Пішов на війну після репетиції

Історія актора театру та кіно, який на війні - з першого дня повномасштабного вторгнення

Антон Захарчук родом із Києва, там свого часу закінчував естрадно-цирковий інститут (зараз це вже академія). Тоді якось побачив вакансію в Мукачівському драматичному театрі: шукали актора. Він зірвався та переїхав жити й працювати зі столиці в містечко на Закарпатті. Так із 2020-го року Антон став актором. Знімався в кінострічках, грав ролі у драматичних постановках, а також – у дитячих виставах, що ставлять у Мукачівському театрі. Антон зараз саме їх пригадує як щось дуже світле, каже, любить маленьких глядачів – вони особливі.

ПРОВІНЦІЙНИЙ – НЕ ЗНАЧИТЬ ПОГАНИЙ

Питаю, чи ніколи не тягнуло з провінційного містечка на київську сцену.

- Ні, у мене тут завжди було достатньо роботи. До Мукачева я працював у театрі «Золоті ворота» в Києві, але не як актор, а в команді постановочного цеху. А тут випала нагода грати на сцені – тому я й зробив цей вибір. Я сцену дуже люблю. Ну і провінційний театр – не значить поганий, це стереотип. Ти маєш добре грати, і результат буде.

НАЙВАЖЛИВІША РОЛЬ

Щоразу у відпустці Антон Захарчук приходить до театру. Тут ми і зустрічаємося в холі, заходимо до зали. Триває прогонка «Молочайника». Антон Захарчук іде на рідну сцену, обіймається з усіма – акторами, режисером, технічною командою.

Спектакль поставили, коли Захарчук уже пішов на війну, тож для нього це новинка. Військовий якийсь час сидить в залі, спостерігає за процесом. Худющий, з великими очима та великою сережкою в лівому вусі, він нагадує козака – для повноти образу не вистачає хіба люльки й жупана з широкими рукавами. За якийсь час ми йдемо з глядацької зали, аби не заважати репетиції та продовжити запис розмови. У мене як спостерігача дивні відчуття: мій респондент наче не має головної ролі і взагалі не залучений у виставі, але враження – саме він тут зараз головний актор. За реакцією присутніх видно, що всі це також відчувають.

Власне, пояснити такий парадокс просто: Антон Захарчук зараз грає свою найважливішу роль – він третій рік захищає країну на фронті, аби, зокрема, у тилу актори, його колишні колеги, могли вкотре проганяти спектакль перед показом… Звісно, ніхто такого не говорить – це речі із тих, про які зазвичай мовчать. Ну але це також речі, відчуття яких ні з чим не сплутаєш.

У ВІЙСЬККОМАТІ СПИТАВ: ЧИМ МОЖУ ДОПОМОГТИ?

- Антоне, ви на війні із 2022 року – пішли до війська одразу зі вторгненням чи за якийсь час по тому?

- З першого дня. Із самого першого дня, - повторює Захарчук, затягуючись.

Він багато курить – постійно дістає з пачки цигарки і прикурює одну від одної. Тоді, пригадує Антон, всі йшли до війська.

- Я просто прийшов до військкомату і спитав, чим би я міг допомогти в цій ситуації. Було таке природне відчуття, що сталася велика біда і зараз просто треба допомогти. Внести свою частку. На 24 лютого 2022 року у нас була призначена репетиція. Незважаючи на обставини, всі зібралися. Звісно, репетиція не йшла, всі були розгублені, ніхто не знав, що робити. Саме тоді зрозумів, що закінчиться ця зустріч в театрі, я піду додому за речами і звідти – одразу до військкомату.

Антон Захарчук каже, що встиг іще до знаменитих черг - вони утворилися вже на другий день. Був наплив, військові не знали, що робити з такою кількістю людей.

- Як почався ваш шлях у війську: вас просто одразу зарахували до якогось підрозділу і ви поїхали?

- Ні, у нас ще два тижні тут підготовка була. Мене розподілили в Мукачівську ТрО, яка тоді формувалася. Ну і, власне, усі ці роки я воюю в теробороні, просто в якийсь час перевівся із Закарпатської бригади в Івано-Франківську. Жартую, що власне, недалеко й пішов – це ж сусіди. До того ж, Закарпатська ТрО – це 101-ша бригада, а Франківська – 102-га. Одна всього цифра змінилася, - віджартовується Антон Захарчук.

У ВІЙСЬКУ — ТРОЄ БРАТІВ І СЕСТРА

Знаю, що Антон з великої родини, де їх 12 дітей. Виявляється, що зараз в армії четверо з них: крім Антона, двоє його молодших братів та сестра.

- Ми з братом із самого початку на війні, він також в артилерії. Ми з ним у перший день зідзвонились, питаю: "Що будеш робити?" Він каже: "Я в воєнкомат". Я кажу: "Все, тоді я теж". Потім сестра пішла до війська – також добровільно, вона медик. Ну і нещодавно іще один брат доєднався до війська, він зараз навчається, це зв’язано з авіацією.

Рішення, каже Антон Захарчук, кожен приймав самостійно. Проблема, що не вдається зустрітися під час відпусток – у кожного вони в різний час.

