«Сойка» в театрі «Актор»: тонкий психоаналіз на перетині драми, фантастики та хоррору

Режисер Слава Жила переосмислив відому новелу Івана Франка, зазирнувши в підсвідомість як її героїв, так і глядачів

Новела «Сойчине крило» з пізньої прози українського письменника Івана Франка має безліч театральних втілень, але, здається, такого сеансу психоаналізу на театральній сцені вона ще не проходила. Це не просто нова вдала інсценізація та сучасне переосмислення класики, а глибоке дослідження людських почуттів, страхів та фобій.  

За класичним сюжетом, перед новим роком майже сорокарічний Хома (актор Ігор Іванов), який вирішив жити самітником, несподівано отримує листа з далекого Порт-Артура від своєї давньої, хоча, як виявиться, зовсім і не колишньої, а досі пристрасно обожнюваної Манюсі (актриса Марина Андрощук). В оригіналі тексту Франка в конверті, крім кількох аркушів, списаних болісними зізнаннями у поневіряннях, нестримному бажанні повернутися та палкими питаннями «тямиш мене?», дівчина поклала ще й засушене крило чайки, яка колись стала свідком народження й погибелі їхнього кохання. Це мало відродити в чоловікові спогади про ту їхню палку юну любов. У цьому театральному втіленні самого крила фізично не буде, але ви відчуєте його живі змахи – через доторки рук героїв одне до одного, через їхню пластику – чуттєві, теплі, легкі. Режисер Слава Жила любить алюзії, натяки, загадки на сцені, і тут їх предостатньо.

ЦЕ КОХАННЯ ПІСЛЯ АПОКАЛІПСИСУ, ЯКИЙ ЦІ ДВОЄ ВЖЕ ПЕРЕЖИЛИ

Літературна критика, яка всебічно досліджувала новелу «Сойчине крило», відзначає такі основні ідеї твору: жіноча доля в новітній інтерпретації, помилковий вибір у житті, внутрішня боротьба між байдужим, відстороненим «естетом» і власними почуттями та емоціями, гендерно-психологічні аспекти міжособистісних стосунків, навіть крах інституту шлюбу.

Слава Жила насамперед заклав у свою виставу ідею того, що тільки кохання може врятувати світ. При чому це кохання після апокаліпсису, коли двоє людей його вже пережили.

«Я намагаюся тут розгледіти майбутнє, бути трішки фантастом. Світ, який ми намагаємося створити на сцені, ховається у підсвідомості цих двох. І він не реальний», – ділиться режисер Слава Жила про свою нову роботу.

Тож перед нами потаємний всесвіт закоханих – людей, міфічних істот або навіть планет, яких періодично то притягує, то відштовхує один від одного.

Хистка нереальність досягнута різними мистецькими засобами: емоційною музикою, що посилює психологічний ефект (композитор Юрій Звонарь), психоделічним оформленням та світлом (сценографія Поліни Панченко), екстравагантними костюмами (художник Тетяна Іваночко), надзвичайною пластикою (режисерка пластичного рішення Ольга Семьошкіна) і звісно талановитою грою двох акторів.

Також у виставі є відео, де чутно як пташка говорить з якимось демоном. І це вже, за задумом режисера, спроба перенести глядача у підсвідомість самого Івана Франка.

«Я намагався максимально розкрити автора, це моя задача як режисера. А Франко у своїй історії насправді пише і про упирів, і про демонів, і про смерть, тому, звісно, не можемо від цього піти, бо це його підсвідомий світ. Ми щось скорочували, але намагалися не викинути жодного слова і жодного слова додати», – пояснює Слава Жила.

ГЛЯДАЧ ЛЮБИТЬ «ПОЖЕЖУ» НА СЦЕНІ І МИ НАМАГАЄМОСЯ РІЗНИМИ ПРАВДАМИ ТА НЕПРАВДАМИ ЇЇ ВЛАШТУВАТИ

Людство зараз переходить у новий світ, який нас «викручує», і режисер своєю виставою спробував зазирнути в те нове, що нас, людей, там чекає.

«Ми всі зараз травмовані, намагаємося рефлексувати, ходити до психологів, психіатрів, психоаналітиків, тому я намагаюся зазирнути в підсвідомість головного героя, який саме в ній знаходить свою кохану, і потім ми переміщуємося до її підсвідомості. Здається, що ніхто не намагався копнути саме в цьому напрямку. «Сойчине крило» дуже багато ставлять, є балет, вистави, а ми хотіли надати новелі максимально динамічної форми, адже наразі класичний театр – це прекрасно й круто, але глядач любить, коли на сцені «пожежа». От, намагаємося різними театральними правдами та неправдами її влаштувати», – говорить Слава Жила.

Вогню у вигляді свічок, які неодноразово тут з’являються, справді багато й вони символізують безліч чого в різних сценах – це і молитва, і пристрасть, і очищення, і надія.

