“Дід”. Чому це псевдо одне з найпопулярніших у війську та які вони — "олдскульні" солдати

Раніше дід (чи то так “дєд”) в армії — це парубок 19-20 років у показово зношеній формі, головний убір на маківці, верхній гудзик розстібнутий, комір підшитий надміру пишно, ремінь на яйцях. Цей успадкований з радянської армії типаж прожив у нашому війську десь до початку 2010-х і зник майже безслідно. Як і сама дідівщина стала явищем маргінальним. Зараз про неї згадують здебільшого в іронічному тоні. Боєць передпенсійного віку каже років 20-річному хлопцеві:

— Принеси мені, будь ласка, мультитул

— А чого я?

— Бо дідівщину ще ніхто не відміняв!

Це, звісно, жарт. Але у того старшого добродія позивний, скоріше за все, Дід. Не знаю, чи досліджував хтось найпопулярніші псевдо у нашому війську, але готовий на парі, що “Дід” потрапить до топ-10, а то й топ-5. Зазвичай таким позивним нагороджують найстаршого у підрозділі. Легко запам’ятати і ні з ким не сплутаєш.

Олдскульні звички

Загальновидові ознаки діда такі: вік під 60 років, служив строкову в радянській армії (як правило, в Казахстані чи Забайкаллі), де завчив фрази і слова типу “разрешите доложить”, “построение” і “дежурний”, військове звання — солдат або старший солдат, має онуків, до речей ставиться турботливо, неквапливий в усьому.

Чи не єдиний виняток, який я зустрічав — кремезний Дід, десантник, що воював ще в Афгані, природжений воїн, пройшов все АТО, у відмінній фізичній формі, на марш-кидку запхне за пояс багатьох з тих, хто посміювався з того, що він пам’ятає правління Брєжнєва. В бою — ну справжній тобі Джон Рембо. Але це дід-взірець, про таких будуть складати легенди.

Діди самі по собі категорія не проблемна, але є них своя специфіка. Вони часто, як прийнято казати в армії, плутають педалі: щось забувають, хибно розуміють, ну, ясна річ, недобачають і недочувають. Ретроградні майже в усьому. Раз бачу: чимчикує Дід від пагорба, перебувати на якому геть небезпечно.

— Навіщо ти туди ходив?

— Та там зв’язок ловить, кумові дзвонив, у нього День народження.

— Діду, йо-ма-йо. Є ж старлінк, ти підключений, дзвони собі в месенджері на здоров’я, в тебе ж все встановлено, навіщо вештатися на прострілювані ділянки?!

— Ну що ті месенджери… То ж День народження. Телефоном лічно воно якось наче з повагою.

Або ж таке:

— А ми тут надовго?

— Та Бог його знає. Ти на предмет чого, Діду, цікавишся?

— Та от би телебачення сюди кабельне провести, телевізор ондо є. Ми б з хлопцями скинулися.

— Ні, дурна затія, читай новини в інеті, та й кіно можна з телефона подивитися.

— Кіно, — Дід оживився, — а що, і “Свадьбу в Малиновке” можна тут знайти?

— Та без питань. Хоча краще б ото радянську ностальгію не розводити.

— Ну порадь щось хароше…

Отримати гроші у дідовому розумінні — це зняти готівку з банкомата. Доки він не проверне цієї операції, він не впевнений, що йому взагалі щось заплатили.

Діди й гроші — тонка матерія. Знав одну історію, гідну Стефаникового пера. Один дід з танкового підрозділу старанно збирав гроші любому онукові на телефон. З картки не знімав, накопичував. І ось один негідник з його підрозділу, якому Дід похвалився, що назбирав потрібну суму, видурив з нього картку, пін-код і пообіцяв зняти гроші. Так, наївний чолов’яга не знав, що телефон можна придбати, розрахувавшись карткою. Негідник з дідовими грішми дременув у СЗЧ. Дід гірко плакав (за все своє життя він нікому не робив таких дорогих подарунків), але побратими швиденько скинулися грішми й купили онукові телефон.

Майстри та байкарі

Частіше за все дідів на бойові не залучають, хіба вже геть людей забракне. Бігти цьому воїну з хворою спиною, колінами та віддишкою ну дуже важко. А от на тиловій базі він візьметься за будь-яку роботу: ЗіЛа полагодить, дров напиляє, нарубає, їсти наварить, підшиє, підлатає, що треба, води наносить, лазню організує. Вночі біля складу БК чергуватиме.

Він може цілий день сам один з усім хазяйством управлятися, поки хлопці на виїздах. Але вже як приїдуть, то Дід почне боротися за їхню увагу. То анекдотами про Петьку і Чапаєва, а то й такими архаїчними, що мають римовану кінцівку на кшталт:

— Комедія, мамо з вас, солдат з мене та на вас!

Або:

— Скажи Григору, нехай підніме яйця вгору!

Пацани, особливо ті, що молодші, ржуть не так над змістом анекдотів, як над тим, що їхніми героями є Чапаєв або Пушкін — реліктові персонажі.

Або ж Дід почне загадки загадувати:

— А от ти ж водій, розкажи, як правильно клапана на ГАЗ-66 відрегулювати?

