"Мистецтво може бути дієвим там, де політика безсила": інтерв'ю з Франческою Тіссен-Борнеміса

Герої великого портфоліо Vogue Ukraine Leaders – впливові міжнародні куратори, галеристи та меценати, що просувають вітчизняних митців і розширюють присутність українського мистецтва у світі. Третя героїня, меценатка Франческа Тіссен-Борнеміса, допомагає українським художникам виходити на світові музейні майданчики, адже впевнена: мистецтво може бути дієвим там, де політика безсила.

Ми зустрічаємося з баронесою Франческою Тіссен-Борнемісою сонячного ранку у Венеції, в її музеї Ocean Space. Він розташувався в колишній церкві Сан-Лоренцо XVII століття в районі Кастелло. Це місце має особливу історію: вважається, що саме тут поховані Марко Поло та його батько Нікколо. Понад три роки команда швейцарської меценатки працювала над реставрацією будівлі. У 2019 році простір відкрили для публіки. Сьогодні Ocean Space – не лише музей, а й дослідницький центр, що вивчає океан і втілює мистецькі проєкти, спрямовані на формування екологічної свідомості.

"Моя любов до океану не інтелектуальна – це найдавніша частина мене, – зізнається 68-річна Франческа. – Я виросла на Ямайці й навчилася плавати з маскою, коли мені було п’ять років". У 1980-х Франческа навчалася в лондонському коледжі Saint Martins, товаришувала з панками та працювала моделлю. Її і сьогодні легко уявити героїнею модної кампанії, яку міг би зняти Юрген Теллер.

Флагманський проєкт, який Франческа та команда її фонду TBA21 реалізують в Ocean Space, – дослідницька програма The Current. Художники, науковці та куратори вирушають в експедиції Океанією: до Папуа Нової Гвінеї, Аотеароа – Нової Зеландії та різних тихоокеанських акваторій. Нині програма зосереджена на дослідженні Індійського океану. В усіх місіях енергійна Франческа бере участь особисто: "Коли опиняєшся у воді, то перестаєш дивитися на природу через вікно, з безпечної відстані, і розумієш, що ми – лише один вид серед мільйонів".

У цьому вся Франческа: вона з пристрастю занурюється в теми, які її цікавлять, і вміє захопити ними оточення. Цю пасіонарність вона успадкувала від батька – європейського аристократа та одного з найвідоміших колекціонерів мистецтва у світі, барона Ганса Генріха Тіссен-Борнеміси. У 1992 році він передав Мадриду родинну колекцію європейського живопису – від доби Відродження до ХХ століття. На той час вона вважалася найбільшою приватною художньою збіркою у світі після колекції королеви Єлизавети II. Так з’явився Національний музей Тіссен-Борнеміси – сьогодні один із найпопулярніших у Європі, який щороку відвідують понад 800 тисяч людей. Цієї весни тут відкрилася виставка Pedagogies of War ("Педагогіка війни") українських митців Романа Хімея та Яреми Малащука. Серія аудіовізуальних робіт досліджує, як війна й насильство змінюють повсякденне життя людей.

Її особисте знайомство з сучасним українським мистецтвом почалося у 2019 році з Нікіти Кадана. "Ми збираємо його твори вже багато років, зокрема серію "Зауваження про архіви" 2015-го, де йдеться про пам’ять. Наш інтерес до українського мистецтва не був реакцією на заголовки 2022 року – він виник значно раніше. Нікіта працює як свідок – з історією, пам’яттю, уламками радянської системи та її спадщиною. І певною мірою він став одним із ключових голосів цієї війни для всього мистецького світу".

Після початку повномасштабного вторгнення Франческа та TBA21 почали системно співпрацювати з українськими художниками. Її фонд, що підтримує сучасне мистецтво, має у своїй колекції роботи Павла Макова, Жанни Кадирової, Нікіти Кадана та Маші Реви. Відкрита й легка у спілкуванні, Франческа зізнається, що наші митці для неї (у розмові вона називає їх просто на ім’я – Рома, Ярема, Павло, Жанна, Нікіта, Маша) – не професійні контакти, а друзі, завдяки яким її робота "має серцебиття". "Для мене підтримка українців – не благодійність і не символічний жест. Україна має своє чітке місце в Європі й світі – культурне, економічне, аграрне. І найменше, що може зробити великий музей, – це ставитися до її художників як до вагомих сучасних митців, якими вони і є".

Виставка Малащука та Хімея відкрилась у Мадриді в квітні і була приурочена до артярмарку ARCO, коли до міста з’їжджається світова мистецька спільнота. "Роман та Ярема поки що не надто відомі західній аудиторії, але саме в цьому й полягає сенс нашої платформи: надавати її голосам, які заслуговують бути почутими. Якщо інституції показують лише те, що вже відоме, вони відмовляються від своєї відповідальності. Робити українських художників видимими на найбільших міжнародних майданчиках – це спосіб чітко сказати: ви не самі, ви належите цьому простору".

