Дивотрип | Рецензія

«Дивотріп» (The Sweet East) — справжнє обличчя Америки

Сюжет: Режисерський дебют незалежного оператора Шона Прайса Вільямса («Гарні часи» братів Сефді) за сценарієм знаного кінокритика Ніка Пінкертона.

Ліліан потрапила у Вашингтон зі шкільною екскурсією. Відокремившись від однокласників, дівчина рушає у власну мандрівку містами й лісами східного узбережжя США. У своїй подорожі сучасною Америкою дівчина зустрічає різних людей, що називають цю країну своєю домівкою: від прихильників вищості білої раси та ісламських радикалів до неопанків.

Вступ: Коли мале стає більшим за велике

Поки світова критика звично розсипається в компліментах монументальним полотнам Пола Томаса Андерсона, справжня, нелакована і значно гостріша рефлексія на американську реальність прийшла звідти, де її не чекали. Маленький незалежний фільм «The Sweet East» виявляється набагато точнішим інструментом для розтину сучасності, ніж дорогі студійні драми. Він не намагається бути «важливим» — він просто є нещадним.

Проблема назви: Чому «Дивотріп» — це помилка

Перш ніж зануритися в суть, варто згадати про локалізацію. Прокатна назва «Дивотріп» відверто розчаровує. Вона звучить як назва дешевої комедії про підлітків і повністю вбиває поетичну іронію оригіналу. «The Sweet East» (Солодкий Схід) — це метафора, що грає на контрасті між «солодкою» американською мрією та тим хаосом, що коїться на Східному узбережжі. Локалізація ж перетворює глибоку сатиру на черговий «тріп», знецінюючи задум авторів.

Культурний код: Гра з алюзіями та класикою

Кожна мінізупинка Ліліан — це не лише критика соціальних «точок кипіння» США, а й витончена інтелектуальна гра. Автори наповнюють кожну сцену аллюзіями, які перетворюють подорож на справжній крос-культурний квест:

• Літературне коріння: Структура фільму нагадує класичний «крутійський роман» (picaresque), де герой проходить крізь різні верстви суспільства. Тут відчуваються відгомони «Аліси в Країні див», де замість кролика — випадкові знайомі, а замість Божевільного Капелюшника — радикальні професори та релігійні фанатики.
• Кіноцитати: Сама назва та ім’я героїні відсилають до класики німого кіно, зокрема до фільму «Way Down East» (1920) з Ліліан Гіш. Це створює дивний зв’язок між «старою доброю Америкою» та сучасним абсурдом.
• Едгар Аллан По та готика: Деякі епізоди просякнуті атмосферою американської готики, переосмисленої через призму сучасного навмисно недбалого естетизму.

Гострота реальності проти вилизаних кадрів

На відміну від багатьох визнаних метрів, Шон Прайс Вільямс не боїться «бруду». Там, де інші шукають естетику, він знаходить правду:

• Політичний абсурд: Фільм не читає моралі, а просто виставляє на показ радикалів усіх мастей — від «інтелектуальних» неонацистів до лівих активістів, що заплуталися у власних догмах. Це не просто сатира, це фіксація моменту, коли ідеологія перетворюється на фарс.
• Відсутність повчання: Це кіно цікавіше тим, що воно не каже вам, що думати. Воно просто констатує: «Ось так ми зараз живемо».

Талія Райдер: Щирість на межі

Окремо варто відзначити кастинг. Шон Прайс Вільямс неймовірно влучно знайшов актрису на головну роль. Талія Райдер одночасно нагадує нове покоління голлівудських зірок і залишається абсолютно унікальною.

Її зовнішність — це окрема тема для роздумів. Конвенційна краса тут постійно піддається сумніву, вона ніби балансує на межі, що робить образ Ліліан ще більш магнетичним. Але найголовніше — це беззаперечна довіра, яку Талія викликає у глядача. У будь-якій, навіть найекстремальнішій або найбезглуздішій ситуації фільму, ти їй віриш. Кожен її крок відчувається щирим і справжнім, що дозволяє глядачеві пройти цей шлях разом із нею, не відволікаючись на фальш.

При цьому відчувається легка крапля розчарування через те, що вона поки що менш помітна в інфопросторі на фоні своїх одноліток-зірок. Але є тверда впевненість, що її «велика роль», яка остаточно закріпить її статус, уже десь поруч.

Висновок: Чому це варто бачити

«Солодкий Схід» — це антидот від пафосного кіно. Повертаючись до порівняння з важковаговиками на кшталт «Однієї битви за іншою», стає зрозуміло: «Дивотріп» набагато якісніше та тонше працює з гумором, абсурдом і спіральним повторенням сюжетних ліній.

Там, де фільми, що претендують на головні кінонагороди, часто йдуть у глухий кут безглуздої жорстокості, «Дивотріп» знаходить свій дивний, неочевидний вихід. Це не просто сатирична подорож — це кіно, яке попри весь свій цинізм залишає надію на майбутнє. Воно дарує дивне відчуття любові до цієї химерної, поламаної, але такої рідної «сім’ї», якою є навколишній світ. Це подорож, після якої хочеться не просто вимкнути екран, а заново вчитися бачити красу в хаосі.