«Или идешь с нами, или стреляем детей». Як росіяни тероризували сім'ю на Чернігівщині

Два роки по тому справу про воєнні злочини російської армії в Іванівці розглядає Чернігівський районний суд.

Прокурори Козелецької прокуратури встановили двох підозрюваних і відкрили кримінальне провадження проти двох російських військовослужбовців: 28-річного Файзибека Тохир-Угли Нематова з Новосибірська (1-й мотострілецький батальйон 423-го гвардійського мотострілкового полку, військова частина № 91701) і 41-річного Ніколая Будаєва з Бурятії (55-та окрема мотострілецька бригада тактичного сполучення сухопутних військ (військова частина № 55115)).

Їх звинувачують у катуваннях та знущаннях над родиною місцевих жителів, а також у погрозах убивства і сексуального насильства, що є порушенням вимог Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Справу веде Дар’я Павлова, прокурорка Козелецької окружної прокуратури.

39-річна Наталія виховує двох доньок: 16-річну Вікторію і 19-річну Галину. Чоловік, 47-річний Олександр, пішов воювати, з серпня минулого року вважається зниклим безвісти.
Вона сама потроху відновлює постраждалий під час боїв будинок. У дворі стоїть розібраний сарай, розбита іржава машина. Під парканом лежить поіржавілий металолом.

Двоє п'яних у дворі

Двоє росіян прийшли у двір Яцюків 6 березня – з наміром її зґвалтувати.

— В село вони заїхали 5 березня, — згадує Наталія події дворічної давності (нижче її пряма мова). Каже, що їй досі важко згадувати про пережите.

До нас у двір припхались наступного дня. З боку городів, було десь пів на четверту вечора. Ми спочатку сиділи в хаті, у вікно спостерігали за ними. Обоє були п’яні. Кажуть: «Мы с проверкой». Саша вийшов до них: «У нас вже була зранку перевірка». Так вони робили кожен день, а ще видивлялися, чи немає по хатах наших військових. «Можем хоть каждый час ходить». В одного в руці була пляшка горілки була – саме напередодні обікрали магазини, все повиносили.

Показали їм документи, а вони: «А мы к вам надолго». Повсідалися біля сараю на лавку. Почали переконувати мого чоловіка, що треба йти воювати за росіян. Зчепилися з моїм Сашею. Один був високий, інший низенький, мені по плече, бурят.

Розказували нам, що одного звуть Абдула, чи якось так, російською обоє погано говорили. Високий казав, що з Бурятії. А низький розповів, що він мусульманин і йому все одно, чи людину вбити, чи тварину. За нього помоляться.

Але, як вже потім почули на суді, імена інші. Брехали нам. Високий був трохи тверезіший, низькорослий – зовсім п’яний. Почали стріляти. Аби куди, по машині, по хаті, по вікнах, в повітря. Хвилин сорок минуло, поки настрілялися. Високий зайшов у хату раніше, малий ще бігав по двору і стріляв.

«Или идешь, или стреляем детей»

Вже в хаті малий сказав високому: «Что ты тут разводишь балаган, нужно выводить и брать к себе». Дітей ми відправили в іншу кімнату, сиділи за диваном. Високий підійшов до них: «Будем знакомы, как вас звать?». А вони налякані, мовчать.

«Мать, скажи, пусть отвечают, а то будет хуже». Я попросила сказати дяді, як їх звати. Вони скривилися: «Зачем так коверкать имя». Мою доньку звати Галина. Вимовляли-вимовляли, і Геліною називали, так і не вийшло правильно.

Потім Саші сказали: «Мы твою жену забираем с собой или постреляем тут твоих детей. Поставим на огороде, будем стрелять, а вы будете смотреть, как на них будем делать сафари».

Я заспокоїла чоловіка, кажу: «Вийду». Вийшла на ганок. Навели на мене автомат, звеліли стати на коліна.

Питають: «Знаешь, что у меня в руках?», «Автомат», — кажу. «Знаешь, как снимать с предохранителя?», «Знаю». Чоловік колись працював у міліції, – що таке зброя, знаю. Переговорили про щось між собою на невідомій мені мові, а тоді:
– Пойдешь с нами в погреб.
– Не піду.

