Пам’ять як дія

Благодійний фестиваль збере українських музикантів та інтелектуалів, щоби перетворити біль втрати на підтримку війська й нові сенси. Захід присвячений вшануванню пам’яті Героїні України, бойової медикині Ірини Цибух (позивний «Чека»), яка загинула у травні 2024 року під час виконання бойового завдання. У цивільному житті Ірина присвячувала себе реформі Суспільного мовлення, медіаграмотності, а також політиці пам’яті та меморіалізації полеглих героїв. З 2022 року Іра стала бойовою медикинею добровольчого батальйону «Госпітальєри», рятуючи життя на лінії фронту. Вона загинула 29 травня 2024 року на Харківському напрямку. В лютому 2025 року Ірині Цибух посмертно надано звання «Герой України».

Символічно, що фестиваль пройде в переддень дня народження Ірини: 1 червня їй мало б виповнитися 28 років. «ЧекаFest 2.0» — це один з найбільших заходів у країні, що втілює концепцію «пам’яті як дії»: показує, як українці здатні перетворювати втрату на підтримку, сенси та майбутнє. Торік подія об’єднала близько 3500 відвідувачів.

«Для нас дуже важливо, щоби пам’ять про Іру продовжувала жити. Адже все своє свідоме життя вона присвятила тому, щоб рятувати поранених, впливати на зміни в країні та зберігати пам’ять про інших. Ми вдячні всім, хто вже другий рік поспіль доєднується до фестивалю — це можливість спільно продовжити зусилля Іри у збереженні пам’яті про всіх, хто віддав життя за країну», — зазначає брат Ірини Юрій Цибух.

Що чекає на відвідувачів?

Простір фестивалю буде поділений на кілька тематичних локацій, кожна з яких відображає ідеї, любов і цінності Ірини Цибух:

Музична сцена: виступи відомих українських виконавців та гуртів — «ДахаБраха», «Пиріг і Батіг», «ЩукаРиба», «Шепіт» і Марина Круть.

Освітня платформа: лекції та дискусії, що базуються на ціннісних орієнтирах Ірини. Фокус-тема цього року — «Пошук і формування ідентичности».

Простори пам’яті від ГО «Вшануй»: спеціальні куточки, присвячені полеглим захисникам і захисницям України.

«Ця подія — значно більше ніж фестиваль. Вона формує нову культуру пам’ятування — людяну та персоналізовану, створює простір для проживання втрати й взаємопідтримки. Фестиваль продовжує справу Ірини через людей і спільноти, підтримує Сили оборони та об’єднує довкола себе активних і свідомих громадян», — говорить Катерина Даценко, співзасновниця ГО «Вшануй».

Захід відбудеться на території Шевченківського гаю. Усі кошти від продажу квитків будуть спрямовані на підтримку 503-го окремого батальйону морської піхоти, з яким Ірина Цибух працювала під час ротацій. Спільна ціль організаторів і фонду «Повернись живим» — зібрати 1 800 000 грн. Придбати квитки можна за посиланням на Контрамарці.

Для редакції «ELLE-Україна» історія Ірини є особливо близькою. У серпні 2023 троку дівчина стала героїнею нашого номера та з`явилась на digital-обкладинці. Ексклюзивно для нашого видання побратими, друзі та родичі Ірини поділилися своїми спогадами про Ірину, розповіли про її плани та проєкти, які вона мріяла втілити в життя.

