Соня Делоне: як художниця з Одеси змінила моду та мистецтво

Соня Делоне народилася в Одесі, стала однією з ключових художниць європейського авангарду і довела, що мода може бути повноцінною мовою мистецтва. Саме цій спадщині присвячений виставковий проєкт "Ода Соні", що відкрився в Музеї сучасного мистецтва Одеси до 140-річчя від дня народження мисткині. Виставка повертає Соню Делоне в місто, з якого почалася її історія, і показує, чому її ідеї про симультанізм, рух, форму та зв’язок мистецтва з повсякденним життям залишаються актуальними для сучасної моди й візуальної культури.

Коли у 1925 році на Міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі публіка вперше побачила Boutique Simultané Соні Делоне, межа між живописом і модою зникла остаточно. Сукні, пальта, шарфи, навіть автомобіль — усе було вкрите тими самими ритмічними кольоровими дисками, що до того жили лише на її полотнах. Це був інший спосіб мислити про тіло, тканину і колір — спосіб, який сьогодні, через століття, виявляється напрочуд сучасним. Куратори Музею сучасного мистецтва Одеси Андрій Сігунцов та Анна Мороховська пропонують інтерпретувати творчість Соні Делоне не як минуле, а як інструмент для мислення теперішнього.

Соня Делоне — одеситка, яка реалізувала себе в Парижі — належить до того покоління митців, чия біографія сама собою є мапою європейського модернізму. Але серед сотень імен авангарду її випадок особливий: вона була однією з небагатьох, хто свідомо й послідовно стер межу між "високим" і ужитковим мистецтвом. Для неї сукня, обкладинка книги, театральний костюм і абстрактна картина належали до одного художнього висловлювання.

Що таке симультанізм — і чому він важливий саме зараз

Симультанізм — поняття, яке Соня та її чоловік Робер Делоне розвинули на початку 1910-х років, спираючись на оптичні теорії Мішеля Ежена Шеврьоля про одночасний контраст кольорів. Ідея проста й радикальна водночас: кольори існують не самі по собі, а у взаємодії. Червоне поряд із зеленим звучить інакше, ніж червоне поряд із синім. Око сприймає не окремі плями, а їхні відносини — і саме ці відносини породжують відчуття руху, ритму, вібрації простору.

Якщо кубізм розкладав предмет на грані, а футуризм фіксував швидкість через повторення силуетів, то симультанізм робив щось інше — він переносив динаміку в саму матерію кольору.

Чому це важливо?

Соня Делоне першою зрозуміла: якщо живопис — це поле взаємодій, то й одяг ним може бути. Тіло у русі — це найприродніший носій симультанного ефекту. Коли жінка йде вулицею у симультанній сукні, кольорові диски на тканині міняють відносини з кожним кроком; форма тіла стає частиною композиції; світло й рух є співавторами. Це принципово відрізняється від того, що робили численні наступники — митці, які просто переносили свої картини на тканину. У Делоне не було "принту з картини". Була єдина пластична мова, що однаково органічно існувала у форматі полотна, шарфа, інтер’єру або театрального костюма.

Висока мода як художній жест

Симультанні моделі Делоне були значно більш вишуканими та орієнтованими на індивідуальну клієнтуру. Делоне зазвичай використовувала дорогі тканини ручного ткання; насичені яскраві кольори, що відгукуються оку раніше, ніж до них торкнеться рука; а також індивідуальне виробництво. Її моделі пропонували привабливість високого мистецтва, перенесеного в haute couture, і були адресовані жінкам вищого класу, які прагнули зв’язку з модерним мистецтвом як частини власного стилю.

Серед її клієнток — Глорія Свенсон, Ненсі Кунард, акторки й світські дами 1920-х. Делоне пропонувала їм спосіб бути сучасними. Носити її сукню означало декларувати свою причетність до нового мистецтва, до ритму великого міста, до жінки нового типу — самостійної, рухливої, інтелектуальної. У цьому — її радикальність. Якщо Поль Пуаре звільнив жіноче тіло від корсету, а Шанель дала йому новий мінімалістичний кодекс, то Делоне зробила третій крок: вона перетворила одяг на середовище художнього досвіду. Її сукня не "прикрашала" — вона вибудовувала простір навколо жінки.

