ВПО в Києві: які програми для них діють та як переселенці адаптуються у столиці

Ірина переїхала до Києва у червні 2022 року. До цього вона понад три місяці прожила в окупованому Мелітополі, а потім виїхала через Василівку до Запоріжжя.

Залишатися в Запоріжжі родина не могла, роботи для лікарки-дерматологині майже не було, а заощадження закінчувалися. У Києві знайомі погодилися недорого здати Ірині з чоловіком квартиру. Разом із помешканням родині дістався кіт, якого залишили попередні мешканці. Так у них стало дві тварини: кішка з Мелітополя і, як жартує Ірина, «київський пан».

У столиці вона швидко знайшла роботу в клініці, а згодом долучилася до медичного волонтерства. Саме волонтерська спільнота, за словами Ірини, допомогла їй пережити втрату попереднього життя та самотність у новому місті. Історія Ірини — приклад вдалої адаптації. Проте передусім їй допомогли знайомі, затребувана професія та волонтерська спільнота. А що, якщо нічого з цього немає?

Станом на 14 липня 2026 року в Києві офіційно зареєстрували 442 438 внутрішньо переміщених осіб. У цій статті ми намагаємося розібратися, яку допомогу їм пропонує місто, наскільки легко знайти роботу й житло та з якими труднощами стикаються переселенці.

Житло

Квартиру у столиці Ірина шукала через знайомих. На той момент у родини залишалося небагато грошей, тому орендувати житло за ринковою ціною було складно. Знайомі погодилися здавати помешкання дешевше, і це дозволило подружжю протриматися перші місяці життя в новому місті.

Варвара ж родом з Херсона і на початок повномасштабного вторгнення вже навчалася у Київському політехнічному інституті та жила в гуртожитку. Вона мала квитки додому на 17 лютого, однак вирішила відкласти поїздку. Після 24 лютого повернутися до Херсона вже не могла.

Коли гуртожитки почали закривати, Варвару тимчасово прихистили одногрупники. Згодом вона повернулася. За словами Варвари, для повторного заселення їй довелося заплатити за весь період відсутності, оскільки формально вона не виселилася. Сума за кілька місяців сягнула майже десяти тисяч гривень.

Пізніше вона переїхала до кімнати з іншими студентками, щоб платити менше. Тепер Варвара працює та орендує квартиру на Осокорках. Район обрала через близькість до води, яка нагадує їй Херсон.

«Я дуже рідко кажу: “Після роботи одразу додому”. Я кажу, що їду на Осокорки. Хоча живу у квартирі вже кілька років, це не мій дім», — розповідає вона.

Фонд тимчасового житла для ВПО у Києві наразі складається лише зі 113 квартир. Їх придбали коштом міського бюджету у 2022 році. Водночас у 2025–2026 роках грошей на реалізацію відповідних житлових заходів із бюджету міста навіть не виділяли. Очевидно, що цей фонд не може бути основним житловим рішенням для міста, де зареєстровано понад 442 тисячі переселенців.

У відповідь на запит «Хмарочоса» Департамент будівництва та житлового забезпечення КМДА повідомив, що переселенці, які перебувають на обліку громадян, що потребують житла для тимчасового проживання, можуть скористатися програмою оренди з правом викупу через комунальне підприємство «Фінансова компанія “Житло-інвест”». Для ВПО передбачені пільгові умови, вони сплачують 50% винагороди орендодавця.

Також у департаменті розповіли про державну програму житлових ваучерів на два мільйони гривень. Вона розрахована на окремі категорії ВПО, які переїхали з тимчасово окупованих територій — для учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, які відповідають вимогам програми. Ми детально розповідали про програму в цьому матеріалі. Станом на 14 липня 2026 року в Києві подали 5748 заяв на отримання такої допомоги. З них ухвалили 4984, ще 312 отримали відмову через невідповідність вимогам програми. Водночас схвалення ваучера ще не означає, що заявник уже придбав житло. У відповіді Департаменту соціальної та ветеранської політики зазначено, що Комісія не володіє інформацією про фінансування схвалених ваучерів і кількість фактично придбаних за ними помешкань.