Оксана Цибух, мама Іри Цибух 
Про Іринку я, звісно, можу говорити дуже багато. Хоча інколи ловлю себе на думці, що не запам’ятовувала багатьох моментів, і зараз дуже про це шкодую. Бо завжди здається, що попереду ще стільки часу, стільки планів, що щастя — це щось, що буде потім. А коли Іринки не стало, я зрозуміла, що по-справжньому щасливою я вже була. Я хочу розповісти про нашу з нею останню поїздку на відпочинок. Власне, і першу, де ми були тільки вдвох. Раніше ми завжди їздили або всією сім’єю, або Іра — з друзями чи братом Юрою. А тоді були лише ми двоє. Це було навесні 2024 року у Верховині, в Карпатах. Ми приїхали туди на запрошення табору для відновлення дружин полеглих героїв та їхніх дітей. Іринку запросила її подруга Ганна Нагорна — вона сама з Харкова і займалася цим проєктом. Ми з Іринкою проводили для мам і дітей майстер-класи з писанкарства. Діти були різного віку та з різних регіонів, переважно з Харківщини. Мені було трохи незвично, бо Іринка сказала: «Ти будеш моєю асистенткою». В результаті ми робили все разом. Мені було так тепло від того, що ми поруч, що ми вдвох. Під час майстер-класів були різні моменти. Хтось спочатку ставився до них скептично — мовляв, писанки не на часі, не до того. Бо ці жінки переживали величезну втрату. Але Іринка дуже тонко відчула, як потрібно говорити. Вона почала майстер-клас із фрази «Пишучи писанку, ви повертаєте собі своє». І далі трохи розповіла про історію Слобожанщини, про те, що учасниці та їхні предки — справжні українці. Іринка дуже глибоко знала історію. І мені здається, саме це задало тон усьому. Тепер усі свої майстер-класи я проводжу в пам’ять про неї та починаю саме цими словами — про те, що ми повертаємо собі своє. Це були дуже цінні моменти. Люди занурилися глибоко в процес, а Іринка ходила між ними, допомагала і дітям, і дорослим. Наступного дня їй написали дівчата із «Землячок» — військовослужбовиці, які теж були неподалік на ретриті. І ми поїхали до них високо в гори. Власники комплексу навіть сказали: «Ми поїдемо за вами вниз, бо ви туди не виїдете». Але, звісно, Іринка на своєму авто мене туди вивезла. Це дуже про неї — про її твердість навіть у таких дрібницях. І водночас — про відчуття абсолютної безпеки й тепла поруч із нею. Бо багатьом вона могла здаватися дуже твердою, навіть трохи недоступною. Але зі мною вона була дуже м’якою.

 І я досі не знаю, звідки в такому молодому віці в неї була така глибина думок — і водночас така ніжність. Я завжди писала їй, особливо коли вона їздила на фронт або ще раніше, коли в Києві в неї були непрості моменти з роботою, кар’єрою, життям загалом: «Ти знаєш, що ми завжди за тебе». Вона створила себе сама. Без жодної допомоги досягла такого успіху у своєму віці, у такій складній сфері.

І я завжди була на її боці. А потім настав момент, коли вже вона щось радила мені. І от ми приїхали до «Землячок». Це був, мабуть, один із найфантастичніших моментів у моєму житті. Я вперше писала писанки разом із жінками-військовими — там були і снайперки, і медикині, і піхотинки. Там була така атмосфера, яку просто неможливо передати словами. Це був наш останній відпочинок з нею. Вона возила мене високо в гори. Діставала з багажника свою маленьку газову горілку і варила мені каву просто серед гір. Ми пили каву високо в горах, сиділи в траві, насолоджувалися красою навколо. І тим, що ми поряд одна біля одної. Пам’ятаю, одного разу Іринка кудись швидко поїхала, а я залишилася біля будиночка, де ми жили. Потім повернулася — вже купила місцеву закарпатську їжу, дуже смачну, і ми поїхали до річки. Лежали там, говорили, просто були разом і насолоджувалися моментом. І це те, за що треба триматися кожному з нас — за такі миті, справжні й живі. А ще ми з нею мали своє місце у Верховині — невеличку кав’ярню, де щоранку пили каву. І поки я збиралася, приводила себе до ладу, вона вже встигла поїхати й купити мені сумочку від місцевих верховинських майстрів — шкіряну, ручної роботи. Я досі бережу її як пам’ять про Іринку, як один з багатьох подарунків, які вона вміла робити по-особливому, з величезною любов’ю. Яке б не було свято, навіть якщо її не було поруч, — в мене завжди були квіти від неї. Ми сиділи з нею в тій кав’ярні, пили каву, і я казала їй: «Сфотографуймося разом». А вона відповідала: «Мам, давай просто побудемо в цьому моменті». І я досі вчуся в неї бути в моменті. Потім ми ще бачилися один раз востаннє — вона приїжджала на День матері лише на один день, щоб мене привітати. 

Мені дуже бракує її. І напевно, я ніколи не зможу до кінця прийняти того, що більше не зможу її обійняти. Зараз я проводжу різні заходи в її пам’ять, і саме в ці моменти мені завжди здається, що вона поруч зі мною.

