Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина десята

Після одної з точок зімліла на салі одна пані. Зчинився рух, люди кинулись рятувати, і проф. Богдан Лепкий пішов до ревелєрсів:

– Перервіть, панове, на хвилю. Пані зімліла.

Великі окуляри знову блиснули:

– Перерва буде тоді, як назначено.

І Богдан Лепкий вернувся з нічим на місце.

А “ревелєрси” співали далі і то так, що серце скомліло як катований пес.

Колиб чужинець був на їх виступі – напевно записав би в своїм деннику: “Українці – народ без слуху, без голосу і без виховання”. Це останнє може булоб трохи несправедливе, бо між “ревелєрсами” могли бути і чемні хлопці. Але: від голови риба… В тім випадку від їх провідника.

Що одно можна подивляти, то незвичайну відвагу цих молодих людей. Сіли до поїзду, заїхали в Рогатин, чи Черче і дають концерт. А що там щось одно, друге, чи навіть усе не “кляпує” – це така дрібничка, що не варто й згадувати.

Ревелєрси – гарна річ, відвага – добра річ. але все повинно мати міру, хоч би як треба було комусь грошей!…

СВЯТО ЛЕПКИХ

Радійте, Ш. Читачі! Отсє вже останній раз бачите такий заголовок. До речі кажучи – він зовсім невідповідний, але тому, що нинішний фейлєтон належить ще до автового циклю, я підтягнув його під спільну рубрику.

На “свято Лепких” їхав я з Черча трохи черчанським візком, трохи державною залізницею, а трохи жуківським драбинястим возом. Після півтори тисячі кільометрів, зроблених на мягких подушках авта, така зміна не була прикра. З їздою – так як з їжею: навіть найліпший торт проїсться і чоловік зрадіє на вид кусня разового хліба.

До Жукова на “свято Лепких” вибрались ми досвіта, бо треба було рахуватись і з розкладом поїздів і з програмою свята. Сизі мряки закутали Рогатин і луки довкола нього в грубу але холодну перину, що морозила нас, невиспаних, до кости. Зате ранок привитав нас ласкавим сонцем і безхмарною синявою та відігрів заковязлі кінчили.

Їхали ми в трьох: Богдан Лепкий, Лев Лепкий і вище підписаний.

Щороку від 35 літ обходить село Жуків память свого колишнього пароха о. Сильвестра Лепкого – батька Богдана і Льва – святочною панахидою. Неодна буря перейшла над селом, неодин раз змінялися парохи села, камінний хрест на могилі вже мохом поростає, напис на гробі “тихесенько Сатурн стирає”, а Жуків не забув за того, що віддав йому своє серце. Сходиться на давну могилу і Жуків і околиця, і той, що памятає пан отця Сильвестра і той, що тільки чув про нього.

Цього року в 35-ліття смерти свого пароха рішили жуківці зробити свято і його великому синові – Богданові. Адже в писаннях Богдана Лепкого стільки жуківських людей, стільки жуківських звичаїв, стільки жуківської околиці… При нагоді панахиди за батька подякують синові…

На двірці в Гиновичах ждали непроглядні маси народу: попереду делегації і хори, а далі квітник дівчат і ліс мужчин. Перевага барвистих народніх одягів багатотисячної товпи грала до раннього сонця як усипаний квітами луг на весну. Богданові Лепкому передають хліб, сіль і китицю квітів, саджають на вимощений, килимом критий господарський віз і проводять до Жукова.

Хто з письменників не зазнав прикрощів у своєму житті. І від видавців і від критиків і від самого життя. Не з добром пройшла йому неодна днина, не з медом була неодна чаша. Але, коли котрий пережив, чи переживе таку хвилю як цього року Богдан Лепкий у Жукові, то ця хвиля зарівняє неодин карб у його чуткім серці.

Село й села прийшли і щиро та сердечно витали письменника. Дякували йому за його письменницький труд для них і для таких самих, як вони. Який радісний обяв поступу нашого села, який наявний доказ розуміння ваги літератури в найширших верствах народу.