- Але коли випадає нагода, то обов’язково перетинаємось. Це буває, коли на ділянці фронту є можливість від’їхати недалеко на день чи пів дня.

- Мама, певно, вами всіма дуже пишається, але уявляю, як переживає!..

- Звісно, переживає. Але вона завжди підтримувала ці наші рішення. У нас мама має дві медалі «Матері-героїні». Щоб заспокоїти, постійно пишемо їй чи дзвонимо, мов, у мене все гаразд. Бережемось, маємо себе берегти. Для неї також.

ВІЙСЬКО – ЦЕ ТЕАТР, І В НЬОМУ ВСІ – АКТОРИ

Цікавлюся в Антона, які відчуття від реальності на війні у нього як у театральної людини.

- Це як довгий фільм, тільки без репетицій і перерв. І текст тобі ніхто не дає, і ти не знаєш сценарію.

У війську в актора театру та кіно Захарчука посада стрільця мінометного розрахунку. Він простий солдат. Із чотирьох людей в їхній команді він – навідник. Позивний в Антона відповідний – «Актор». Каже, що зустрічав багато колег у війську, і в переважної більшості позивний такий самий. Військо – це театр, і всі в ньому актори. Сміємося.

Поза тим цікавлюся, як ставляться у війську до нього, людини творчої професії.

- У нас гарна команда. Всі прийшли одну справу робити, тому й ставлення рівне до всіх. Не має значення, актор ти чи представник якоїсь іншої професії. Роби свою роботу, і роби добре – ото й усе. До речі, у війську підмітив, що переважна більшість акторів, які пішли служити, та й людей інших творчих професій мають «потяг» до артилерії. Це важко якось пояснити – але факт. Скажу словами народного «героя»: напевно, людям, які звикли працювати зі звуком та спецефектами, «подобається, як воно горить». Все-таки це те, що ми любимо, - усміхається Антон Захарчук.

Каже, зустрічати на дорогах війни колег приємно.

- Це якесь таке родство – люди з твого цеху. Десь язиками зачепилися: там знайомі, там знайомі, у когось знімався, з тим працював… Колись робили одну справу – тільки в різних театрах, і зараз також – тільки в різних підрозділах.

Антон Захарчук робить свою справу на Запорізькому напрямку.

- Ми прикриваємо піхоту. Піхота нас прикриває. Так воно і триває.

ЖИТТЯ У ВІЙСЬКУ СХОЖЕ НА БЕЗКІНЕЧНИЙ «ДЕНЬ СУРКА»

- Зважаючи, що у вас досить довгий досвід на війні, – як розраховуєте сили?

- Зараз служба сприймається як робота. Рутина. Встав зранку, випив кави, почитав новини, далі взуваєш берці і чекаєш наказу. Так і минають дні. Це схоже на безкінечний день сурка. А на самому початку відчуття були геть інші. Якесь піднесення, що ти долучений до чогось великого, що ти зупиняєш зло, яке йде на твою землю.

Каже, що втома зараз дуже дається взнаки. Це і фізична, і психологічна проблема.

- Добре, що часом є змога перепочити на відведенні. Але важко – ти постійно в напруженні, в готовності, бо прилітає, бо можуть початися штурми… Водночас, вибухи вже майже не тривожать: ти звик до цих звуків. Як фоновий шум. Ми навчилися визначати, твій снаряд летить чи ворожий - по тобі. Ми ж працюємо з ворогами по одних і тих же книжках…

Антон каже, що на затяжній війні, в таких от ситуаціях, як наша, виживає той, хто нічого не чекає. Ні поганого, ні хорошого – просто робить свою справу.

- Я обрав саме цей варіант. Так і живу, воюю. Я знаю, що це все буде продовжуватися рівно доти, поки ми ворога не зупинимо.

ХОЧЕТЬСЯ НА СЦЕНУ, АЛЕ НЕ ГРАТИ ВІЙСЬКОВИХ

Ворога, каже Антон Захарчук, не слід боятися, але й недооцінювати теж не варто.

- Це люди, які прийшли сюди і бажають мені, моїм рідним, друзям, моїм містам, моїй землі зла. Вони такі ж люди, як і ми, але погані. Не варто їх недооцінювати. Вони хочуть мені зла, і я маю це зло зупинити. Ми у війську зараз є таким живим щитом між нашими людьми і ворогом.

- Чи вистачає вам сили бути цим щитом?

- Будемо битись, поки є сила. Поки що сила є. Що помагає? Те, що мене чекають. Рідні, друзі. Що є місто, в яке хочеться повертатися. Хочеться, аби все тут лишалося, як було до мого від’їзду. Дуже хочеться, аби не виїжджали люди… Ці думки тримають.

- Чи думали про те, що хотілося б зіграти в театрі – коли настане можливість нарешті зняти військовий однострій та повернутися на сцену?

- На сцену дуже хочеться, справді. Колеги жартували, що от, мов, повернешся і будеш грати військових. А мені військових не хочеться. Це буде ще дуже довго боліти.

Тетяна Когутич, Мукачево

Фото авторки та з архіву респондента