"На Верховинщині закривають садочки. Після того, як забрали кошти з військового ПДФО у центральний бюджет, платити людям нічого. У Косові теж можуть закрити садочки. Лишають один. Причина — не можна експлуатувати без укриттів. А коштів на укриття не дають. І школи закривають. Уряд заборонив експлуатацію шкіл, що збудовані з дерева. Від байдужості влади у Києві до їхніх дітей", - пише на своїй сторінці в Facebook народний депутат Микола Княжицький.
А ось цю інформацію не хочеться, але доведеться сприймати як противагу наведеній вище. Центр Національного Спротиву повідомляє: російська влада веде системну кампанію з промивання мізків українських дітей. Для цього склали список фронтової поезії, розповідей військових і нарисів про "героев русской весны", які мають, цитата, "зберегти пам’ять" про війну проти України. Цей перелік стане обов’язковим для шкіл, бібліотек і культурних центрів тимчасово окупованої території України. Очільниця Українського Інституту Книги Олександра Коваль із посиланням на відкриті джерела додає: російській мінкульт планує створити на окупованих територіях 24 бібліотеки та щорічно відправляти туди державним коштом 90 тисяч нових книжок.
Читайте також: Не згубити свого
У зв`язку з цим усі розмови про реінтеграцію деокупованих територій з завершенням війни вважаю лише варіацією білого шуму. Можна знаходити гранти під конференцію з типовою назвою на кшталт "Проблеми деокупованих територій та повернення їх в українське політичне, культурне та правове поле". Але, по-перше, території ще треба деокупувати, що залежить лише від ЗСУ, постачання західної зброї й нарешті зняття всіх заборон на обстріли вглиб Росії. По-друге, зрозуміти, повернуться ЗСУ до кордонів 1991 року чи все ж таки з різних причин, котрі від них не залежать, зупиняться (змушені будуть зупинитися) на не знати якій лінії розмежування. Тобто, скільки територій реально вдасться деокупувати. І по-третє, слід зрозуміти, хто буде на практиці займатися оздоровленням українців, котрим в окупації ретельно й системно промивали мізки.
Керівниця "Медійної ініціативи за права людини" Ольга Решетилова в одному з недавніх інтерв`ю дала невтішний прогноз: більшість викрадених Росією дітей ми вже не повернемо. Можна, і напевне правильно, заперечувати, не погоджуватися, бити себе в груди й запевняти – ні, не все втрачено, ми будемо боротися, проведено панельну дискусію, зберемо міжнародний форум, закличемо світову спільноту, ухвалимо резолюцію, проведемо через Верховну Раду якісь відповідні закони тощо. Проте на практиці це буде лише струсом повітря. І не в останню чергу – тому, що на умовно мирній території України держава так само що далі, тим більше ризикує втратити й не повернути значну кількість дітей.
Читайте також: Росія нас хоче перетворити цією війною в себе
Так, ніхто не має права дорікнути батькам, що вони вивезли своїх дітей у безпечні країни. На жаль, рідкісний ранок в Україні починається без новин про загибель чи травмування бодай однієї дитини.
Та якщо дитину позбавити можливості ходити в дитсадок чи школу, і не російська ракета ці заклади зруйнувала, а місцева влада закрила – це така сама втрата. Тільки не фізична, слава Богу, дитина жива й здорова. Але – втрата громадянина, котрий готовий жити в Україні, розвиватися й розвивати свою країну, працювати на неї. Зрештою – захищати її від зовнішнього ворога. Й у перспективі – від внутрішнього, прийшовши одного разу в місцеву чи вищу владу з намірами змінити країну в кращий бік та чітко маючи візію, як це робити.
До масштабного російського вторгнення, але – незабаром після окупації Росією частини Донбасу, в політичних, журналістських, культурних та загалом інтелектуальних колах час від часу спливала тема вини саме культурних діячів у тому, що Крим і Донбас виявилися практично незахищеними перед російським впливом передусім на інформаційну та культурну політику регіонів. Типове звинувачення звучало так: "От якби ви, письменники, їздили читати свої вірші на Донбас раніше й частіше, люди б там швидше позбулися Пушкіна". На загал активним проукраїнським діячам у всіх сферах треба було до 2013 року основні сили кидати на Донбас, а не реалізовуватися в комфортніших для себе умовах, наприклад, Східної Галичини.
Найчастіше в подібному контексті згадували Сергія Жадана, уродженця Луганщини, котрий справді найчастіше їздив як організатор різних просвітницьких заходів у цей, прямо скажемо, проблемний регіон. Але сам Жадан в інтерв`ю для книги Олександра Михеда "Я змішаю твою кров з вугіллям" виступає категоричним противником цієї тези, називаючи її нездоровою та неконструктивною. "Коли ставиш людей у нерівні умови, це не сприяє нормальному діалогу. Я за те, щоб розуміти специфіку", - наполягає він.
Читайте також: Навіщо Верещук біженці з Росії?
Ось звідси почнуться, якщо вже не почалися проблеми. Росія швидше зрозуміла специфіку регіонів, які окупувала. Не шкодує грошей з федерального бюджету передусім на "перепрошивку" українських громадян різного віку. Знаходячи до різних спільнот індивідуальні підходи й використовуючи війну як грубу силу, а культуру й освіту – як м`яку. А головне: за цим усім стоїть чітко визначена їхня державна політика: українці на захоплених територіях повинні стати росіянами. Не етнічно, але – світоглядно, ментально. Дітям та дорослим окупанти системно пояснюють, що таке Росія і чому росіянином бути добре.
Українська державна політика не орієнтована на те, аби в різних формах, різними способами пояснювати українцям, передусім дітям, чому Україна – це здорово, чому українцем бути правильно, чому українцеві слід вчитися й розвиватися навіть у найважчий для країни час.
Переконаний: є значна кількість батьків, котрі залишися у воюючій країні з дітьми не через відсутність можливостей кудись виїхати, а через бажання лишитися зі своєю країною, котра потрапила в біду. Саме ці батьки найперше стикаються з закриттям садочків та шкіл, злиденними бібліотечними фондами, майже повною відсутністю цікавого сучасного україномовного контенту для дітей та юнацтва. Частина з них викручується, дбає про дітей та себе самотужки. Але це зовсім не означає, що держава повинна самоусунутися.
Ворог докладає максимум зусиль, аби перекувати українців на росіян. А в Україні на державному рівні не докладається навіть третини від цих зусиль, аби залишити українців українцями. За таких просто не буде кому займатися реінтеграцією звільнених територій, коли б це не сталося і які б території не повернули під український прапор.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.