Для тих, хто не відповідає критеріям спеціальних програм або не отримав тимчасового житла, основними варіантами залишаються самостійна оренда, гуртожитки та допомога знайомих чи родичів. Але орендувати житло теж не дуже просто. Ми детально розповідали про дискримінацію ВПО ось тут.

Робота

Ірині знайти роботу було відносно легко. У Києві був попит на лікарів, тому вона майже одразу влаштувалася до клініки, де пропрацювала два роки. Її чоловікові було складніше. У Мелітополі він мав власний барбершоп і звик працювати на себе. У Києві спочатку влаштувався барбером та отримував відсоток від роботи, однак не почувався комфортно в ролі найманого працівника. Згодом він вирішив долучитися до війська.

Варвара спочатку працювала дистанційно у проєкті, пов’язаному з навчанням штучного інтелекту. Зарплата була невеликою, однак дозволяла оплачувати базові витрати, поки вона жила в гуртожитку.

Після завершення навчання їй потрібно було терміново знайти роботу, зарплати з якої вистачило б на оренду квартири. Через поспіх Варвара потрапила до компанії, де, за її словами, порушували особисті межі працівників. Вона також розповідає про недоброчесні «офіси», які телефонують людям після публікації резюме, обіцяють потрібну посаду та високу зарплату, а вже під час співбесіди або навчання повідомляють інші умови. На думку Варвари, такі роботодавці розуміють, що переселенцям терміново потрібні гроші, й користуються їхньою вразливістю.

На інших співбесідах її запитували, чи повернеться вона до Херсона після завершення війни. Варвара вважає це питання дискримінаційним, адже роботодавець оцінює не професійні навички людини, а ймовірність того, що вона колись вирішить повернутися додому.

У відповідь на запит «Хмарочоса» Департамент промисловості та розвитку підприємництва КМДА навів оперативні дані Київського міського центру зайнятості. У січні–червні 2026 року його послугами скористалися 1,9 тисячі ВПО, з яких 1,1 тисячі мали статус безробітного. За сприяння служби роботу знайшли 488 людей. Кожен четвертий із працевлаштованих працює в оптовій або роздрібній торгівлі. Ще 12% обрали переробну промисловість, 9% — державне управління та оборону, 8% — освіту, 7% — медицину й соціальну допомогу.

Також, роботодавці можуть отримувати компенсацію витрат на оплату праці за працевлаштування ВПО. За перше півріччя 2026 року 171 київський роботодавець отримав таку компенсацію за 572 працівників-переселенців.

Варвара, яка зараз працює з кадровим діловодством, зауважує, що компанії не завжди правильно оформлюють працівників зі статусом ВПО. Через це роботодавці можуть не користуватися передбаченими компенсаціями, а інформація про зайнятість людини як наслідок некоректно потрапляти до державних реєстрів.

У відповідь на запит «Хмарочоса» Департамент промисловості та розвитку підприємництва КМДА повідомив, що для переселенців, які хочуть започаткувати або відновити власну справу, діють грантові програми. У першому півріччі 2026 року позитивні рішення про надання мікрогрантів за програмою «Власна справа» отримали 76 заявників зі статусом ВПО. Ще 11 заявників отримали гранти в межах програми для ветеранів та членів їхніх сімей.

У департаменті також зазначили, що окремих податкових пільг лише на підставі статусу ВПО законодавство не передбачає. Підприємці-переселенці сплачують податки на загальних підставах, однак можуть бути пріоритетною категорією для отримання фінансування в межах державних і міжнародних грантових програм.