Сучасні дизайнери, що мислять як художники

У сучасному світі моди також є дизайнери та бренди, для яких мода та сучасне мистецтво йдуть пліч-о-пліч. Вони, як і Делоне колись, залишаються на рівні "високої моди", однак сміливо об’єднують її з мистецтвом. Аналізуючи їхні роботи, ми справді можемо знайти схожість із різними художніми стилями.

Першою, хто одразу спадає на думку, є легендарна Рей Кавакубо — засновниця Comme des Garçons. Її дизайни, в яких вона деконструює саму ідею краси, відмовляючись від суворих стандартів, дуже близькі до філософії сучасного мистецтва. Це не простий бунт, а переосмислення — створення нової краси через асиметрію, незавершеність, навмисні "дефекти". Колекція Body Meets Dress, Dress Meets Body 1997 року з її викривленими силуетами могла б існувати у музеї поруч із роботами Луїз Буржуа.

Жан-Шарль де Кастельбажак іде іншим шляхом — він активно використовує добре знайомі образи з масової культури. Його речі насичені яскравими кольорами та графічністю; у цьому його твори ближчі до поп-арту. Він буквально цитує Кіта Гарінга, Енді Воргола, мультиплікаційних персонажів — і перетворює їх на носимий культурний коментар.

Інший приклад — Schiaparelli, історичний Дім моди, який сьогодні переживає відродження. Його естетика, започаткована Ельзою Скіапареллі, нерозривно пов’язана із сюрреалізмом. Співпраця дизайнерки із Сальвадором Далі колись змінила уявлення про межі моди, а сучасні колекції бренду під керівництвом Даніеля Розберрі продовжують цю лінію через фантазійні силуети, символізм і театральність — золоті анатомічні аплікації, обличчя-маски, барокові форми, що балансують між костюмом і скульптурою.

Усі ці імена об’єднує головне: для них мода — не виробництво речей, а форма мистецтва. Саме в цьому сенсі вони продовжують лінію, яку колись окреслила Соня Делоне, — перенесення художнього експерименту у простір високої моди. І саме тому повернення до її спадщини сьогодні — це не археологія, а діалог.

На тлі того, як сучасна мода стає дедалі більш комерціалізованою та алгоритмічною, звернення до Делоне здається кличем повернення до сенсу як експерименту, сенсу як глибокої синтетичної роботи. Вона також показує, що цей інтелектуалізм не обов'язково означає аскетизм чи мінімалізм. Можна бути глибокою, серйозною художницею і водночас оспівувати колір, форму, декоративність. Можна робити "ужиткове" мистецтво, яке буде мати таку саму художню цінність, як і живопис у галереї.

Ода Соні

5 квітня у Музеї сучасного мистецтва Одеси відкрився виставковий проєкт "Ода Соні", присвячений художниці-одеситці Соні Делоне. Її творчість вирізняється універсальністю та охоплює широкий спектр практик: живопис і графіку, текстиль і моду, кераміку, сценографію, книжковий і промисловий дизайн. І в цьому є певна історична напруга, яка звучить особливо гостро. Місто, що переживає війну, звертається до художниці, яка мислила світ як гармонію взаємодій. Симультанізм тут звучить як можливість уявити іншу реальність — зібрану й живу.

Виставка в МСМО — крок до ширшого міждисциплінарного проєкту "Соня Делоне — Симультанний Світ", що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. У липні-жовтні 2026 року він розгорнеться у форматі виставки, конференції, фестивальної програми, освітніх подій та аудіовізуальних інсталяцій — в Одесі та Львові, у співпраці з Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького, Національним художнім музеєм України, Французьким інститутом в Україні та міжнародними музейними партнерами.