Літературний канон: як з’являються списки книг must-read і чому вони важливі для нас
Літературний канон: як з’являються списки книг must-read і чому вони важливі для нас

Літературний канон: як з’являються списки книг must-read і чому вони важливі для нас

Розуміємо, наскільки зараз набули поширення й стали популярними матеріали на кшталт «10 найкращих інтелектуальних романів» чи «100 найсильніших книг ХХ століття». Свої «Toп-100» публікують і регулярно оновлюють британські The Times та The Guardian, американська The New York Times і французька Le Monde. В Україні також ведуться дискусії, чи потрібен нам літературний канон і яким йому бути. Офіційного канону, звісно ж, немає, проте, скажімо, Український ПЕН створив і пропонує на своїй сторінці добірку «100 знакових творів українською мовою», а в антології «Так ніхто не кохав…» можна прочитати найкращі поезії про найсвітліше з почуттів.

Що ж стоїть за прагненням сформувати національний літературний канон?

І в літературі, і в інших царинах своєї діяльності homo sapiens прагнуть добору та певності вибору. Проте чому саме зараз, як складається враження, таких спроб ранжування особливо багато? Чи це просто ефект поширення певних форматів у соціальних медіа?

Гадаю, насправді бачимо наслідки процесу розпаду структур мислення, що панували ще від ХІХ століття й зазнали фактичного краху в столітті ХХ. Проте тепер ми прагнемо їх відновити. Це уявлення про цілісність і гармонію, необхідні для існування чільних феноменів цивілізації: політики, історії, мистецтв і літератури зокрема.

Бо що таке канон? У літературі це список обов’язкових для прочитання (власне, канонічних) текстів; у ширшому сенсі — будь-що визнане, вивірене чиєюсь експертизою. Саме уявлення про обов’язковість та експертність і зазнало найбільших змін.

ХІХ століття, принаймні після завершення наполеонівських війн, здавалося європейцям часом певності та стабільності. Так, революційні ексцеси траплялися («Весна народів», марші Гарібальді), локальні війни спалахували (кримська поразка Росії, поразки Австро-Угорщини у зіткненнях із Італією та Прусією), проте загалом на континенті панував мир — особливо якщо порівняти з попередніми XVII–XVIII століттями. Натомість потужний розвиток технологій зміцнив віру в силу людського розуму, і хоча поняття «прогрес» з’явилося ще в попередньому столітті, в ХIХ воно поширилося й стало загальноприйнятним для дуже багатьох діячів гуманітарної сфери (читаймо Франка!).

Закономірно, що віра в розумність, раціональність схиляє до творення впорядкованих — цілісних та гармонійних — систем уявлень. І такими можна вважати концепції Канта, Геґеля, Ніцше, Фройда, компаративістів після Теодора Бенфея, структуралістів після Фердинана де Сосюра чи мистецтвознавців після Генріха Вельфліна. А де є системні критерії, там і чітке бачення якості — скажімо, літературних текстів, музичних творів чи живописних полотен. Все, можемо легко укладати списки обов’язкового читання.

Втім, майже відразу, ще в ХІХ столітті, почали з’являтися суперечливі прояви — щось, що в прийнятні системи не вписувалося. З позицій французьких неокласиків Бодлер — це скандал. Те саме думали представники французької Академії живопису про імпресіоністів. Навіть із погляду вже доволі модерних за свідомістю поетів футуризм — це все одно занадто, too much, не кажучи вже про дадаїзм. І оці набори звуків хтось називає поезією?

Дві світові війни, геноциди та тоталітаризми ХХ століття покінчили з політичною й економічною певністю. З тривоги холодної війни народився постмодернізм як радикальна непевність — нетривкість будь-яких суспільних правил чи мистецьких критеріїв. Коли Гарольд Блум 1994 року пише свій відомий «Західний канон», із яким ми тепер знову так носимося, він насправді оплакує крах тривкості: перший розділ його книжки називається «Елегія про загибель Канону».

У певному сенсі діаметральною протилежністю стабільному канону стало поняття дискурсу, актуалізоване у світовій філософській думці Мішелем Фуко (у нас його запустила в обіг своєю попервах скандальною, а тепер належно визнаною книжкою «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломія Павличко).

Дискурс — це дослівно набір висловлювань — вчена розмова з приводу, яка цурається системності чи будь-якої впорядкованості. У світовій літературі це означало буквально читай, що хочеш (десь далеко, з глибини століть теленькає дзвоник Телемського абатства). Більше не існувало певних способів довести, що, скажімо, Стівен Кінг є слабшим письменником, аніж, наприклад, Айріс Мердок. В українському контексті такі погляди почали ширитися з 90-х, що було закономірним після розпаду авторитарної системи, проте вони відразу ж вступили в конфлікт із прагненнями відновити історичну справедливість, повернувши імена репресованих радянською владою письменників, а отже — переукласти й витворити новий національний літературний канон.

Утім, на той час цей запит не набув належного втілення. Саме слово «канон» чітко прозвучало в українському літературознавстві лише в статті Марка Павлишина «Канон та іконостас», у якій науковець застерігає не витворювати ієрархій «іконічних» письменників, як було в радянську епоху, а звернути все ж таки увагу на цінність текстів. Канонізацією рішуче займалася хіба що школа: програми вивчення літератури було радикально оновлено.

В решті нашого гуманітарного простору — від 90-х і аж донедавна — панувала постмодерна дискурсивність: нормально собі уживалися (на полицях книгарень, наприклад) і заборонені колись Винниченко з Хвильовим, і письменники-соцреалісти, і Булгаков, якого цінували за антирадянськість, і Стругацькі, яким пробачали латентний чи й відвертий сталінізм. Потреба в каноні не була критичною, то й спроб якогось упорядкування не виникало.

Наше теперішнє прагнення триматися за своїх письменників і виштовхувати геть чужих, звісно ж, є наслідком потреби самовизначення: з ким ви, майстри пера? Логічна вимога в умовах, коли ти існуєш або ні, коли щось / хтось може тобі допомогти існувати, а інше щось / хтось убиває — навіть нехай ментально.

Ми тримаємося за історії. Ми розуміємо себе через історії — зокрема й через літературні. Це не ми упорядковуємо десятку найкращих романів — це ці десять найважливіших текстів упорядковують нашу свідомість.

Тому, хоча зараз і далі маємо дискурсивний плюралізм і усвідомлюємо, що списки канонічних творів можуть бути різними — адже кожне видавництво може заснувати свою серію класики — проте дедалі частіше бачимо тексти, які з’являються в усіх добірках найкращих творів: «Кобзар», «Каменярі», «Царівна», «Лісова пісня», «Тіні забутих предків», «Місто», «Тигролови», новели Григора Тютюнника, поезія Василя Стуса… Must-read? Так! Бо вони вибудовують наш всесвіт і дають усвідомити, хто ми є. І що ми є взагалі.

Вже згаданий Гарольд Блум правий, коли каже, що канон потрібен, аби не витрачати часу на другорядні тексти й зосередитися на найважливіших. Можна додати, що національний канон має бути сформований для чіткішого бачення самих себе й відтак формування цілого національного організму.

А формувати його слід буквально спільними зусиллями всіх, на чию експертність можемо покладатися. Канон має завжди поставати наслідком дискусії й передбачати можливість оновлення та актуалізації. Найканонічнішими ж будуть ті з книг, доцільність і навіть обов’язковість читання яких визнаватимуть і сивий професор, і гостра письмом журналістка, і жваві блогери, порадам яких довіряє значна аудиторія.



Джерело матеріала
loader