Зараз у мене дуже багато зустрічей з молоддю, є мандрівна фотовиставка про Іринку, яка їздить навчальними закладами Львівщини. Мене запрошують на ці зустрічі, і я багато про неї розповідаю. Але говорю не так, ніби смерть чи загибель — це кінець. Для мене це радше продовження життя в іншому способі, в іншій формі. Я сама так для себе це відчула. І в такі моменти мені здається, що між нами є якась невидима нитка, яка досі мене з нею єднає. 

Тарас Лівінський (Лютий), побратим Ірини Цибух
Іру я знав не лише як посестру, а і як дуже близьку людину, бо ми були в одному екіпажі. І спогадів про неї так багато, що, мабуть, не вистачить часу, аби повністю розповісти, якою вона була. Бо Іра — це людина, яку неможливо вкласти в кілька історій чи слів. Але є речі, які згадуються першими. Ми завжди намагалися жити максимально близько до лінії бойового зіткнення. Часто — свідомо нехтуючи власною безпекою. Бо для когось одна хвилина могла коштувати життя. Іра завжди говорила: «Що швидше ми доїдемо, то швидше надамо допомогу. А що швидше надамо допомогу, то більше шансів, що людина виживе і легше проходитиме реабілітацію». Для такого треба мати дуже сильний внутрішній стрижень. Треба розуміти, що небезпека — поруч, буквально за кілька кілометрів, а інколи й зовсім близько. Були моменти, коли прилітало біля місць, де ми жили. Були ситуації, коли нам казали: не варто їхати до певних підрозділів, бо там є складні люди. Але Іра тоді сказала дуже просту й важливу річ: «Неважливо, хто вони і які вони. Вони — наші. І ми будемо рятувати всіх». І це дуже про неї. Без поділу. Без зверхності. Без оцінювання, хто вартий, а хто ні.

Їй довіряли абсолютно всі. Коли різні підрозділи чули, що працює наш екіпаж, що виїжджає Іра, — ніхто навіть не сумнівався. Люди просто знали: все буде зроблено максимально професійно, спокійно і до кінця.

Я пам’ятаю, як інколи через високий ризик не могла виїжджати броня, і тоді ми їхали звичайним пікапом. Це були дуже небезпечні виїзди. Але навіть у таких умовах Іра ніколи не втрачала холодного розуму. Вона вміла миттєво адаптуватися до ситуації, вміла спілкуватися з людьми, пояснити, заспокоїти, переконати. І мабуть, найбільше мене вражало те, що багато з цих речей люди здобувають роками досвіду. А в неї це було вже тоді — абсолютно природно. Вміння брати відповідальність на себе, ухвалювати рішення за секунди, тримати інших і водночас залишатися дуже людяною.
Для поранених це теж було важливо. Бо коли людина бачить перед собою медика, який не панікує, говорить впевнено і спокійно, — вона починає вірити, що виживе. Іра вміла давати цю віру.
І мені здається, саме тому їй так довіряли — не лише як медику, а як людині. Насправді Іра мала величезний багаж знань і неймовірне бажання реалізовувати проєкти пам’яті, допомоги ветеранам, їхнім сім’ям, втілювати проєкти з реабілітації. І не лише локально — вона мислила дуже масштабно. Вона цим жила. Ірі завжди було мало інформації, мало досвіду, мало знань. Вона постійно хотіла вчитися більше, розуміти більше, робити більше. Чому зараз так складно говорити про неї в минулому? Бо, якщо чесно, кожна хвилина мовчання — це про Іру. Кожна допомога ветерану — це про Іру. Кожен новий такмед, кожне навчання, кожен крок до вдосконалення знань — це теж про неї. Я зараз сам намагаюся навчатися не лише для себе — для Іри теж. Допомагаю в госпіталі з думкою про неї.

Вона була людиною неймовірного масштабу. Людиною, яка вміла менеджерити такі процеси й такі ситуації, з якими інколи не впоралися б навіть цілі команди топменеджерів. І при цьому зовні вона майже ніколи не показувала, наскільки їй самій буває складно.

Іра завжди брала все у свої руки. Вона намагалася допомогти, познайомити хороших людей між собою, об’єднати тих, хто може бути корисним одне одному. Вона дуже дорожила людьми. І знаєте… мені складно сказати «вона зробила». Бо мені здається, що вона досі робить. Людина жива, поки живуть її ідеї, поки їх хтось продовжує втілювати. І тому я не можу говорити про Іру в минулому часі. Мені досі дуже складно це прийняти.