Перший тендітний вогник з’являється вже на початку в інтимному моменті купання: «Ти так віриш мені?», – запитує Манюся. «Як же можна не вірити тобі? Не вірити цьому?», – відповідає Хома. І понесе вона делікатну свічечку віри та надії крізь усю виставу, яка то згасатиме, то тремтітиме, освітлюючи її в темряві, а то й палахкотітиме, болісно обпалюючи руки й серце.  

А оскільки у героя є слова про вознесіння, то коли у фіналі він підіймається сходами вгору зі свічкою в руках, це також можна сприйняти по-різному – буквально, як підйом на другий поверх, або ж метафорично, як перехід у другий світ.

ГЕРОЇНЯ БАЧИТЬ У КОЖНОМУ СВОЮ ПЕРШУ ЛЮБОВ, І МИ, ЯК ПОРАНЕНІ ПТАШКИ, ЗАВЖДИ ХОДИМО З ЦИМ ШРАМОМ

Якщо перша частина «Сойки» – це історія-спогад про кохання Хоми з Манюсею, то у другій ми сідаємо на швидкісні емоційні «гірки» й опиняємося в карколомних життєвих перипетіях та розхристано-пристрасно-трагічному любовному хаосі героїні, що сталися з нею після розставання, і детально та відверто описувалися в листі, який несподівано отримав і з такими пересторогами відкрив на початку вистави головний герой.

Актор Ігор Іванов виконує всі чоловічі ролі: він і головний герой – відлюдькуватий Хома, і всі подальші «кохані» його коханої – ніжний злодюжка Генрись, незграбний грубий бандит Зигмунт, молодий інженер-залізничник Володимир Семенович, немолодий золотопромисловець із Сибіру Никанор Ферапонтович. Всі вони дуже різні, але в кожному Маня бачить одного – свого Хому, якого вона називала Массіно.

«Манюся у кожному новому обранці бачить оту свою першу любов. Вона, як поранена пташка, живе зі шрамом на серці, і знаходить його слід у кожному, хто трапляється на подальшому шляху. Тому, працюючи над чоловічими персонажами, ми навіть робили якісь пластично схожі моменти, перегукування, щоб показати цей паралельний світ кохання, коли двоє, які не порозумілися і цим розбили собі навіть не серце, а душі, продовжують пошук один одного», – ділиться Ігор Іванов. 

На початку матеріалу ми відзначили екстравагантність костюмів, яка підсилює загальну видовищність вистави, але ж насправді мова не тільки про одяг, а й про його… відсутність у деяких сценах. Ні, не повна відсутність, але й частково це було досить цікаво.  

«В якихось моментах певна оголеність мого героя показує його вразливість, хворобливу, неврастенічну залежність від відьми на ім’я «карти» – сором’язливий молодий інженер-залізничник виходить на сцену без штанів, тому що навіть їх програв! І черга вже програвати свою жінку. Голий торс сибіряка Никанора Ферапонтовича – це брутальність, чоловік-душа нарозхрист, а роздягнений Хома у ванній – це інтимність, близькість, чистота стосунків. І коли навколо них розлітається пір’я – це біла піна, у легкій ніжності якої насправді відбувається вбивство любові. На жаль, ми часто вбиваємо близьких і коханих словами і вчинками, робимо їм боляче…», – розповідає про всі свої ролі у виставі Ігор Іванов.  

МАРИНА АНДРОЩУК: Я ШУКАЛА І ЗНАХОДИЛА У СВОЇЙ ГЕРОЇНІ ХОЧА Б ЩОСЬ ХОРОШЕ, ТОМУ ЩО В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ ВОНО Є

У актриси Марини Андрощук роль одна, але яка! Марія Карпівна або ж Манюся – це несамовита енергія, водоспад хвилястого волосся, тонкий гнучкий стан, звабливі вуста і красиві великі очі, повні дитячої довіри, хоча ні життя, ні чоловіки її геть не шкодують. Звісно, що її свідомість трохи «вивихнута», оскільки дівчина ладна підставляти свою тендітну шию під будь-яке ярмо, яке по черзі накидають на неї обранці – будь то символічний вінок, вірьовка, фата. І при цьому вона, як та сойка-пересмішниця імітує не тільки заливчастий сміх, а й кохання до кожного з них, не страждаючи, а приймаючи все, що відбувається з нею.

«У моєї героїні свій потаємний світ. Можливо, він не дуже приємний і суспільство в цілому не дуже із хорошим враженням сприймає образ такої жінки. Вона веде розгульний спосіб життя, їде за першим, хто її за собою поманив і щось пообіцяв, хоча могла в будь-який момент відмовитися. Але я все одно шукала і знаходила в ній хоча б щось хороше, тому що в кожній людині це хороше є», – говорить про свою героїню Марина Андрощук.  