Баронеса Франческа Тіссен-Борнеміса – одна з головних амбасадорок української культури у світі. 24 лютого 2022 року – у день, коли українці прокинулися від звуків вибухів, – вона стояла на сцені в Мадриді, де отримувала премію ARCO. Приймаючи нагороду, Франческа публічно заговорила про повномасштабне вторгнення росії в Україну, а за два дні заснувала благодійний фонд Museums for Ukraine.

Усе почалося з групи у вотсапі, до якої меценатка особисто додала найвпливовіших людей зі світу мистецтва – серед них художниця Марина Абрамович, директорка Музею історії мистецтв у Відні Сабіне Хааг та Стефано Боері, один із найвідоміших європейських архітекторів, автор культової "Вілла Медітерране" в Марселі. У травні 2022 року вона організувала масштабний благодійний захід у Венеції, на якому зібрали понад мільйон євро на підтримку українських культурних інституцій. Уже в листопаді в Національному музеї Тіссен-Борнеміси відкрилася виставка "У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х років", яка привезла до Мадрида, а згодом і до Лондона, Відня, Брюсселя, Кельна та Варшави понад 60 творів українського модернізму з колекції Національного художнього музею України.

Франческа та її команда – зокрема куратор проєкту Костянтин Акінша – стали одними з перших, хто представив європейській аудиторії Казимира Малевича, Анатоля Петрицького, Олександра Богомазова, Віктора Пальмова та Олександру Екстер як українських художників. Багатьох із них у світі тривалий час сприймали як частину російського модернізму. В Європі виставку відвідали сотні тисяч людей, а найголовніше – десятки музеїв у всьому світі переглянули атрибуцію творів і почали визначати їх як український, а не російський авангард.

"Я виросла з розумінням того, що мир – це не просто відсутність війни. Він не є пасивним станом. У нього потрібно вірити й боротися за нього"

Тіссен-Борнеміса переконана: мистецтво здатне долати кордони та пробуджувати емпатію. Цього її навчив батько. У 1980-х, згадує баронеса, він зробив дещо доволі радикальне – передав твори з родинної колекції для показів у музеях Радянського Союзу. Одна з таких виставок відбулася 1984 року в Києві, у Художньому музеї на Грушевського. "Тоді ці твори подорожували без жодних гарантій чи страхування – сьогодні таке було б немислимим. За словами батька, та виставка мала стати внеском у справу миру".

"Говорити про мир сьогодні, у контексті України, може здаватися наївним. Але я виросла з розумінням того, що мир – це не просто відсутність війни. Він не є пасивним станом. У нього потрібно вірити й боротися за нього, не сприймаючи як щось гарантоване, як це робили багато європейців протягом останніх кількох десятиліть".

Що таке війна, Франческа знає зблизька. У 1991 році, коли почався сербсько-хорватський конфлікт, вона сіла у свій BMW і разом із другом, військовим журналістом, вирушила до Хорватії. Вони ледве дісталися до прифронтового Карловаца. Згодом рушили до Дубровника, щоб допомогти місцевим музеям евакуювати колекції до європейських інституцій. Згадує, як сиділа в бомбосховищі в місті, де не було ні води, ні світла, і як разом із місцевими фахівцями взялася складати перелік пам’яток, що залишилися на окупованих територіях. Упродовж наступного десятиліття вона ініціювала та профінансувала реставрацію кількох історичних будівель у Хорватії – монастирів та музеїв.

Франческа вперше приїхала до Києва з батьком у 1984-му – їй було 26. Від початку повномасштабної війни вона буває тут щороку: має багато друзів серед кураторів, художників і музикантів. Під час її останнього візиту ми вечеряли в ресторані Citronelle, звідки відкривається краєвид на Національну оперу, і я запитала Франческу, чи їй страшно. "І так, і ні, – відповіла вона. – Тепер я знаю звук сирен. Я сиділа в тій дивній, нестерпній паузі між атаками, коли розумієш: щось може статися, а в твоїй владі лише чекати. Щоб цього не відчувати, треба бути зробленим із каменю". Щось схоже вона переживала багато років тому на Балканах, коли ховалася від перехресного вогню в підземному укритті в Загребі.

Торік у Києві Франческу найбільше вразила майстерня Жанни Кадирової – кілька скульптур художниці тепер живуть і в її домі у Венеції. "У цьому молодому поколінні стільки таланту й енергії, – емоційно каже меценатка. – Сидіти в київській майстерні й слухати, як людина спокійно розповідає про те, над чим працює посеред усього цього божевілля, – саме цей образ я щоразу забираю із собою, повертаючись додому".

Наприкінці нашої розмови я запитую Франческу, яка цього року втретє стала бабусею, що нею рухає. Вона не вагається: "Переконання, що кожен із нас здатен щось змінити – незалежно від того, наскільки великим чи малим буде цей внесок. Мистецтво може відкривати двері там, де політика безсила. Я вірю, що культура загалом створює умови, у яких різні, навіть протилежні погляди можуть вступати в діалог. Розділяти людей надто легко. А я дуже віддана ідеї творення спільнот".

Текст: Дарія Слободяник

Фото: Dima Kutsenko