Як сталося, що нужник надворі став ознакою Східної Європи?

«Визначимо, чи ти зі Східної чи Західної Європи. Коли ти малим їздив до бабусі та дідуся, туалет був у будинку чи на вулиці?» — звертається до одного з глядачів румунський комік Драгош Крістіан.

Дійсно, у східноєвропейських селах нужник надворі досі є значно поширенішим, ніж у решті країн Європи. Найгірші справи в Румунії. За даними Євростату, десять років тому 30% населення країни все ще не мали туалетів у будинку. До 2023 року ця частка скоротилася до 15,4%.

Вуличні туалети як явище також поширені у Болгарії (9,6% станом на 2023-й), Латвії (6%), Литві (5%), Туреччині (2,1%), Албанії (2%) та Північній Македонії (1,7%). Україну євросоюзівська статистика не охоплює, але можна припустити, що ця частка висока. Так, у 2019-му Мінрегіон нарахував, що 10% українських шкіл мають туалет на вулиці.

Історично в Європі найпоширенішим способом сходити був горщик під ліжком. Вуличні будки-нужники набули найбільшого поширення у ХІХ столітті, передусім у сільській місцевості. У містах зазвичай вбиральні теж були відокремленими від житлових приміщень, наприклад, розташовувалися на поверсі або в прибудові. У ХІХ столітті ще вважалося негігієнічним облаштовувати туалет у житловій зоні.

Та з середини століття великі міста почали розбудовувати системи каналізації. Так, у Парижі повноцінна каналізація була збудована за епохи барона Османа. У першій половині ХХ століття міські будинки вже проєктувалися з вбиральнями у квартирах.

На цьому етапі виникає різниця між туалетами в містах і туалетами у селах. Облаштовувати централізовану каналізацію в селах економічно невигідно. Звідси й перший чинник — урбанізація у Східній Європі відбувалася значно повільніше. На Балканах значна частка населення продовжувала жити у селах, причому часто дрібних і розпорошених.

Повільна урбанізація йшла об руку з занепадом села. Протягом ХХ століття східноєвропейські соціалістичні режими надавали пріоритет розвитку промисловості, енергетики та колективних проєктів, в той час, як покращання індивідуальних умов проживання, особливо у селі, пасло задніх. Село загалом розглядалося як одна з останніх ланок для інвестицій.

Так, від 1960-х років у Радянському Союзі з’явилося поняття «неперспективні села», що передбачало політику ліквідації хуторів і дрібних селищ — зокрема, їх формально приписували до сусідніх більших сел. У населених пунктах, які підпадали під категорію «неперспективні», закривалися школи, клуби, магазини, туди не прокладалися дороги, водогони та каналізація.

Схожу політику проводив режим Чаушеску в Румунії. Від 1970-х років практикувалася «систематизація», яка полягала у частковому чи повному знищенні хуторів і селищ, зокрема з історичними будівлями в них, і примусовій урбанізації. Село розглядалося як пережиток, якому не місце у розвиненій соціалістичній державі. За мету поставили ліквідувати 50% румунских сіл. Недофінансовані села занепадали, а люди, які в них лишалися, мусили виживати власними зусиллями. Про вбиральню з унітазом зі змивом у таких умовах, звісно, не йшлося. Бідність села та нестача базової інфраструктури досі сильно відчувається у Румунії.

Села в Болгарії, яка посідає друге місце за вуличними нужниками, не у кращому стані, а то й гіршому.

«Хто інвестуватиме в будівництво каналізації в селі, коли сільське населення скорочується? Люди виїжджають, і це є головна передумова для відсутності інвестицій. Навіщо будувати каналізацію в населеному пункті, де жило дві тисячі осіб, а тепер проживає 20?», — зауважує болгарський інженер-проєктувальник Йордан Ботев.

За даними Євростату, за десять років частка болгар без туалету вдома скоротилася з 21,4% до 9,6%. Ботев припускає, що це скорочення відбулося якраз за рахунок того, що люди просто повиїжджали з села.

Натомість Західна і Північна Європа інвестували в інфраструктуру сіл ще з XIX століття, а після Другої світової війни це стало системною політикою. До селищ вели каналізацію та водогін. Навіть якщо це було економічно невигідно, модернізація дотувалася за принципами welfare state, «держави добробуту». У Скандинавії держави фінансують підведення електрики навіть до віддалених дрібних поселень. Стандарти житла передбачали наявність туалету та душу в будинку, й уже до кінця 1980-х це стало нормою майже в усіх селах Півночі Європи. Вуличні туалети все ще трапляються, але, як правило, використовується септик чи інші рішення, які мінімізують санітарні проблеми.

Східноєвропейські країни, які долучилися до Євросоюзу, мали наздоганяти ці стандарти пізніше. Так, у 2017 році понад 12% домогосподарств Литви не мали туалету зі змивом. Того року Єврокомісія рекомендувала країні виправити цю ситуацію. Європейська директива вимагає, щоб не менш як 98% стічних вод із сіл із населенням понад дві тисячі мешканців збиралися через централізовані системи. За п’ять років частка литовських будинків без туалету всередині скоротилася до 5%.