Видатний український скульптор Олександр Лідаговський: «Через мистецтво я розповідаю світу, що Україна — це не локальний конфлікт»

Скульптор Олександр Лідаговський, відомий киянам своїми скульптурами в парку Шевченка, на Пейзажній алеї, Печерську продовжує творити під час війни. Попри те, що його майстерню зруйнував російський снаряд і всі надбання були знищені, він таки знайшов сили рухатися далі й потужно представляти українську культуру на найпрестижніших світових митецьких майданчиках. Його талант високо оцінили, запросивши на Бієнале Lucca Cartacia (Італія, м. Лукка). Нині Лідаговський працює над сталевою скульптурою у Великій Британії, випустив лімітовану колекцію портретів Черчіля до 150-ї річниці його народження, й має низку планів щодо того, як говорити про війну в Україні мовою мистецтва у Сполученому Королівстві та Європі.

— Олександре, розкажіть, будь ласка, про проєкт на Lucca Biennale Cartasia. Як колеги та шанувальники оцінили місяць вашої важкої праці в надзвичайно спекотний час для Італії?

— Це був успішний виступ на міжнародній сцені. Потрапити на цей фестиваль було для мене великим успіхом — мою ідею відібрали серед проєктів 500 художників високого рівня. Радий, що колеги та шанувальники скульптури оцінили мою роботу. Здається, я зробив те, чого ніхто не робив. І щодо техніки виконання, і щодо візуалізації ідеї. Це дуже значуща й важлива для мене робота. На те, щоб виготовити скульптуру, в мене був місяць. Було приємно, що люди, які час від часу намагалися зазирнути до павільйону й подивитися на процес роботи, висловлювали позитивні враження та відгуки. Навіть коли вечорами повертався після виснажливої праці додому, мене зупиняли й висловлювали захоплення.

— Що вас надихнуло на створення «Польоту ластівки»?

— Кожен художник, творець, навіть якщо зараз не живе в Україні, глибоко переживає процеси, які відбуваються на батьківщині. Сама тема Бієнале відображала й майбутнє, й минуле. Я намагався втілити ідею, яка буквально показувала б нашу українську рису — відкритість майбутньому. Мені здається, що на Заході застоялись у постмодерному вічному теперішньому. Вони бояться майбутнього. А нам боятися вже нема чого — в нас війна, й нічого страшнішого за це немає. Всі свої сподівання ми покладаємо на майбутнє. Ідея скульптури — багатошарова, всі ці аспекти вона відображає у своїх п’яти метрах.

«Політ ластівки» — дуже особиста для мене робота. В цій скульптурі втілилися мої думки про «тут і зараз». Іще за кілька місяців до війни, яка відібрала в мене не тільки теперішнє й майбутнє, а й минуле, я відчував, що вона наближається, але не поділяв колективного страху перед майбутнім. Моя скульптура — це дівчина, яка стоїть у позі «ластівки» й дивиться вперед. Одна її нога — в минулому, друга — в теперішньому, а руками вона охоплює горизонт як межу між минулим і майбутнім. Знизу п'ятиметрова фігура виглядає як хрест — це наше розп’яття в цьому вічному й теперішньому. Це про обмеження старого світу, необхідність переродження й трансформації. А майбутнє вже на порозі.

— Як митцям говорити про війну в Україні на міжнародних майданчиках, щоб утримувати її у фокусі уваги міжнародної спільноти?

— Для українських художників, котрі живуть як в Україні, так і за кордоном, їхні роботи відображають конкретику — ця війна стосується кожного з нас. Коли я чув про війну в часи моєї молодості, це не стосувалося кожного так близько, як сьогодні. Це було далеким. Зараз, коли ти помітний, комунікуєш на міжнародних майданчиках, перебуваєш у культурній адженді Європи, то своїми роботами створюєш конкретику. Не когось незнайомого бомблять у Києві, а двох моїх синів, мою онучку, моїх рідних, знайомих і друзів. У наших роботах усе про нас. У такий спосіб ми, художники, показуємо світу й те, що відбувається в Україні, й себе. Не як бідолаг, біженців, жертв. Ми демонструємо активну позицію людей, які продовжують свою справу попри всі негаразди, з якими доводиться стикатися.

— Вашу майстерню було зруйновано на початку війни. Як цей трагічний інцидент уплинув на вашу творчість?

