Антон Попель – автор львівського пам’ятника Адаму Міцкевичу

Велика творча спадщина Антона Попеля свідчить насамперед про його видатний хист монументаліста. Він вирізьбив у Львові чимало скульптур, майстерно композиційно і технологічно пов’язаних з будинками. Більшість з цих скульптур відливалась у цементі, змішаному з гідравлічним вапном, а також виконувалась у пісковику та «штучному камені», подекуди – у мармурі. Зі стилістичного боку в цих алегоричних скульптурах часом переважало віденське необароко, що проявлялось в енергійному моделюванні й динамічному русі фігур. З такого типу скульптур ще сьогодні можна оглядати атланта і каріатиду на фасаді бібліотеки Львівського університету на вул. Драгоманова, 5 (1901-1903) або алегоричні фігури над входом та ліпнину стін головного залу колишнього Крайового банку на вул. Костюшка, 11 (1903, нині Університет фізичної культури).

Вплив французької пластики – Жана-Батиста Карпо і Луї-Ернеста Барріа, творів віденського необароко, особливо фонтанів Рудольфа Вейра та Едмунда фон Гельмера найвиразніше проявився в скульптурах на фасаді львівського готелю «Жорж» – барельєфі «Св. Юрій змієборець» на аттику і чотирьох статуях, що символізують континенти (1900). Перші боцетті (мініатюрні моделі скульптур – прим.ред.) зробив Марконі незадовго до своєї смерті в 1899 році. Попель у 1900-му, перед відливами у цементі, вніс у моделі тестя свої композиційні та стилістичні зміни, значно підсиливши елементи необарокової динаміки й натуралізму в трактуванні тіл. У підсумку статуї чотирьох оголених жінок стали головними декоративними акцентами будинку, що своєю експресією приглушують спокійні неоренесансні членування фасадів авторства віденських зодчих Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера. Оцінюючи цей готель відразу після його відкриття, відомий львівський архітектор і теоретик мистецтва Казимир Мокловський писав:

“Чотири жінки, представниці різних рас, досконалі у своїй наготі і розкішних формах, […] – це єдина гарна річ на фасадах, яким бракує стилістичної цілісності”.

Монументально-декоративній пластиці Попеля переважно були властиві не дисонанси, а гармонія, стилістична згода з архітектурою. Враховуючи погляди і смаки будівничих, скульптор майстерно поєднував свої оздоби з формами споруд. Так, своєю поважністю і спокоєм добре були пристосовані до львівських неоренесансних споруд вирізьблені у пісковику алегоричні статуї Попеля «Живопис» і «Скульптура» на фасаді Палацу мистецтв Загальної крайової виставки 1894 року, фігури левів і мармурова «Справедливість» в інтер’єрі Палацу юстиції (Крайового суду) на вулиці Стефана Баторія, тепер князя Романа, 1-3 (1893-1897, архітектор Францішек Сковрон).

До кращих неоренесансних скульптур Попеля належать оздоби Міського театру (тепер Львівського театру опери і балету), зроблені у 1898-1899 рр. – статуя похмурої «Трагедії» з кинджалом у руці в ніші головного фасаду, постаті муз Кліо та Евтерпи, тимпан фронтону. Величезна композиція у тимпані має 20 метрів у довжину та понад 4 метри у висоту (в центрі). Вона зображує алегорії «Радощі та страждання життя». Фігури триметрової висоти, зроблені з гідравлічного вапна з домішками цементу і прикріплені до стіни металевими анкерами. Тимпан добре співвідноситься з архітектурними частинами будинку авторства Зиґмунта Ґорґолевського.

Натомість неоренесансні статуї Попеля, встановлені у 1903 році в нішах фасаду залізничного вокзалу – «Промисловість» і «Торгівля» – дисонують із сецесійною орнаментикою порталу і дещо програють у змаганні з верхніми горельєфами Петра Війтовича. У тодішній львівській пресі скульптури вокзалу оцінювались без ентузіазму – як твори пізнього класицизму.