Взагалі-то, справедливості ради, нагадаємо, що загальна кількість чоловіків, яких перелічує у листі Маня за 3 роки, включно з Хомою, всього 8. Для молодої незаміжньої дівчини це не так вже й багато. Тому ми не схильні поспішати її засуджувати, радше погодимося з думкою режисера, що вона пішла від Хоми для того, щоб перевірити, як все воно у світі влаштовано і повернутися до нього.

СЕМЬОШКІНА: ТАКОГО ПСИХОЛОГІЧНОГО РОЗБОРУ МАЛЕНЬКОЇ ТРАГЕДІЇ, ЯКА Є В ДАНОМУ МАТЕРІАЛІ, ЩЕ НЕ РОБИЛОСЯ НІКОЛИ

Режисеркою пластичного рішення вистави стала відома балетмейстерка Ольга Семьошкіна, серед робіт якої здебільшого постановки на великих театральних майданчиках («Конотопська відьма», «Тартюф», «Грек Зорба» у Національному театрі Франка), але вона з великим задоволенням взялася за виставу у досить невеликому просторі театру «Актор». Це не перша її спільна робота зі Славою Жилою, у 2021 році вони поставили на цій же сцені «Вишневий сад», і їй завжди цікаво, що запропонує цей режисер.

«Я як творча людина «повелася» на ідею, бо такого психологічного розбору маленької трагедії, яка є в даному матеріалі, ще не робилося ніколи, – говорить пані Ольга. – Я знаю цей матеріал як дуже поетичний, романтичний, це простір двох людей – самого Івана Франка і його жінки, з якою вони не були разом. Зараз такий час, що цікаво розглядати не тільки те, що є всередині драматургії, а те інше, що ми можемо в ній для себе відкрити. Слава запропонував «погратися» з людськими фобіями. І в цій виставі ми дещо провокуємо, щоб його осучаснити в сенсі подивитися на людину з усіма її шизофренічними проявами, прихованими сексуальними потягами, притлумленими відчуттями, комплексами».

За словами Ольги Семьошкіної, актори – теж певною мірою її автори, тому їхнє мислення, їхню природу вона з режисером не можуть викреслювати. Хореографії чи балету в чистому вигляді тут не існує, все – пластика всередині сцени. Наприклад, іноді теми Мані починаються не від руху, а від її стану. Саме стан диктує пластичні рішення. Не показати, а саме відчути. Бо показати – це з балетної школи, а тут потрібно саме відчути – вся пластика акторів пробудована на відчутті.  

«Нам цікаво зазирнути, що робимо ми, люди, в обставинах неможливості для того, щоб притягнути або відштовхнути своє кохання? Як ми затримуємо тих, хто хоче від нас піти? Як ми, коли людина все ж пішла, згадуємо про неї і не можемо відпустити? Це теж не пропрацьовано, нам всім важко від такого звільнитися. Всі людські насильства у світі стаються не від ненависті, а від любові. Я гадаю, що кожен глядач для себе зробить якийсь висновок, щось для себе знайде, бо кожна сцена пробудована так, що ми розкриваємо, яка з фобій і як працює», – говорить про роботу над «Сойкою» Ольга Семьошкіна.

СЦЕНІЧНЕ ПРОСТОРОВЕ РІШЕННЯ НЕ ЗОВСІМ ТРАДИЦІЙНЕ ДЛЯ ТЕАТРАЛЬНОГО, А БІЛЬШЕ НАЛЕЖИТЬ ДО АРТУ

Сценічне просторове рішення «Сойки» не зовсім традиційне для театрального, а більше належить до арту, тобто це швидше не рішення художника вистави, а дизайнерське, що й задає дещо іншу структуру всього дійства: марення, сну, космосу.

Візуальна концепція оформлена водночас із прямою відсилкою до червоної сукні в горошок (тієї самої, в яку була вдягнута франкова героїня в останню зустріч і в якій має врешті-решт з’явитися до свого коханого) та з натяком на творчість японської художниці Яйої Кусами, живопис та колажі якої виконані з одержимим повтором візерунків – кружечків та кіл в «ядерних» кольорах. Ця мисткиня (досить поважного віку) відома ще й тим, що періодично лікується в клініці для психічно хворих. Таким чином талановита сценографія, костюми та вдала робота зі світлом, яке постійно змінюється на жовтий, червоний, зелений колір – додають виставі сюрреалістичності та психоделічності, підкреслюючи запалену та палаючу свідомість і душевну «вивихнутість» героїв.

«Сойка» від творчої команди «Актора» – сильне, глибоке та ексцентричне переосмислення потужного класичного твору про непросте, заплутане, але, хочеться вірити, всеперемагаюче кохання. Це тонкий театральний психоаналіз на перетині жанрів драми, фантастики та хоррору. Рятуйтеся любов’ю і ходіть до українського театру, він у нас прекрасний.

Любов Базів. Київ

Фото Майка Титаренко