Навчання

Повномасштабне вторгнення застало Варвару студенткою КПІ. Повернутися до рідного Херсона вона вже не могла, тож гуртожиток фактично став для неї єдиним доступним житлом у Києві. Паралельно з навчанням Варвара працювала дистанційно, а після випуску мусила одночасно шукати постійну роботу та квартиру, оскільки втрачала право залишатися у студентському гуртожитку. У випадку Варвари можливість продовжувати навчання була безпосередньо пов’язана з можливістю залишатися у студентському гуртожитку.

У відповідь на запит «Хмарочоса» Департамент освіти і науки КМДА повідомив, що станом на 1 липня 2026 року в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка навчалися 460 студентів зі статусом ВПО. Із них 28 були працевлаштовані.

Такі студенти можуть отримувати соціальну стипендію. Ці дані стосуються лише університету Грінченка, оскільки решта столичних закладів вищої освіти не підпорядковуються міському департаменту. Тому наведена статистика не відображає ситуацію в усіх київських університетах.

Навчальні програми доступні й для дорослих, які хочуть змінити професію або підвищити кваліфікацію. У першому півріччі 2026 року професійне навчання за сертифікатами проходили 144 ВПО.

Ще 63 переселенці отримали ваучери на навчання. Загалом за ними доступний 161 напрям — 100 професій і 61 спеціальність. Серед напрямів, які обирали ВПО, психологія, медицина, медсестринство, охоронна діяльність і розмінування.

Адаптація

Після переїзду до Києва Ірина мала житло та роботу, але довго почувалася самотньою. У Мелітополі залишилося сформоване роками коло спілкування, а в столиці були переважно знайомі.

«Мені було настільки самотньо. Не було підтримки, не було можливості навіть піти з кимось на каву», — згадує вона.

Переломним моментом стало приєднання до медичного благодійного фонду Frida Ukraine. Разом із командою Ірина почала їздити до прифронтових і деокупованих міст, зокрема Херсона, Куп’янська та Ізюма.

У фонді вона знайшла друзів і людей зі схожими поглядами. Згодом почала допомагати військовим, проводити збори та надавати медичну допомогу.

«У якийсь момент це був єдиний сенс вставати зранку», — говорить Ірина.

Вона наголошує, що без підтримки близьких і спільноти впоратися було б набагато складніше.

Варвара ж обрала квартиру поблизу води, бо озера на Осокорках нагадують їй Херсон, хоча Київ досі не став для неї домом у повному значенні цього слова.

Вона також говорить про брак розуміння досвіду людей із південних і східних регіонів. Наприклад, переселенці можуть згадувати старі назви, пісні або вислови російською не через прихильність до Росії, а тому, що саме так пам’ятають власне дитинство. За словами Варвари, пояснення особистого контексту часто допомагає уникнути конфліктів. Але для цього місцеві жителі й переселенці мають більше спілкуватися та запитувати одне одного про досвід, перш ніж робити висновки.

У відповідь на запит «Хмарочоса» Департамент соціальної та ветеранської політики КМДА повідомив, що у столиці діє Програма заходів із підтримки, інтеграції та адаптації ВПО на 2026–2028 роки. У затвердженій програмі визначено планові показники на 2026 рік: місто планує охопити правовими консультаціями п’ять тисяч ВПО, забезпечити зайнятістю 2,1 тисячі людей, видати 130 мікрогрантів і надати психологічні онлайн-консультації тисячі переселенців. Однак у відповіді на запит КМДА не повідомила, скільки людей уже отримали правову та психологічну допомогу.

Департамент промисловості та розвитку підприємництва КМДА також повідомив про відкриття у столиці комунального Інтеграційного хабу для внутрішньо переміщених осіб, біженців і шукачів захисту. Там можна отримати юридичну й психологічну допомогу, консультації щодо працевлаштування, соціальних послуг і державних програм. За кожним відвідувачем мають закріплювати соціального менеджера, який супроводжуватиме людину під час отримання послуг. Інтеграційний хаб відкрили 17 червня 2026 року. У відповіді на запит департамент не повідомив, скільки людей уже звернулися до закладу та отримали послуги.