У 1900 році Попель взяв на себе художнє керівництво новою львівською фабрикою будівельних матеріалів Івана Левинського на вулиці Янівській (нині Шевченка), 146, що стала продукувати багато архітектурних оздоб з т. зв. штучного каменю. Це був фабричний пісковик, що вироблявся з піску, гіпсу і невеликої кількості вапна (10 відсотків).

У цьому матеріалі однією з перших у Львові в 1901-1902 рр. була оздоблена власна неоготична кам’яниця архітектора Іполіта Слівінського на вулиці Кадетській (тепер Героїв Майдану), 6. Над входом, вікнами другого поверху і на балконах Попель розташував фігурні прикраси: сиґізмундівських орлів (інспірованих вавельською катедрою), гротескні маскарони, голови тварин і людей в дусі «сарматизму» XVI-XVII століть та патріотичних настроїв. Казимир Мокловський так оцінював декор цього будинку:

“Назовні бачимо справжню середньовічну фантасмагорію. Тварини і люди, світ містичний, але живий і реальний говорить своєю мовою зі стін і балконів. Голови у конфедератках, маски і потвори визирають з кутів…”

У 1895-1906 роках Попель часто співпрацював з Іваном Левинським, в архітектурному бюро якого замовив і креслення власної вілли. В 1904-му він спільно з Левинським завершив перебудову фасаду будинку Ставропігійського інституту на вулиці Бляхарській (нині Івана Федорова), 11 і вирізьбив кам’яний герб Ставропігії над входом.

Розквіт творчості: реалізація монументальних задумів

Властивий Попелю дар монументаліста проявився у створених ним численних пам’ятниках. Перший з них постав у 1896-1898 рр. – пам’ятник письменнику Юзефу Коженьовському в Бродах. Відкритий 11 вересня 1898 року в парку «Райківка» кам’яний пам’ятник, загальною висотою 5 метрів (фігура 2 метри) представляв письменника на повний зріст у спокійній позі, з традиційними для академічного мистецтва драпіруваннями плаща і атрибутами (був зруйнований близько 1950 року).

Але найбільший успіх чекав на скульптора 10 грудня 1898 року, коли журі конкурсу проектів пам’ятника Міцкевичу у Львові призначило Попелю першу премію розміром тисяча корон. Нагороджений ескіз представляв композицію з двох фігур – генія мистецтва і поета з книгою та пером у руках. У 1899-1900 рр. Попель виконав новий, другий варіант групи «Натхнення» – модель в одну третю натурального розміру. Композиція стала більш невимушеною і динамічною, особливо вдалим став мимовільний жест Міцкевича, котрий простягає руку за лірою, яку подає крилатий геній. Постать генія, що завис у повітрі, нагадує про скульптури майстрів бароко XVII століття. За цією моделлю центральна група була у 1902-1903 рр. відлита у бронзі і встановлена на колоні з італійського граніту, увінчаній бронзовим факелом. Один із найкращих у світі пам’ятників Міцкевичу урочисто відкрили 30 жовтня 1904 року. Для Попеля це був день зіркового тріумфу.

Інший пам’ятник Міцкевичу Попель створив у 1901-1906 рр. у польському курортному місті Криниця, де на зламі ХІХ-ХХ століть часто відпочивали львів’яни. Пам’ятник відкрили 12 серпня 1906 року. Його композиція відзначається оригінальним, побутовим вирішенням: біля погруддя поета заввишки 1,2 метра на постаменті стоїть сільська дівчина (її фігура натурального розміру), яка плете вінок з польових квітів. Фігурні частини композиції, відлиті з бронзи, добре узгоджені з кам’яним пілоном.

У січні-липні 1901 року Попель виконав львівський пам’ятник Корнелю Уєйському на вулиці Академічній (нині проспект Шевченка), який відкрили 8 грудня 1901 року. У бронзовому погрудді він правдиво відтворив риси обличчя поета, користуючись прижиттєвими фото і бюстом роботи Париса Філіппі. Після Другої світової війни цей пам’ятник переїхав до Щецина.

