пляшка Pepsi вже нагрілась і ніфіга не радує і не освіжає.

— Дімон, штурман, ти нічого не поплутав, ми вже мабуть у Полтавську область заїхали?

— Та хулі тут плутати? Комбат дав координати, от і їдемо. Як можна сумніватися в даних комбата?

— Ну дивись.

Дивитися відверто й немає на що. “Сонце вбило джунглі на три дні лету”, — згадується мені фраза із “Мауглі”. Пожухла трава на пагорбах, напівзалюднені села, хоча війна звідси далеченько.

Дід розповідає про одного з диваків-офіцерів зі штабу батальйону:

— 30 з чимось год, ні сім’ї, ні дітей. Заповнювали ми цейво анкети. Там, де про склад сім’ї питають. Він каже: я сам собі дитина. Ну є розум в людини?! Кажу, якби корови труси носили, то він би й і цієї самої досі не бачив.

Регочемо, але недовго.

— Так, це десь у цьому селі, а де саме хуй його знає…, — штурман я сьогодні так собі.

— Не парься Дімон, тут головне знати, де в цьому селі магазин, — Юрок геть не засмучений і впевнений в перемозі.

До магазину потрапити нескладно, сільська мейнроад неминуче приведе сюди. Юрок жартує з продавчинями, замовляє каву і так між іншим запитує:

— Де у вас тут у селі військові склади?

Продавчиня дуже впевнено нас інструктує. Тут і дятел зрозуміє.

— Учись, салага, — регоче Юрок, — Ось куди вся інформація стікається. Мрія диверсанта…

Захаращені ангари без помітних ознак життя, якби не варта на воротах, то, може, й не наважилися б заїхати всередину. А там ніби й справді й не військовий об’єкт, труться якісь мужички: хто в шортах, хто в трениках. З голим торсом. Норм замаскувалися. А в ангарах — те, що треба, заховано від ворожого ока. З повітря засікти складно, а от дізнатися через продавчиню запросто: вдягнув піксель, присів їй на вуха, то вона тобі не лише пункт дислокації здасть, а й коли зміна постів, коли ротація була, коли колони з БК заходили і скільки в начальника служби РАО дітей.

Судний день звірки

На РАО люблять понарікати: не те дали, мало, за накладні мозок виносять. Але є й інший закон: що більше набереш за документами, то більше звітувати і списувати. Юрок — воїн досвідчений:

— Беремо всього по мінімуму. Заїбуть папірцями. Приїдемо на бойові — там все буде, от побачиш.

Наша арифметика по патронах була бездоганною: в наявності їх було стільки ж, скільки й за накладними (насправді більше)... На позиціях: що під Ізюмом, що під Бахмутом патронів було вдосталь, вже як приловчилися, то зайвого за собою не тягнули. І на базі кілька цинків завжди лівих лежало. Перевріяйте скільки завгодно — все сходиться. Гранати - ящик отримали, а скільки ще їх в сарайчику накопичили, — я знаю, Юрок теж, а решті знати не обов’язково. Але головне: ніяких гранат в розташуванні, приїхали з бойових — поздавайте, виїжджаєте — отримуйте. Ні, це не бюрократія і не долбоєбізм, можливо, ми такої прискіпливістю комусь життя врятували.

Млява херсонська зима. Сіра й вогка. Ми всім кагалом: командири підрозділів і головні сержанти їдемо на звірку в службу РАО. По дорозі трохи посварилися.

— Банкір, а чого ти Прапора не забрав, — трохи ображено питає Серьога з МТЗ.

— Мої заїжджали за ним вранці, він готовий був в дрова. Нафіга мені готовий боєць? Ми ж там позиції копаємо, а що він там накопає? Перший день відіспатись, другий – бодун.

Нашому взводу поставили задачу облаштовувати позиції, плюс ще з інших підрозділів часом дають персонажів, як правило покараних за якийсь зальот. Я не проти трудотерапії, але відвертих аватарів туди краще не брати, зайвий рот і зайва морока.

— Правильно зробив, що не взяв, у нього деліріум й алкогольна епілепсія, — каже начмед.

— Ну то чого ти його в якусь дурку не відправиш? — Серьога продовжує ображатись.

— Відправляв — повернули. Вилікували, — констатує начмед.

— Погавкалися? Зараз вас у РАО помирять, — жартує Дід, що ніби куняв всю дорогу.

Душний кабінет. Присісти ніде. Тільки для Діда знайшли якогось ослінчика. Пріємо в бушлатах. В них і на вулиці трохи жарко, а тут…

Дородна пані в чині штаб-сержанта чинно гортає величезні гросбухи, в яких записане усе те майно РАО, що нам видали за цей час.

— Війна закінчиться, всі на дембель підуть, а командири і головсержанти будуть за все це добро розхльобуватись, — філософствує Дід.

— Так, спокійно, зараз з усім розберемося, — пані штаб-сержант ніби в доброму гуморі, здається, вона із закритими очима знайде потрібну сторінку в журналі, вона перебирає їх, немов шрифт Брайля.

Найбільше всякого барахла виявилося у Хотабича з шостої роти. Геть якісь артилерійські бусолі. До нього вже вчепилося нове прізвисько — Оружейний Барон.

Але звріка не йде як по маслу, цифри не б’ються, представниця РАО вже починає червоніти від люті, Дід бентежиться за отримані на штаб пістолети і витирає піт з чола.

— А це вже у вас звідки? — починає лютувати пані штаб-сержант.

— Та хуй його зна, мо трофейне… — Хотабич вже й не знає, що казати.

Регочемо.

