/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2Ff66180c92ed913f860d021cf8cbf77a3.jpg)
Ніч з 31 жовтня на 1 листопада у Львові 1918 року. Воєнний спомин
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із спогадами Др. Зенона Русин українського лікаря, під час Української революції — підхорунжого в УСС, санітарного четаря УГА про події, що відбувалися в ніч 31 жовтня на 1 листопада у Львові 1918 року.
Спогад було опубліковано в часописі “Український вісник” (№34 від 02.11.1941) – органі Українського національного обʼєднання, що виходив у 1937-45 рр. у Берліні.
Нагадаємо, що автор статті був у складі команди — з Левом Ґецом, Степаном Паньківським, Миколою Коником і Миколою Пачовським — котра вранці 1 листопада 1918 р. вивісила на Львівській ратуші прапор України.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F0bee02fe74e9d05a62d8fcc378ed8827.jpg)
Ніч з 31 жовтня на 1 листопада у Львові 1918 року
Воєнний спомин
Кажуть, що час та роки затирають у пам’яті завжди як сумні, так і соняшні переживання, що немає на світі ані такого горя, ані такої радості, які не пропали б в імлі забуття.
Бувають одначе події, які різьблять у мізку незабутній до смерті образ. Такою подією у моєму житті були переживання в ніч з 31 жовтня на 1 листопада у Львові.
Як військовому австрійської армії, судилось мені, перебувати у Львові на відпустці від травня 1918 року. Була це т. зв. відпустка на університетські студії. У вільний від праці час сходились члени Медичної Громади у домівці при вулиці Пекарській. Доступ на ці конспіративні сходини мав тільки малий гурт військових, які вміли мовчати та були готовими піти на любий заклик. Довгих балачок не було. Голова Медичної Громади не любив зайвих дискусій. Нам було ясно, що розпад Австрії близький, що боротьба за нашу Вільну Батьківщину невідклична, що боротьба ця не буде легка, що ми, студенти-військові, будемо мусити виконувати її з найбільшою посвятою. Ми були горді, що ті, які кермуватимуть боротьбою мають до нас стільки довір’я.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F88965ec932f04a46b36bf15593652ed8.jpg)
31 жовтня після обіду одержав я від голови Медичної Громади та нашото провідника Володимира Скоморовського короткого наказа: сьогодні о годині 10-тій ввечері ставитись з оружжям у Народньому Домі! Клич: «лев» – відгук «Львів».
Сердешніше та довше, як це було у звичаї, прощав я на «добраніч» моїх батьків. У кімнаті, де я одинцем мешкав, приготовив наплечника, провірив магазин Мавзера й вийшов на вулицю, щоб знаною дорогою у студенну ніч попрямувати до Народнього Дому.
Головна брама від вулиці Рутовського була замкнена. На моє стукання ніхто не відповідав. Бічна брама від вулиці Вірменської, якою звичайно заходилось, була теж закрита.
Тільки після кількох хвилин паде запит:
– Клич?
– Лев!
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2Fc9a92c12e73eef99f1310838c2d0214d.jpg)
Вузенько відкритою брамою, так що ледве. пропхатись було можна, увійшов я та при слабому освітлені нафтової лампки побачив чотирьох молодих людей. Два з них були в одностроях. Ще заки я вспів зор’єнтуватись, зложивсь перший з них до мене крісом на «готов».
– Ваше прізвище?…
Я відповів. Другий провірив щось у листку, який освітив електричною ліхтаркою.
– Все в порядку! Ідіть тепер скоро на перший поверх, заля Бесіди!
У головній кімнаті зібрався гурток військових, занятих гарячкового працею над планами та мапами. Між ними багато знайомих облич: сотник Вітовський, хорунжий Паліїв, поручник Гнатевич, поручник Бубела.
Голошусь по-військовому. Підходить до мене хорунжий Паліїв.
– Перебираєте команду сторожі при брамі від вулиці Вірменської. Брама від вулиці Рутовського буде покищо замкнена. Вхід тільки за поданням клича. До помочі маєте стрільців, які там вже на службі. По провірці спрямовувати всіх на гору до малої залі. Час-до-часу споглянути на вулицю. Підозрілих, що крутяться під Народнім Домом арештувати та посадити під охороною в кімнаті, що на ліво від входу. Оружжя вжити тільки в остаточності. Все виконувати тихо, щоб не звертати уваги поліції. Служба аж до відкликання! Ще які питання?
– Наказ!
Тільки тепер я побачив, що наймолодший з вартових носив під плащем однострій гімназійного ученика сьомої класи. Усі вартові були при зброї, вони мали старі кріси типу Верндля. Спочатку було спокійно. Десь біля одинадцятої вчувались щораз частіше приспішені кроки поодиноких людей, гуртків, стукотання в браму. Падуть питання, кличі, відкривається вузенька брама, провіряеться квитки й сильвети боєвиків зникають у темноті подвір’я. Рішучість у поведінці, вогонь в очах зраджують готовість на все.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F40180e102dc682a432efe713017be661.jpg)
Ближче до півночі число залоги Народнього Дому зростало. Мені стало ясно, що мандрівка, скоріше чи пізніше, зустрінеться з підозрінням поліції. Треба бути готовим до сутички. Ждати не прийшлось довго. Рівномірні, військові кроки людей почали наближуватись до брами. Коло брами затихли. По хвилині рознеслось енергійне стукання. Я був переконаний, що це не наші. На клич далась чути відповідь: «Отвожиць натихм’яст! Поліція!»