— Це був великий удар. Усі мої роботи, інструменти, матеріали — все було знищено. Спочатку був шок і відчай, але згодом я усвідомив, що маю рухатися далі. Втрата стала своєрідним очищенням. Еміграція — другим життям. Я зрозумів, що маю змогу почати все спочатку, відновитись і створити щось нове. Цей процес відродження дав мені змогу переосмислити свої цінності та підходи до творчості.

Переїзд до Лондона був вимушеним рішенням, але ми з родиною, дружиною Дашею Непочатовою та донькою, адаптувалися до нових умов. Це місто дало мені нові можливості для розвитку та співпраці. Я зміг працювати з новими матеріалами й розширити свої горизонти. Був обраний почесним членом Королівської спілки британських художників. Для мене як митця це було величезним визнанням, особливо в такий складний час. Я був приємно здивований, що моє визнання отримало широкий розголос у британській пресі (The Guardian, The Times, Independent та ще понад 900 різних британських видань). Я завжди вважав, що мистецтво має бути поза межами національностей і кордонів. Ця нагорода стала підтвердженням того, що мої роботи резонують із людьми в усьому світі, й дала мені додаткову мотивацію продовжувати працювати та створювати нові проєкти. Свої роботи я представляв на численних міжнародних виставках, зокрема на Лондонському фестивалі скульптури (Winter Sculpture Park) тощо.

Зараз я веду підготовчі роботи для створення сталевої скульптури в англійському місті Грейт-Ярмут. Ця скульптура перекликається (й має таку ж назву) з моєю роботою на Печерську в Києві. Семиметрова сталева фігура «Канатоходка» символізує нестійкий баланс у житті кожної людини. Канатоходка завжди йде по тонкій лінії, зосереджено тримаючи рівновагу. Цей образ добре відображає сучасну реальність, у якій усі ми намагаємося знайти стабільність і впевненість у майбутньому.

— Ви відомі своїми роботами з різних матеріалів — паперу, сталі, бронзи тощо. Як обираєте матеріал і як він упливає на процес творчості?

— Матеріал завжди був для мене важливою частиною творчого процесу. Я починав із паперової скульптури. Не було можливості купувати матеріали та інструменти, не було майстерні. Те, що я міг собі дозволити, — стіл, аркуш паперу, ніж і клей — було необхідним мінімумом. Навіть коли з’явилася можливість працювати з бронзою й сталлю, я однаково починав із паперових моделей. Папір — це доступний і гнучкий матеріал, який дає змогу експериментувати й швидко втілювати ідеї. Сталь та бронза дають більше можливостей для масштабних проєктів і дозволяють створювати роботи, що витримують вплив зовнішнього середовища. Вибір матеріалу залежить від ідеї, яку я хочу передати. Кожен матеріал має свої особливості та можливості, й це завжди захопливий процес — знаходити нові шляхи для їх використання.

— Що надихнуло вас на ідею нового проєкту «Вершники Апокаліпсиса»?

— Ідея з’явилась як реакція на війну в Україні. Біблійні тексти часто транслюють певні алгоритми, що базуються на виявленні та розумінні причинно-наслідкових зв’язків. Ці алгоритми, втілені у формі метафор, описували й далі описують нашу реальність, її тенденції та внутрішню логіку. Вершники Апокаліпсиса — це алегорії Чуми, Війни, Голоду та Смерті. Ця метафора дивним чином римується зі світовими подіями останніх років, виявляючи певні напрями та послідовність розвитку цих подій. Війна в Україні, яку світ іще інерційно сприймає як локальну, насправді є початком найвеличнішого повороту історії та глобальної трансформації сучасного світу.

«Вершники Апокаліпсиса» задумані як наскрізний проєкт, вірусний меседж, як лінія смислової спіралі, що вкручена в сучасну реальність. Ця скульптура матиме вірусний попереджувальний меседж. Мовою пластики вона показуватиме історичні алгоритми подій, які зараз відбуваються з українцями. Смисл цієї роботи в тому, що вона пов’язує події в Україні зі світовими. Триває переговорний процес, і ми представлятимемо скульптуру в публічних просторах Британії та Європи. Вона має нагадувати демократичним країнам про наслідки, які можуть бути, якщо вчасно не схаменутись і не підтримувати Україну.