У лютому 1907-го Попель отримав другу премію на конкурсі проєктів пам’ятника Костюшку у Вашингтоні (першу нагороду журі віддало Станіславу-Роберту Левандовському) і завдяки рішенню американського президента Теодора Рузвельта йому доручили створити цей монумент. У серпні 1907 року він виїхав зі Львова до Чикаго, де працював понад два роки. Хоча в Америці Попеля ніхто не знав, йому довелося  потерпати через заздрощі місцевих мистців. Проте завершення пам’ятника, урочисте відкриття якого відбулось у вашингтонському парку Лафайєта навпроти Білого дому 11 травня 1910 року, викликало ентузіазм у мистецьких колах та пресі. На гранітному п’єдесталі Попель поставив статую Костюшка у мундирі американського генерала (заввишки 3 метри), навколо розташував різноманітні у рухах бронзові групи американських і польських солдатів («Апофеоз свободи», «Рацлавиці»).

Урочистостей у Вашингтоні Попель не дочекався, тому що, захворівши, ще у листопаді 1909 року повернувся до Львова.

Станкові портрети і побутові композиції

Велика кількість створених Попелем портретних погрудь та барельєфів відзначалась майже фотографічною точністю і реалістичною докладністю у передачі деталей людського обличчя. Серед таких праць, зокрема, слід згадати бронзове погруддя Яна Матейка (1893, Національний музей у Кракові), гіпсові погруддя у збірці Львівської національної галереї мистецтв: письменника Адама Креховецького (1902), скульптора і актора Юзефа Хмелінського (1904), хіміка Броніслава Радзішевського (бл. 1910).

Деякі портрети Попель різьбив під впливом віденського необароко: вони характеризувались експресією моделювання, нерівністю поверхні, динамікою силуетів та яскравою театральністю у поворотах голів. У подібній манері у 1892 році скульптор сторив бюст Яна Стики, що захоплює гострою психологічною характеристикою, з обличчям художника, сповненим життєвого вогню.

М’який, майже живописний характер фактури, необароковий алегоризм і динамізм притаманні станковим композиціям Попеля зі зламу ХІХ-ХХ століть. Високого художнього рівня група «Танець» (гіпс, 1905), що представляла постаті оголеної дівчини, фавна та смерті, сплетені замкненим рухом у танці, була насичена філософськими мотивами життя й смерті. Інспірована відомими паризькими скульптурами Карпо «Танець» і «Чотири континенти», змістовно ця композиція вже відповідала модним на початку ХХ століття ідеям символізму.

Релігійна пластика та останні роки життя

Менше уваги Попель приділяв релігійній скульптурі. У 1895-1898 рр. на замовлення Юліана Захаревича він працював над статуями головного вівтаря неоготичного костелу кармеліток (тепер церква на вулиці генерала Чупринки, 68). Високий і стрункий головний вівтар з ажурною різьбою завершувався пінаклями та скульптурною композицією «Преображення Хреста» і мав у пределлі та середній частині коробу скульптурні оздоби, у т. ч. скульптури «Розп’яття», «Богоматір», «Св. Іван Євангеліст». З них сьогодні збереглись лише перевезені до монастиря кармеліток у Каліші (Польща) фігури Богоматері та Іоана Євангеліста, вирізьблені з академічною докладністю; про відповідність характеру неоготичної архітектури храму говорять лише стилізовані складки одягу.

Найкращим його твором у цій сфері пластики слід вважати мармуровий вівтар у костельній крипті Потоцьких в Ланьцуті з групою «Оплакування» (1904-1905). Тут домінує настрій глибокої замисленості та молитви.

Останні місяці свого життя Попель тяжко хворів і помер у водолікувальному санаторії в Любені Великому під Львовом 7 липня 1910 року, проживши 45 років. Похорон видатного скульптора відбувся 10 липня на Личаківському цвинтарі в присутності великої кількості львівських митців, письменників та журналістів.  Його поховали на 57-му полі недалеко від Леонарда Марконі і своєї доньки Ядвіги.  Пам’ятник у формі стели з сірого граніту поставила фірма Генрика Пер’є. Велика посмертна виставка Попеля була організована того ж 1910 року, восени, в межах Загальної крайової виставки мистецтва у Львові, на ній було представлено понад 50 творів.

Юрій БІРЮЛЬОВ