Львівський «коміс», або хай-тек епохи дефіциту

Львівський урбанізм другої половини ХХ століття тримався не лише на кресленнях, а й на текстах. У своїх мемуарах «Погляд на далеке та близьке» відомий архітектор Богдан Посацький описує побут науковця, який стикається з тотальним дефіцитом інструментів для роботи. Його розповідь про пошуки друкарської машинки на вулиці Фрунзе — це не просто спогад про покупку, а замальовка про те, як працювала неформальна культура Львова.

“Після двох років навчання в аспірантурі, упродовж яких я ознайомлювався з генеральними планами та проводив натурні обстеження, мені вдалося нагромадити багато матеріалу щодо стану західноукраїнських міст і планів їхньої розбудови або перебудови. Для того, щоб самостійно опрацювати накопичений матеріал, потрібно було навчитися писати на друкарській машинці. До того ж це зробило б мене незалежним від секретарок-машиністок.

Купити друкарську машинку було непросто. У Львові їх, наприклад, продавали лише в комісійних магазинах, де іноді з’являлися так звані трофейні, тобто привезені після війни з Німеччини, або радянські, куплені десь у Києві чи Москві, зразки цієї техніки.

Отож друзі познайомили мене з молодим завідувачем комісійної крамниці на вулиці М. Фрунзе (нині — Староєврейська) Ярославом Швяглою. Магазин слугував своєрідним клубом для тих, хто цікавився побутовою технікою, фото- і радіоапаратурою.

Тут можна було купити привезений з-за кордону транзисторний радіоприймач, фотоапарат, програвач для грамплатівок, пральну машину, годинник, кухонний і столовий посуд, креслярське приладдя тощо. Тоді все було переважно німецького виробництва, рідше — японського. Крім того, за тих часів львів’яни продавали через комісійні магазини старі меблі, антикварні вироби, картини. Друкарські машинки належали до рідкісних товарів і, щоб придбати їх, треба було чекати.

Та врешті я таки став щасливим власником портативної друкарської машинки радянського виробництва. Вона мала пластмасовий корпус і трохи деренчливий механізм, але — що головне — працювала. Служила б, мабуть, ще й нині, якби не з’явилися комп’ютери.”

Львівський «коміс»: Хай-тек епохи дефіциту

Уявіть собі Львів 1970-х. Це місто, де за фасадами австрійських кам’яниць нуртувало паралельне життя. Поки офіційні газети звітували про перевиконання планів, справжній прогрес «прошивався» у чергах до комісійних магазинів.

Вулиця Фрунзе (сьогоднішня Староєврейська) була тодішнім «Кремнієвим плато» Львова. Магазин Ярослава Швягли, про який пише Богдан Посацький, не був просто точкою продажу. Це був закритий клуб, де запах німецького машинного мастила змішувався з ароматом свіжозмеленої кави. Сюди приходили не лише за товаром, а за відчуттям причетності до великого світу.

Чому друкарська машинка була «айфоном» того часу?

1. Свобода слова: Власна машинка давала архітектору те, що сьогодні дає персональний ноутбук — автономію. Більше ніяких черг до секретарки чи правок від цензорів у друкарських бюро.

2. Німецький вайб: «Трофейні» екземпляри були об’єктом жадання. Це був механічний досконалий всесвіт, де кожне натискання клавіші відгукувалося чітким металевим тактом.

3. Соціальний капітал: Знайомство із завідувачем «комісу» відкривало двері до речей, які неможливо було просто «купити» — їх треба було «дістати».

Сьогодні, коли ми набираємо тексти на сенсорних екранах, важко уявити, що колись за можливість поставити крапку в дисертації треба було поборотися в комісійному магазині на Староєврейській. Але саме з цього «деренчливого механізму» радянської машинки виростала сучасна українська архітектурна думка.

Це була епоха, де техніка мала душу, а кожен куплений прилад мав свою детективну історію.

Аристарх БАНДРУК

Посацький Богдан. Погляд на далеке та близьке. Львів : Сполом, 2018. С. 287.