При вступі до села привітальна брама, а коло неї старий сивий селянин – голова місцевої читальні. Витає щирим, простим, але яким гарним і яким –  о, львівські промовці! – коротким словом.

А під церквою місцевий священник, один з наслідників о. Сильвестра, віддає честь творчій праці Богдана Лепкого.

А після того святочна відправа в жуківській церкві.

Бував я по всіх усюдах великої нашої України, але далебі такого положення церкви і приходства не бачив. Високий земний горб, на ньому церковця в вінку старих дерев, перед нею майдан, з боку приходство, а в долі на сіножатях Золота Липа, як химерно покручена стяжка. А ген-ген шлях попід гору як білий пояс. Хто їде в село, чи поза село, –  видно як на долоні.

Уявляю собі, як тут було, коли стояла ще стара, деревляна хата, з обовязковим ґанком і виноградником коло нього, а перед хатою шуміли вечірню думу старі смереки. Нині зі старої хати тільки слід, а зі смерек тільки пні. Новий будинок мурований, але без ніякого пляну, робить вражіння почтового уряду, станиці поліції, або поганої читальні.

Після відправи похід на цвинтар, до могили о. Сильвестра. Пільною доріжкою, йде під гору аж ген до прекрасного гаю, що служить жуківцям за кладовище. Великий білий хрест на середині цього гаю – місце вічного спочинку о. Сильвестра Лепкого. Трицятьпять літ як він помер, але білий хрест так само знаний околиці, так само люблений і шанований Жуковом як була людина, що під ним лежить. “Со святими упокой”… направду зі святими, коли так довго світла память гніздиться в серцях людей…

А потім академія – в честь помершого батька і живучого сина, під голубим небом, на тлі старих лип і ще старшої церковці. Промови, співи, деклямації, а по кожній точці всі очі звертаються в сторону то білого хреста батька на цвинтарі, то сивої голови сина, що засів на почеснім місці.

На кінець Богдан Лепкий промовив до своїх односельчан. Молитовна тиша лягла на тисячну товпу, а поетові рвався голос від зворушення як золота пряжа від вітру. Згадував молоді літа, випаровував соняшні дні в ріднім Жукові і дякував односельчанам за память…

На майдані столи в підкову. Це громада Жуків гостити буде хлібом-сіллю гостей і односельчан.

Гурток молоді з сусіднього села щось нараджується. Падають якісь палкі слова, вискакують понад голови руки. Врешті цілий гурт іде на приходство. За хвилю викочують бочки з пивом і розбивають. “Свято без алькоголю!” – заявляють твердо.

В порядку! Але…

– Чи не ліпше, хлопці, булоб це пиво відпродати купцеві навіть з опустом, а гроші на “Рідну Школу”?…

– Справді! – каже котрийсь. – Шкода, що ми про це не подумали.

Мені здається, що це характеристичний образець. Інтенція добра, підклад ідейний, тільки ще трохи пляну і застанови!…

Пиво не помогло б, а тепер не пошкодило святочному настроєві.

За великі столи засіли перші ґазди, а ґаздині послугували їм. Варт було видіти, як усе справно йшло, як без гомону і затримки подавали страви, зміняли посуду. По ґаздах засіли ґаздині, по ґаздинях парубоцтво, а щойно на кінці дівчата. Як бачимо на селі порядок трохи інакший як у місті, але жінота не думає ображуватись ні зміняти його. Так воно було тому тисячу літ – чому не має бути нині!

Розмови за столом ріжні, залежно хто засідав: ґазди про заграничну політику і войну, ґаздині про ріжні події звязані з родиною Лепких, парубоцтво про нашу внутрішню політику, а дівчата про нинішнє свято. А все те спокійно, не перебиваючи другому, не докидаючи за багато. Кожний по порядку, немов під проводом предсідника.

А тим предсідником було для них нині – “Свято Лепких“…

(Кінець).

Галактіон ЧІПКА