Матеріальна та соціальна допомога

Після переїзду Ірина оформила статус ВПО та спочатку отримувала щомісячну допомогу у розмірі двох тисяч гривень. Згодом виплати припинили. Кілька разів родина також отримувала продуктові набори.

Ірина каже, що навіть така сума в перші місяці була відчутною підтримкою, адже після виїзду з окупації в родини залишалося небагато грошей.

Варвара також отримувала щомісячні виплати, продукти й речі першої необхідності. Серед них були посуд, каструлі та ортопедичний матрац, який став особливо корисним у гуртожитку. Після зміни адреси фактичного проживання виплати, за її словами, скасували. Повторно оформити допомогу вона не змогла, оскільки система сприймала нове звернення як спробу податися двічі.

Зараз Варвара вже має стабільний дохід і не планує знову звертатися по виплати. Однак вона згадує знайомих, які кілька разів переїжджали між містами не за власним бажанням, а туди, де їм могли запропонувати місце в гуртожитку. Після зміни адреси дехто з них також втрачав допомогу, хоча не мав ані постійного житла, ані роботи.

У відповідь на запит «Хмарочоса» Департамент соціальної та ветеранської політики КМДА повідомив, що в межах міської програми «Турбота. Назустріч киянам» малозабезпечені мешканці столиці, зокрема ВПО, які опинилися у складних життєвих обставинах, можуть звернутися по одноразову адресну матеріальну допомогу. У департаменті також нагадали, що переселенці можуть отримувати державну допомогу на проживання відповідно до критеріїв, установлених урядом. Ці виплати призначені для покриття базових потреб ВПО, зокрема витрат на оренду житла. Проте зі слів Варвари, зрозуміло, що частина ВПО втрачають ці виплати та не можуть податись ще раз.

За інформацією, яку в травні оприлюднила заступниця голови КМДА Марина Хонда, у першому кварталі 2026 року на підтримку ВПО в межах програми «Турбота. Назустріч киянам» спрямували близько 120 мільйонів гривень. Матеріальну допомогу на загальну суму 23,6 мільйона гривень отримали майже чотири тисячі малозабезпечених мешканців столиці. Понад 21 тисяча дітей отримували безоплатне харчування, а 38 тисяч людей скористалися компенсацією пільгового проїзду. Водночас у повідомленні не уточнюється, скільки отримувачів кожного з цих видів підтримки мали статус ВПО.

Висновок

Насправді адаптація та інтегрування ВПО це дуже тривалий, складний та багаторівневий процес. Людина може роками жити у столиці, працювати, орендувати квартиру й водночас не називати її домом. Бо дім — це не лише адреса. Це звичне коло людей, відчуття безпеки, середовище однодумців, стабільність. Усе це вимушеним переселенцям доводиться вибудовувати заново.

У Києві є програми тимчасового житла, працевлаштування, навчання, грантової та матеріальної підтримки. Проте насправді цього мало. Ні виплат, ні соціальних квартир не вистачить на кількість людей, які втратили свої домівки через російську війну. Але навіть за наявності цих речей найважливішими є підтримка. У історіях жінок, які ми розказали, вирішальними виявилися не державні механізми, а особисті зв’язки, взаємодопомога й здатність людини самостійно знайти опору.

Але адаптація не має залежати від того, чи є у людини знайомі у Києві, професія з високим попитом або сили розбиратися в різних установах і програмах. Після кількох років повномасштабної війни підтримка ВПО вже не може залишатися лише набором тимчасових рішень, або дієвою тільки для тих, хто сам знайде шляхи отримати допомогу. Місту потрібна система, у якій людину не просто реєструють або спрямовують до окремого сервісу, а супроводжують від першого звернення до повної інтеграції на новому місці — житла, стабільної роботи, доступу до навчання, психологічної підтримки та включення у життя громади.