Як постійне самовдосконалення може стати токсичним

У світі, що постійно підштовхує нас «ставати кращою версією себе», легко не помітити момент, коли розвиток перетворюється на виснажливу гонку без фінішу. Книги, курси й поради з соцмереж обіцяють швидкі трансформації, але часто залишають із відчуттям, що з вами знову «щось не так». Чому прагнення до змін може підточувати самооцінку? Де межа між здоровим розвитком і нав’язаною вимогою постійно себе виправляти?

Розбираємося, як не потрапити в пастку токсичної продуктивності й зберегти контакт із собою на прикладі книги іспанської психологині Елізабет Клапес «Люба я, нам треба поговорити: пізнай себе і будь щасливою». Авторка протиставляє свої поради токсичному оптимізму, який не враховує волі випадку. Вона пише: «в житті трапляються обставини, які не дозволяють нам почуватися добре, які шкодять нам, які виводять нас у положення поза грою». Інколи найважливіше — не відчувати провину за те, що з нами сталося, і працювати над тим, що нам під силу змінити. 

Ми рідко буваємо по-справжньому зламаними

Звідки виникає відчуття, ніби з нами щось негаразд? Минуле часто повертається до нас разом із почуттям провини — ми судимо себе суворіше, ніж інших, картаємося за обставини, що не залежали від нас, чи жалкуємо про рішення, які тепер здаються хибними. Елізабет зазначає: «помилки, яких ми припустились і не пробачили собі, — як важкий наплічник, що ми тягнемо його вгору щоранку». Саме тому важливо вчитися відпускати провину.

Есмі пише про «великі чорні плями у нашому житті» як про минувшину, історії, які трапилися з нами, проте не тотожні поламкам всередині нас. Ми часто сприймаємо факти з нашого минулого як те, що обмежує нас тепер і визначатиме болісне майбутнє, але насправді навіть найцупкіші спогади — не вирок. У книзі є поради, як прийняти ці «чорні плями» не як неодмінну частину себе, а як важливий елемент історії, що більше не має нас ранити. Велику роль відіграє і зміна внутрішнього діалогу — замість навішування ярликів «нещасної, зламаної людини» чи «невдахи» маємо говорити мовою фактів, ставитися до себе зі співчуттям і поступово відпускати біль.

Чому ставати кращим — не універсальна відповідь 

Хтось застрягає в минулому — аналізує свої вибори, фіксується на травмах, прокручує спогади й жалкує про втрачені нагоди. Дехто, навпаки, стрімголов летить у майбутнє, гнаний потребою досягати й ставати досконалішим. Обидві установки є прикладами нездорових крайнощів, особливо коли їх спричиняє голос ззовні — очікування від соціуму чи ставлення близьких.

Есмі пропонує читачеві шлях до прийняття — вона радить боротися із жорстоким внутрішнім началом, що вічно критикує, й нагадує, що ми не є цим критичним голосом. Ми — не наші внутрішні критики, а ті, хто їм відповідають. Авторка наголошує на важливості асертивного й теплого ставлення до себе, яке зрештою веде до пізнання. Важливо, що метою такого пізнання є не вдосконалення, а внутрішній спокій. 

Елізабет дає нам набір умінь, які можуть допомогти на шляху до самоприйняття — це визнання недоліків, здатність перебувати у тиші, емоційна саморегуляція та вміння вибудовувати кордони. Прийняти себе важко і без уважного ставлення до свого оточення. Есмі порівнює пошук і підтримання стосунків із набором персоналу на фірму — адже коли йдеться про бізнес, ми не легковажимо і не довіряємо наші ресурси усім. Вона пише:

«Це також стосується твого життя і твого часу. Твоє життя — найкраща інвестиція, ти все в нього вкладаєш. Ти не можеш дозволити першому-ліпшому стати його частиною, бо потім трапляється те, що трапляється».

Не все можна змінити, і не все потребує змін 

Елізабет Клапес протистоїть наративу, який виголошує: «Ти зможеш усе, варто лише захотіти». Ці слова часто перетворюються на пастку, адже звичайна людина, що орієнтується на суспільні уявлення про успіх, може сприймати їх як вказівку на свою «неправильність». Нам часто нав’язують потребу вдосконалювати себе й лагодити поламки, яких насправді немає. 

Есмі закликає читачів шукати порозуміння з собою, адже жити у своєму тілі та зі своїми особливостями над доведеться все життя.

Першочерговою та реалістичною метою вона називає не прагнення до досконалості, а намагання ставати трохи кращим для себе без поспіху. В останньому розділі книги вона цитує один із головних принципів етики Канта — ваші дії мають бути такими, щоб вони могли лягти в основу універсального закону, який був би для вас прийнятним.

«Люба я, нам треба поговорити: пізнай себе і будь щасливою» — багатогранна книга-медитація, що дозволяє читачеві поспілкуватися з собою та відчути себе безумовно цінним. Елізабет Клапес наповнює її важливими роздумами про буття людини всередині себе й поміж інших людей та промовляє до кожного:

«Ти — чудова особистість, ти заслуговуєш на життя й на щастя, не залишайся там, де загасять твоє світло».

---