Чому ми дивимося погане кіно і нам це подобається?

Минає понад сто років, а наш вибір залишається незмінним — кіно. Проте сьогодні цей вибір більше нагадує звичку, що все частіше закінчується розчаруванням: глядачі раз у раз залишають залу з думкою: «краще б я сьогодні обрала щось інше». Те, що колись було подією, перетворилося на буденність, а відчуття, що «щось не те», стало новою нормою. І найгірше — ми самі зробили її такою.

Але чому те, що мало б з роками розвиватися, починає втрачати глибину?

«Кіножуйка» та ефект стрімінгових платформ

Сучасний глядач звик до швидкого контенту. У соцмережах відео довше 15 секунд уже здається затягнутим. І це впливає на те, як сприймається кіно сьогодні. Платформи на кшталт Netflix потребують постійного потоку нових релізів, щоб утримувати глядача. У результаті кількість починає перемагати якість. Фільми все частіше створюються не як авторське висловлювання, а як відповідь на питання: “що зараз дивляться найчастіше?”

Соціальні звички глядача

Якщо запитати різних людей про їхні улюблені фільми, кожен назве щось своє. Але реакція після перегляду часто зводиться до простого: “нормально” або “жах”. Фільми, які вимагають уваги і роздумів, дедалі частіше сприймаються як “нудні”. Те, що колись вважалося глибиною, сьогодні здається затягнутим, якщо за перші 15 хвилин не сталося нічого “ефектного”. Наприклад, такі роботи, як «Маяк» («The Lighthouse»), викликають відчуття повільності, але саме через цей ритм розкриваються їхні сенси. Водночас існують фільми з подібним темпом, які не дають нічого, окрім втоми — і справа тут не в “складності”, а в якості.

Важливо не плутати: не кожне повільне кіно є глибоким. Іноді за цим стоїть просто слабкий сценарій або відсутність динаміки, а не інтелектуальна висота, до якої треба “дорости”.

Домінування безпечного кіно

Сучасне кіно все частіше стає продуктом. Великі студії не ризикують: вони штампують сиквели, римейки, продовження — усе, що вже колись спрацювало. Бо це безпечніше. Франшизи на кшталт Marvel Studios чи нові переосмислення від Disney — як-от «Русалонька» — тримаються на знайомих формулах і стабільно знаходять свого глядача. Сьогодні, щоб фільм окупився, він має бути зрозумілим і в США, і в Китаї, і в Україні. Через це сценарії часто спрощують, діалоги роблять менш глибокими, натомість роблять ставку на візуалі та екшн, які не потребують перекладу чи складного культурного контексту.

Окремо це видно і на рівні візуалу. Останні роки все частіше застосовують компʼютерну графіку, тоді як раніше режисери були змушені шукати фізичні рішення — працювати з декораціями, костюмами, аніматронікою. Саме тому багато старих фільмів і сьогодні виглядають переконливо. Наприклад, «Щось» («The Thing», 1982) Джона Карпентера досі вражає практичними ефектами, тоді як багато з сучасних фільмів із CGI швидко “старіють” візуально. Подібний контраст видно і в порівнянні «Володаря перснів» («The Lord of the Rings») із «Гобітом» («The Hobbit») : перший активно використовує реальні локації, другий — значно більше покладається на зелений екран, що вбиває відчуття справжності.

Чи справді раніше було краще?

У памʼяті залишились лише культові стрічки, які витримали перевірку часом — «Пролітаючи над гніздом зозулі» («One Flew Over the Cuckoo’s Nest»), «Людина-слон» («The Elephant Man»), «Апокаліпсис сьогодні» («Apocalypse Now»). Але поруч із ними виходили десятки стрічок, які просто зникли з пам’яті. Водночас навіть культові фільми не завжди є повною версією історії. Наприклад, «Хрещений батько» («The Godfather») часто сприймається як абсолютна класика, однак у порівнянні з романом Маріо П’юзо стає очевидно, скільки деталей і ліній залишилися поза кадром.

Те саме відбувається і з іконами культури. Наприклад, Мерилін Монро знають усі — як образ, символ, легенду. Але якщо спробувати швидко назвати її фільми, більшість згадає хіба «Джентльмени віддають перевагу блондинкам» («Gentlemen Prefer Blondes»). Образ пережив час, а самі фільми — залишилися в тіні.

Але сьогодні ми як глядачі бачимо не тільки сильні роботи, а й усе, що раніше просто губилося і забувалося.

Куди далі?

Проблема не в дефіциті хорошого кіно. Воно є — просто не на першій сторінці рекомендацій. Алгоритми підсовують те, що ковтається без зусиль, а за чимось сильнішим доводиться копатися самостійно. Останні роки показують: авдиторія насправді не така примітивна, як про неї думають студії. Успіх складних картин, як «Все завжди і водночас» («Everything Everywhere All at Once») чи «Дюна» («Dune»), доводить: вона готова до більшого, і такі проєкти збирають каси не гірше за масові блокбастери.

Тому питання не тільки до студій, а й до нас самих. 

Погане кіно не береться з нізвідки — воно існує там, де увагу замінює розсіяність. І доки глядач погоджується на цей “фастфуд”, він підтримує цей конвеєр не менше, ніж ті, хто його запускає.