За таку дотошність діда можуть і послати подалі. Багато хто з нас “шишарь” до війни бачив дуже здалеку, але, на жаль, вони в нас досі є штатною технікою.

Якщо дід десь хильнув, то скоріше за все розповідатиме про свою службу в радянській армії, онуків або свої амурні пригоди. Останній жанр — вельми специфічний. В принципі, звичайні собі чоловічі побрехеньки, хіба що з такими специфічними інтер’єрами як колгоспна контора чи молочна ферма.

Але Дід, що мав ще резервне псевдо Будулай, бо зовні схожий на молдовського актора Міхая Волонтира, схоже й, справді, ще той ловелас. Тільки офіційних шлюбів мав три, а коли говорив по відеозв’язку із кумою, та відпускала такі жарти про його бороду, що здавалося, ніби Дід веде бесіду з досвідченою вебкам-моделлю. Про онуків говорив охоче, а про дітей — навпаки, морщив лоба:

— Перша дружина в Росію виїхала, давно вже. А от син наш, бозна, може й зараз проти нас воює. Йому ж вже 30 років…

Дід Будулай — задумливий, я б навіть сказав романтичний і дещо експресивний. Кілька разів поривався списатися за станом здоров’я. Починав проходити військово-лікарську комісію, потім казав:

— Ну його нахуй, служитиму собі далі. Навіщо мені ті лікарі, сто год до них не ходив і ще сто не піду.

Дід зі взводу матеріально-технічного забезпечення — це такий собі стендапер. Я його про себе прозвав “буковинський соловей”. Він справді був з Чернівецької області, мав 59 років і відверто рахував дні до свого ювілею, адже це означало для нього законну демобілізацію. Він спочатку потрапив до реактивного дивізіону:

— Вони що? Заставляють ракету на плечі брати. А та ракета має 75 кіль. Я її як узєв, та й на місце поклав і кажу тому майорові: їбав я тебе і твої “Гради”. Ну й правда, треба дідови тої ракети?!

Маю сумнів, що цей Дід аж так зухвало говорив з майором, але факт: потрапив він з артилерії на господарчі роботи. Що він там робив — не знаю, але байками годував усі вільні вуха:

— Бачив я там’о єкась написала “даю за згущонку” і телефон нуль шістдесять три…

— Діду, то ти й номер запам’ятав?

— Та не дзвонив, згущонка є, але єк вхопиш там якогось дідька, пранці, хай Бог милує.

Буковинська говірка на Донбасі з Дідом зіграла злий жарт:

— Ходев в магазин. Та й кажу їй: кицюню, продай мені кілю. А вона не знає, що то є…

Що й не дивно: на дідовому сленгу кіля — кіло — літр горілки. Так, донецька продавчиня виявилася неспроможною дешифрувати донесення “буковинського солов’я”.

Оборонці традиції

Не всі діди однаково приємні та кумедні. Я зустрічав старого живодера, який бурчав:

— Собак розвелося, треба одну пристрелили і повісити, щоб інші тут не вешталися.

Після цих дурних розмов у нього просто забрали зброю, з якою він і до того поводився не геть як вправно.

Траплялися зрадойоби-конспірологи-антисеміти, які одному Господу відомо, для чого пішли в армію, але вели такі отруйні розмови, що пацани з ними навіть за одним столом їсти гидували.

Бачив просто диваків, що проголошували своїми кулінарними (кидати в борщ усе, що є під рукою включно з варенням) і лікарськими (керосин як антигрибковий засіб) рецептами.

Але є одне стоп-слово, яке навіть найдурнішого діда змусить усміхнутися — “онуки”. Адам — ще зовсім не старий дядько. Суворий в усьому: низький грубий голос, курить такий міцний тютюн, що здуріти можна, на всі мої спроби розповісти якийсь анекдот відповідав:

— Та що анекдот, я тобі розкажу, як в натурі буває…

І видавав такі жорсткі історії з життя далекобійників, що сам Тарантіно б позаздрив таким поворотам сюжету.

Але вся суворість спадала з нього в мить, щойно згадував про онука, обличчя розпливалось в усмішці. Він навіть у ТікТоку дивився переважно якісь кумедні ролики про малих хлопчаків — вочевидь, вони нагадували йому улюбленого малюка.

Діди — це чи не єдина верства в армії, яка хоч трохи знається та звичаях і традиціях. За це їх полюбляють аватари. Дід точно знає, коли яке свято: Спаса, Перша Пречиста, Друга Пречиста. Отже, є привід для випивки.

На війні є низка своїх забобонів, але в дідів є свої “домашні заготовки”:

— Хлопці, не регочіть, це ж ніч на п’ятницю, плакати будемо.

Втім жоден дід не годен зупинити ржач, час якого настав.

А от боротися з непристойностями, брутальними жартами інколи вдається. Загалом, серед солдатів навряд чи існують якісь теми, про які не прийнято говорити зі столом. Але одного разу Дід перервав якийсь густо пересипаний матюччям базар:

— Хлопці, можна хоч за столом того хуя не згадувати? Дайте поїсти нормально. Та й свято сьогодні.

Ніхто на це зауваження не огризався. Мабуть, кожен згадав свій дім і обід з родиною, батьками, де й справді не говорять за столом жеребятіни, тим більше у свято.