– Выбирай, или идешь, или выводим детей и стреляем их.

Мусила погодитися, дітьми ризикувати не могла. Високий лишився чергувати на вулиці, біля сараю. Щоб чоловік з хати не вийшов. А малий пішов першим. Мені сказав йти попереду. В погребі з піддонів та старих покришок ми зробили ліжка, ночували там, ховалися під час обстрілів. Чоловік від акумулятора, знятого з машини, провів туди світло.

Втеча і порятунок

Як спускалися, я попросила бурята лишити автомат біля вхідних дверей. Мовляв, нащо він йому в погребі. Послухав, поставив біля дверей, і спускається за мною. Каже, не думай, якщо лишив автомат, то у мене більше з собою нічого немає. Дістав з кишені гранату: «Неверный шаг… Мне все равно, умирать тут или в бою».

В голові промайнула думка: наче смертники якісь. Як спустилися, він почав перекидати речі, постіль. Поки він розкидав речі по погребу, щось там шукав, ми з ним помінялися місцями. І вже не я попереду, а він, зайшовши вглиб погреба, а я опинилась біля входу.

Розумію, що це шанс, думаю: будь що буде: розвертаюся і тікаю. Перед сходами чіпляю ті покришки, акумулятор, від якого світло в погребі. І воно вимикається, темно стає. Він мене не бачить. А я що є сили біжу вверх сходами, кричу. Тоді вони мені здавалися такими високими, і так довго по них бігла, наче вічність.

Чоловік вибіг надвір, відібрав у високого автомат. Коли я вже роздивилася, що відбувається, побачила, що високий тікав від чоловіка городами, звідки вони прийшли. Його підганяв наш пес, а Саша стріляв услід, але навмисно не цілив у нього. Подумав, якщо вб’є, тоді вже русня прийде і нас точно постріляють. Тоді до мене дійшло, що треба зачинити малого на замок у тому погребі.

Помстилися, вбивши собаку

Ми зрозуміли, що з дому потрібно тікати, постукали до сусідів. Було близько шостої вечора. Поки сиділи у сусідів, той високий, схоже, повернувся за підмогою. Випустив малого з погреба, підпалили нам сарай, щоб помститися. Вогонь перекинувся на машину.
Опів на четверту ранку ми вирішили перебратися на інший бік села, до друзів, бо були впевнені, що нас шукатимуть. Бігли городами, саме бачили тоді, як наш клуб горів. На тому кінці села теж стояли росіяни, але не буряти.
Про нашу історію там теж чули. Того дня, коли ми прийшли до знайомих, росіяни питали у людей, чи не ховається десь тут «робінгуд», який у їхніх забрав автомат і стріляв. Самі ж називали їх «узгоглазые» і видно було, що ставились з презирством.

Родина повернулася додому лише першого квітня, коли росіяни вийшли з села. За хатою знайшли розстріляного пса. Чоловік в його голові нарахував 12 дірок від куль.

Наприкінці травня вони з дружиною розповіли цю історію слідчим.

Нематова і Будаєва судять за ч. 2 ст. 28 Кримінального кодексу України (Вчинення кримінального правопорушення групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією) та ч. 1 ст. 438 КК України (Порушення законів та звичаїв війни). Кожному світить від 12 років тюрми.

Чоловік зник безвісти

Олександр Яцюк отримав повістку 15 лютого 2023-го, пішов до війська. Перші місяці був на Чернігівщині, потім місяць у Дніпрі, потім на Харківщині, під Куп’янськом. Зник 2 серпня біля села Новоселівське на Луганщині, на окупованій території, де наші військові проводили спецоперації.
Наталя розповідає, що чоловік був командиром взводу, не повернувся із завдання разом з трьома побратимами.

Разом з Олександром вони прожили десять років. Він працював на будівництів у Києві, з часом вони купили будинов в Іванівці. Від першого шлюбу має повнолітнього сина. Віка і Галя – доньки Наталі від її першого шлюбу.
Наталя разом зі батьками і сином зниклого чоловіка вирішили чекати два роки, перш, ніж визнати його загиблим. Потім зможуть отримати виплати.