Медовий місяць | Думка
Медовий місяць | Думка

Медовий місяць | Думка

11 вересня в українських кінотеатрах вийшов у прокат камерний трилер «Медовий місяць» Жанни Озірної. У багатьох, хто були в лютому 2022-го в Україні, початок фільму відновить схожі спогади: о, ми теж напередодні зустрічалися з друзями, робили ремонт, планували подорож. Багато хто теж упізнає себе, коли прокинулись від перших віддалених вибухів і нерішуче підійшли до вікна з ясним усвідомленням нової дійсності, яка наче розв’язала тягучу напругу попередніх тижнів: «ну, все, почалося».

Незалежно від того, чи був у вас готовий екстрений рюкзак чи заправлений повний бак, ніхто не знав напевно, що буде і як жити далі. Древні структури мозку дозволяють нам відчувати небезпеку і «думати» тілом — який рух робити, де заховатися і завмерти, коли розмовляти пошепки. Якісь повсякденні функції і потреби, наприклад, сходити в туалет чи вчасно поїсти, вимикаються, тоді як спонуки, пов’язані з виживанням, навпаки, загострюються. Парадоксально опановують бажання близькості і продовження роду. Але кожен та кожна потрапили у цю реальність із різними вхідними даними, які визначили подальшу долю: тренованість тіла, розуміння алгоритму дій, підтримувальне оточення, надійні командні стосунки.

Втім, фільм не про це. Виживання — це те, чим зайняті дійові особи — психотерапевт Тарас і мисткиня Оля. Але деталі — що де вибухнуло, побут, скільки вони з’їли, і безпосередня зустріч із небезпекою — це для режисерки не цікаве. Адже у фокусі — людина, її внутрішній діалог, зустріч зі страхом, прийняття рішень (коли свобода рішень відсутня), і головне — пізнання себе, трансформації і розкриття невідомих досі можливостей відбуваються тільки в контакті з іншою людиною.

Мінімалізм і саспенс змушують переживати невідомість фізіологічно. Як у Міхаеля Ганеке (майстра накрутити саспенс, через який він майже анатомічно вивчає страх, як, наприклад, у «Прихованому», Caché, 2005), Озірна створює напругу, залишаючи насильство за кадром: чутно вибухи, лайку російських солдатів і крики сусідів, бачимо переляк у звужених зіницях чоловіка, який дивиться у вікно. Тоді уява добудовує жахи, які страшніші за будь-яку візуалізацію. На етапі монтажу низка відзнятих сцен була відхилена, щоб залишити квінтесенцію оповіді. Зосередженість на психологічних наслідках, а не спецефектах, робить фільм ближчим, персональним. 

По собі скажу — до такого занурення в свіжі події я не був готовий. Я дивлюся фактологічно: чому вони не виїхали? як так не були зібрані? вода! навіть водою не запаслися! Але це зараз, через три роки, ми знаємо, що павербанки треба вчасно заряджати. Ми пам’ятаємо, як Київщину було звільнено, і останні ілюзії про бодай щось людяне в окупантах зникли. У сьогоднішнього українського глядацтва така «непідготовленість» Тараса й Олі одночасно викликає і роздратування, і сердечне співчуття, наче вони встигли стати нашими близькими друзями. В той самий час, західній автидорії фільм буде розповідати дещо іншу історію: ось середній клас, вони слухають вініл та обговорюють буржуазну європейську філософію. І раптом ці нормальні, симпатичні люди потрапляють у вкрай ненормальні і незбагненні обставини.

Для себе головний висновок, який я виніс за добу після перегляду, — навіть в екстремальних умовах не втрачати емпатії і прийняття близьких людей. Моє вчорашнє роздратування в залі нагадало, як так само дратувався, коли хтось поруч був недостатньо спритний чи рішучий. А якщо перекласти з кіномови фінал, то фільм в цілому надихає і доводить, що якщо все ж опанувати заціпеніння і почати рухатися, крок за кроком, твої дії визначатимуть, хто ти і хто поруч. Навіть коли навкруги і попереду так темно.

З любов’ю до близьких і друзів, із якими зустрів повномасштабне вторгнення.

З невимовною вдячністю Силам оборони України.

Джерело матеріала
loader