— Так, не розповідайте мені про ті трофеї, — на червоному обличчі володарки РАО проступає лукава посмішка, — Знаю, звідки вони беруться. Тут перед вами третій мехбат приходив трофеї здавати. Почали номери перевіряти, а це виявилося зброя, втрачена першим стрілецьким! Трофеї…

Такі різні трофеї

Ситуації, про які казала пані штаб-сержант — не рідкість. Наше і російське озброєння часто однакове, і ти можеш думати, що розжився гранатою чи цинком патронів, які покинули кацапи, коли тікали, насправді ж це БК — твоїх попередників, що були на цих позиціях раніше. Але легше називати будь-яку здобич трофеями.

Трофеї бувають символічні: наприклад, шеврон російського спецпідрозділу. Бувають колекційно-іноваційні. Якось зустрів на позиціях Моджахеда з першого стрілецького, він мав про собі новесенький бачив АК-12, 2018 року виробництва:

— Вигляд понтовий, а так те саме.

— Що будеш з ним робити?

— Та здам, як на базу повернуся. На біса мені та морока?

Бувають просто корисні трофеї: набої, гранати, гранатомети, кулемети і всяке таке “смачненьке”. За правилами трофеї мають здаватися у службу РАО. Але за фактом мало хто так робить. Ми свої ліві “мухи” і ПКМ тримали в спеціальному ящичку, який жодній перевірці не показували. Якось на ротації приймав я двох поважних офіцерів з РАО. Дотошних до дрібниць. Все передивлялися, все обраховували.

— А трофеїв немає?

— Немає зовсім.

Походили, переписати номери автоматів, проглянули відомості закріплення зброї.

— Так, трофеїв немає, кажеш…

— Саме так. Все як у документах. Згідно-відповідно.

— Ну то так і запишемо…

— А то у вас спальники волонтерські?

— Угу. Можу дати парочку.

На той момент у нас, справді, був профіцит спальників. Хтось може побачити в цьому корупцію. Мовляв, я підкупив перевіряльників, щоб вони від’їбалися від трофеїв. Але у наявності таких я не зізнався, вони нічого не виявили. А спальники були надлишкові. Ревізори — теж українські військові, їм теж потрібні спальники. Так, можна дофантазувати, що “тилові щури” потім їх продали, нажилися на волонтерці. Я стараюсь про людей хуйово не думати, поки вони не далі для цього підстав. А перевірку закрили, питань не є.

Знайти рядового Валіка

З майном РАО була у мене ще ось яка чудасія. Валік при виході із Зайцевого дістав поранення, евакуювали його не наші медики і де дівся його автомат, ще належало дізнатися. Хоча ні, спочатку треба було знайти Валіка, бо мобільного він з собою на позицію не брав.

Як вам задачка? Дано: Валік 300, його винесли пацани з першого бата, що за пацани, піди знай. Потрібно: встановити місцезнаходження Валіка, його стан і потреби, принагідно дізнатися, де його зброя. Розв’язок: подзвонити медсестричці Ніці, з якою я знайомий вже давно із волонтерських справ, вона служить геть в іншій бригаді, але на фронті з 2014-го, то ж ладна знайти будь-якого нашого бійця, якщо той потрапив до шпиталю, живий чи мертвий. Перевірено, вже звертався. В штабі батальйону як то кажуть, чохли збирають після відступу, питати там щось в цей момент — марна справа.

Ніка відповідає коротко і по діловому: давай дані бійця. Даю. Хвилин за 5: “поранення легке, лежить у Павлограді, а ось номер його сусіда по палаті”. Як вона це робила, не знаю. Словом, дозволену магію я використав, з Валіком зідзвонився. Довго випитував позивні тих, хто його евакуював. Той насилу пригадав. Щось з “Мауглі”: чи то Шерхан чи то Акелла. Понтовий позивний, мабуть якийсь командир. Що робити далі? Питати знайомих пацанів з першого бату, перебираючи персонажів “Мауглі”. Той Шерхан і справді був хтось із командування й одразу направив мене на кілька сходів нижче за ієррахією — до Мартина, командира взводу. Десь за годину я вже знав, де автомат Валіка.

— Приїжджай до мене у Часів Яр, — сказав взводний. Кинув точку.

Поки Петро прогрівав машину, я заскочив до Юрка.

— Беру з нашого “бару” пляшку коньяку, їду забирати автомат Валіка.

— О, де знайшов?

— У першому баті. Ми з Петром полетіли в Часів Яр.

— Давай, доповідь по прибуттю.

— Плюс!

Автомат, бронік і каска Валіка ідентифіковані, ми із Мартином заходимо в кухню. Тут ми без свідків.

— Тримай, братан, за співдружність родів військ, — підморгую і передаю чорний пакет з пляшкою коніни.

— Дякую, — взводний стомлений і похмурий, коньяк його не збуджує, — у мене ж теж є автомати пройобані, у вас часом немає? — протягує папірець з номерами.

— Ну в моєму підрозділі точно таких немає, але в батальйоні попитаю.

— Дякую, подзвони, як щось дізнаєшся.

Увечері Юрок приїхав з наради і показав мені папірець з номерами зброї:

— Оцього немає. А ці два у нас були. Забирай з багажника.

За хвилину телефоную Мартину:

— Знайшов, два з трьох, тепер чекаю тебе з візитом у відповідь.

Мартин приїхав на ранок, вже менш похмурий із тим самим кульком і тою самою пляшкою, що я підігнав йому вчора. Спробував пожартувати:

— Ну я вирішив, що раз ти такий коньяк поважаєш…

Таким чином наш “бар” вийшов у нуль, майно РАО на місці, а Валіка виписали з шпиталю за три дні.

Джерело матеріала
loader