Не знаю як воно сталось, може інстинктовно, на слово «поліція» відсунув один із вартових скобель, а тоді, розкриваючи широко браму, вдерся до середини кремезний поліціянт.
– Стій! Стріляю! – крикнув молодий студент, прикладаючи йому до грудей кріса. Поліціянт хотів одібрати йому оружжя. У цей момент рознісся стріл. Як дерев’яна колода поваливсь поцілений у саму грудь. Такі стріли з Верндля все бувають смертельними. Від вулиці почулись свистки та нервове бігання поліціянтів. Згодом усе замовкло.
Упав перший чоловік у боях за Львів.
Усе було ділом кількох секунд.
Я зрозумів, що наш стріл накличе більший відділ поліції. Наказав на хвилину нікому не відкривати брами, а сам побіг із звітом до команди.
Сотник Вітовський наказує:
– Зміцнити сторожу брами, вислати воружені стежі в напрямі Гетьманських валів і Ринку, а ви, наказує сотник мені, підете із стежего п’яти людей до казармів при вулиці Курковій, щоб провірити, чи станціоновані там війська вже під нашою командою. Звідтіля підете до палати намісника довідатись, чи намісництво вже обсаджене. Зо звітом вернути сюди, наказ виконати скоро.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2Fe8a702617a4fbef31b0edd2da9f7a44a.jpg)
Йдемо темного опустілою Вірменською вулицею у напрямі Гетьманських валів.
Нараз чуємо, що від сторони костьолу Кармелітів посувається в нашу сторону більший відділ людей. Бачити нічого не можна. Долітають до нас: військовий маршевий крок, бр’язкіт оружжя, стукіт кінських копит. Свій, чи ворог? Бережно, ховаючись за дерева, підходимо ближче. Можна вже розпізнати, що це приблизно півсотні скорострільців. У шепоті я розпізнав звуки української мови. Ідемо на вулицю Куркову.
При вході до казармів падуть слова стійки:
– Хто йде?
Хочу говорити з командантом сторожі – відповідаю – й показую вартовому мою виказку та довідуюсь, що тут усе в порядку. Чужинці, які служили у полку зложили оружжя, поляків арештовано. Команду перебрали українські старшини.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F8da02e494bbf6e9f2d0f6d0c5ebe9510.jpg)
Тепер йдемо під палату намісника. Тут уже всі входи обставлені українськими стрільцями. Один стійковий був аж надто обережний і наказав нам лягти на землю. Щойно по хвилині один із підстаршин вирятував нас із немилої ситуації.
Завдання виповнене. Ми вертаємося в Команду. На подвір’ї Народнього Дому зустрічаємо відділ піхотинців у австрійських одностроях. На шапках у них жовто-блакитні ленточки.
Зголошуюсь у сотника Вітовського й одержую другого наказа. Змісту й слів його не забуду, як довго житиму.
– Пане підхорунжий! Візьміть прапора та вивісіть його на вежі Ратуша.
Не знаю, чи був, або зможу ще бути колись більше гордий, як тоді, коли мав виповнити цього наказа. З Народнього Дому до Ратуша було близько. Перед входом стояли два готові до стрілу скоростріли. На обширному подвір’ї розтаборилось військо. Наше Військо! Як у казармах розставлено кріси, скоростріли, ба навіть польова кухня. Голошусь у команданта Ратуша сотника Мартинця.
Відшукую двірника-поляка й жадаю відкрити браму на ратушеву вежу. Він побачив у моїх руках прапор і, мабуть, догадався в чому діло. Ключів не міг ніяк відшукати. Тільки стрілецький аргумент (за невиконання наказу – куля в лоб) зробив своє. Ключ найшовсь. Дотепний пожежний вартовий замкнув ще другі двері від самого входу на платформу від середини. Треба було пробігти довгими сходами ратушевої вежі вдолину. Короткі серії із скорострілів сотника Мартинця у вікна вежі промовили вартовому до патріотично-польської душі.
Стрільці заплатили вартівникам за їхню «службовосьць» штовханцями. До мачтової мотузки прив’язую жовто-блакитний прапор, підтягаємо його вгору… На вежі львівського Ратуша лопоче він розвіяний морозним листопадовим вітром і опромінений першими проміннями сходячого сонця. Ніхто з нас, там на вежі, не соромився сліз, що тиснулись на очі. З подвір’я львівського Ратуша пливе до нас пісня; «Ще не вмерла Україна». У записній книжечці ми написали тоді – першого листопада 1918 року.
Скажіть, чи можна про це колись у житті забути?
Др. Зенон РУСИН