Марія Фрей, членкиня правління Суспільного, керівниця та подруга Ірини Цибух

Ірина була однією з тих людей, поруч з якими ти почуваєшся сильнішою. Останні наші повідомлення були про майбутнє: про спільні проєкти, про ідеї, про те, що ми ще встигнемо зробити разом. Я знала, що після досвіду війни повернення до попередніх функцій для неї вже буде неможливим. Тому шукала варіанти, як створити для неї простір робити те, що тоді стало для неї визначальним, — вирощувати культуру пам’яті через незалежний мовник. Ми говорили про сесії, які проведемо після її останньої ротації. Про те, як вона поступово повернеться до нашої команди, але водночас буде мати більше свободи впливати на майбутнє всієї країни. 

Ми любили сперечатися. Створювали свої власні інтелектуальні дискусії: з гострим гумором, без страху бути незручними чи засудженими. Іра була в списку моїх екстрених контактів у телефоні. Мої доньки знали: якщо зі мною щось станеться, то треба дзвонити Ірі, і вона все вирішить.

Вона досі всюди навколо: у нашій музиці, у спільних фотографіях у галереї, у випадкових думках посеред дня, у щоденній тиші хвилини мовчання. Ми мали ще стільки планів. Навіть поїхати відпочивати разом в Італію. Тепер існує якесь інше майбутнє — не те, яке ми планували, але те, яке треба жити в пам’ять про неї.

Катерина Даценко, співзасновниця ГО «Вшануй», подруга Ірини Цибух 
«Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось», — написала Іра Чека у посмертному листі. Коли ти живеш у заплутаному параграфі історії України, не дуже хочеться думати про майбутнє, хочеться жити, хочеться вижити. А ще встигнути відповісти на повідомлення, поговорити, купити квитки, допити каву, зробити роботу, погладити кота, врятувати, пробігти, пробути й ще прожити. А що робити, якщо не встиг? Смерть — це те, що живе з нами поруч. Вона ходить з нами на каву, зустрічає нас на вулицях. Кожен носить її у собі через наших близьких, які загинули. І ми всі тепер живемо зі смертю. І з памʼяттю. 

Памʼять — чи не єдине, що в нас із вами лишається про найдорожчих після смерті. Всю нашу любов до людини ми тепер вкладаємо в памʼять про цю людину. Ми часто плутаємо памʼять зі скорботою, ніби це тільки про чорну стрічку і смуток, але памʼять — це завжди про життя.

Іра була, та чому ж була, є надзвичайно красивою і доброю. Ця дівчина любила життя і журналістику, подорожувала з братом і рятувала військових. Ми хочемо запамʼятати Іру, та ні, Іринку, теж такою. З її «хочу їсти цукерки "Ліщина", гортаючи сторінки якоїсь художки», бо «війна — не місце моєї реалізації», і «я хотіла і хочу працювати з полісі про національну памʼять». Це Іра говорила у 22-му. Іро, тепер ти наша полісі про національну памʼять… Наша теперішня памʼять почалася з людей. Стіна на Михайлівській, прапорці на Майдані, зупинка кожної людини на Хвилину мовчання, Стіл памʼяті, кавʼярні, книгарні та пекарні на честь героїв, видані у памʼять про них книги, мініскульптури. І такі події, як ЧекаFest. Ми створили цю подію, щоб кожен міг відчути, яку людину ми втратили. І кого ми загалом втрачаємо. «Кращих вбили кати народу, обʼєктивно ми діти гірших». Що ж. Іра любила українську музику. Маринка Круть, її подруга й українська бандуристка, зібрала артистів для музичної частини, щоб усі змогли послухати й полюбити наше, українське. Цього року будуть «ДахаБраха», «Пиріг і Батіг», «ЩукаРиба». Іра багато вчилася. Юра, її брат, зібрав людей для освітньої сцени. Наприклад, тема цього року — «ідентичність». Ми будемо з вами винаходити її через памʼять, літературу, політичну позицію і саму Іру. Мабуть, цей фестиваль не лише про Чеку, він про те, щоб кожен згадував своїх людей, ділився і був чесним. А ще щоб знаходив своє: що почитати, послухати, подосліджувати. Між собою ми говоримо, що це простір для своїх. І звісно, 10 пісень, які заповідала Іринка. Сподіваюся, ви їх вивчили? Будемо співати під ватрою. Це другий ЧекаФест у Шевченківському гаю у Львові, і єдине, що мені, як співзасновниці «Вшануй», хочеться сказати: ось такою живою я б хотіла бачити памʼять про наших людей. Бо вони жили! Уяви, памʼятаючи, можна співати, можна навіть танцювати, памʼятаючи, можна продовжувати жити. Попри все і як би складно не було, як би ми всі з вами не сумували. Пані Оксана, мама Іри, продовжує писати писанки, щоб не втратити себе. Маринка Круть віддала свою останню струну для Іринки, але її бандура продовжує грати. Юра, брат Іри, продовжує проводити екскурсії, тільки тепер про сестру. А ми продовжуємо нести культуру памʼяті, адвокувати Хвилину мовчання та працювати системно.   

«Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось». Ми продовжуємо твоє життя після смерті. Давайте бачитись. 

Юрій Цибух, брат Іри 
Якщо говорити про Іру, то передусім я б говорив про любов: безумовну, щиру, дуже глибоку. Іра завжди вміла дарувати увагу близьким людям і робила це не формально, а по-справжньому. Вона вкладала в це багато сил, часу й себе. Я дуже добре пам’ятаю один момент. Якось Іра попросила мене забрати пакунок у центрі міста. Я сказав «добре» і сів у кав’ярні чекати людину, яка мала його передати. Сиджу, займаюся своїми справами — і раптом бачу, що замість кур’єра заходить Іра. Вона щойно повернулася з ротації з Донеччини й спеціально приїхала до Львова, аби зробити сюрприз і просто побачитися з рідними. Вона дуже цінувала такі моменти. І таких історій десятки. Для друзів, для сім’ї, для всіх близьких людей. Ще я б хотів згадати про один її проєкт, про який мало говорять, — «Карта пам’яті». Це мала бути карта України з позначеними на ній місцями поховань полеглих захисників і захисниць. На кожній точці — коротка історія людини: ким вона була, звідки родом, як жила. Ідея була в тому, щоб люди, подорожуючи Україною, могли більше дізнаватися про наших полеглих воїнів — про тих, хто народився в маленьких селах, містечках чи великих містах і віддав життя за країну. Але цей проєкт був не лише про пам’ять. Він був ще й про єдність. Про усвідомлення того, що за Україну борються й гинуть люди з усіх куточків країни. На жаль, Іра не встигла реалізувати цю ідею. Але для мене вона дуже показова, бо проявляє сутність Іри.

Іра Саєвич, подруга Іри Цибух
Ми з Ірою були подругами. Точніше, вона була моєю опорою дорослішання. Всі свої ключові кроки в житті я робила завдяки їй: пішла на нову роботу, переїхала в нове місто, рвонули разом жити у Сіверськодонецьк, щоб підтримати розвиток UA: Донбас. Вона була з тієї особливої категорії людей, які вселяють у тебе спокій і дають силу вірити в те, що ти можеш більше. Бо вона не просто вміла дружити — вона вміла щиро любити близьких їй людей і тягнути їх за собою вгору. Іра ж сама завжди рухалася тільки в цьому напрямку. Дуже амбітно, дуже безстрашно, дуже ґрунтовно. Чому ґрунтовно? Бо їй завжди було дуже важливо, аби за її діями стояла якість, був міцний ґрунт. Тому, коли Іра захотіла втілювати зміни на рівні держави, пішла вчитися держуправлінню, а коли вирішила стати бойовою медикинею, невтомно читала медичну літературу і тренувалася, тренувалася й ще раз тренувалася. Якби мені сказали змалювати її портрет, то це були б три періоди життя, які найкраще показують, якою Іра була людиною. 
Перший — коли ми були студентками. Дві майбутні журналістки, які разом робили перші кроки в професії. Всі свої перші інтерв’ю я тренувала на ній. Перше з них називається «Наймолодша журналістка Львова». Нині так дивовижно переглядати його, бо там Іра, якій 17 років, по суті, ще закінчує школу, але вже їздить на фронт, збирає допомогу і системно підтримує родини своїх друзів, які загинули тоді ще в АТО. По суті, сама ще дитина, Іра мала в календарі дні народження дітей своїх загиблих друзів і приїжджала до них з подарунками на день Святого Миколая, на їхні дні народження. Вона дуже хотіла, щоб ці діти відчували вдячність всіх нас за вчинок їхніх батьків. І що для мене найдивовижніше — вона робила це роками, аж до моменту загибелі. Другий етап, який для мене визначає Іру, — це її шлях як медіаменеджерки. В якийсь момент вона запропонувала разом переїхати в Сіверськодонецьк, щоб підтримувати місцеву філію Суспільного.

Це була не просто робота. Це була її ода любові до Донбасу. Вона любила у ньому все — людей, вулиці, історію. Надихалася Горською і Стусом, бісилася, коли хтось говорив, що Донбас завжди був «диким полем», де, крім російської, іншими мовами не говорили.

Так з’явився проєкт «12 міфів про Донбас», де спільно з істориками вона хотіла розповісти аудиторії про Донбас, який любила. Український, патріотичний, Донбас, який був найбільшим зимівником козаків і чия інтелігенція потерпала від сталінських репресій за свою проукраїнську позицію.
Третій етап — це повномасштабне вторгнення. Коли 24 лютого 2022 року я написала їй вдосвіта: «Ірусь, ти як?» — вона відписала: «Намагаюся знайти транспорт, щоб приїхати в Київ і піти до "Госпітальєрів". Я потрібна зараз там». Вона дуже чітко розуміла, хто вона, який її план дій і яка її місія в цій війні. Через кілька тижнів ми зустрілися в Києві. Я приїхала до неї на базу «Госпітальєрів» і залишилася ночувати з нею. В ту ніч я побачила зовсім іншу Іру. За цей тиждень вона ніби виросла на кілька десятків років. Я дивилася, як вона ходила складами з медикаментами, збирала кейсевак на виїзд, пакувала все необхідне в аптечки, й ловила себе на думці, що це вже не 17-річна дівчинка, якою вона була весь час у моїй голові, — це доросла, відповідальна жінка, від якої завтра будуть залежати чиїсь життя. До третьої ночі вона пакувала все необхідне в машини. І о шостій ранку вони вже їхали на Мощун. Тоді вона вперше написала: «Ірусь, я лежу в посадці, над нами дуже літає. Мені страшно. Я сподіваюся, що виберуся». Потім таких повідомлень було багато. І з Серебрянського лісу, і з-під Мар’їнки. Але, чесно, тоді всім нам здавалося, що такі, як Іра, не можуть загинути. Такі, як вона, мали б бути безсмертними. Тому, коли вона загинула, в це було неможливо повірити. В це й досі неможливо повірити. Здається, вона зараз на ротації і не відписує, бо без зв’язку.

Але я все одно пишу їй і далі в чат. Вже другий рік. Щоб її акаунт не зникав із закріплених і хоча б голосові та кружечки з відео залишалися. Тепер пам’ять про неї є тією опорою, якою Іра завжди була.

Я впевнена, що Іра зробила б ще дуже багато. І не лише для політики пам’яті, а й для формування людиноцентричного, сповненого поваги ставлення до ветеранів і ветеранок та загиблих військових і їхніх родин. Напевно, неможливо до кінця оцінити, наскільки це велика втрата — не лише для родини чи друзів, а й для цілої держави. Бо Іра була надзвичайною. Вона була голосом нового покоління, яке мало будувати іншу Україну. Ціннісного, небайдужого, інтелігентного покоління. Вона мала повернутися. Мала ставати державотворицею й трансформувати державу. Я пам’ятаю, що буквально за кілька тижнів до її загибелі ми переписувалися про Хвилину мовчання. Вона тоді написала: «Я стаю дуже зацикленою на вшануванні, але для мене це ключ до всього». Саме з її позиції виросла громадська організація «Вшануй», яка вже після загибелі Іри довела її справу до кінця. І нині, коли я бачу, як о 09:00 зупиняються Львів, Чернівці, інші міста, я кожного разу думаю, чи сталося б це без неї. Та все це було не проєктами й планами — це було частиною відповідальності, яку вона відчувала як українка. А якщо ми говоримо про мрії та плани, то насправді вони були дуже знайомими для кожного з нас. Вона дуже хотіла, щоб її брат втілив свою мрію і став архітектором, завжди шукала для нього навчальні можливості, курси, до повномасштабного вторгнення возила світом, щоб він надихався архітектурою інших країн. Мріяла про свій дім із садом. Про те, щоб відпустити очікування інших і просто бути щасливою від того, ким вона є. Як би дивно це не звучало, Іра була звичайною дівчиною, зі звичайними мріями, яка робила надзвичайні речі для країни й для кожного з нас.