Харків’яни масово виїжджали до Львова та Києва. Чи стали вони львів’янами та киянами за роки великої війни?

Після початку повномасштабного вторгнення багато харків’ян переїхали до Києва, Львова та інших міст. Те, що мало тривати кілька тижнів або місяців, для частини людей розтягнулося на роки. За цей час хтось знайшов житло й роботу, створив сім’ю та призвичаївся до нового міста. Водночас одні досі не називають його домом, інші переїжджають знову, а дехто повертається до Харкова попри небезпеку.

«Хмарочос» поговорив із харків’янами про те, як змінилося їхнє життя, та із соціологинею Наталією Отріщенко — про те, що допомагає людині стати частиною нової громади.

«Я просто раділа, що я в Україні»

Перші два місяці повномасштабної війни Юлія провела у Харкові разом із батьками. Після прильоту у двір вона вирішила виїхати на місяць-два, щоб, за її словами, «підлатати менталочку».

До повномасштабної війни Юлія не планувала залишати Харків. Спочатку поїхала до Полтави, але місто видалося їй надто маленьким — психологічно було некомфортно, «наче тісно». Спроба пожити за кордоном виявилася ще важчою. Зрештою Юлія обрала Київ, це була столиця, до якої вже переїхали деякі її харківські знайомі.

Як тимчасове рішення вона оселилася у кімнаті в комунальній квартирі, де жив знайомий. Житло було недорогим, хоча умови — посередніми.

«На той час мене це зовсім не хвилювало, бо психіка була зайнята зовсім іншим. Я просто раділа, що я в Україні», — пригадує Юлія.

У цій кімнаті вона прожила понад рік, а згодом з’їхалася з чоловіком. У Києві Юлія вийшла заміж, народила доньку й придбала квартиру. У неї з’явилося широке коло знайомих, а саме місто поступово стало майже домом.

Нещодавно родина знову переїхала, цього разу до Львова. Окрім їхньої спільної доньки, чоловік має двох дітей від попереднього шлюбу. Через безпекову ситуацію вони вирішили принаймні провести осінь і зиму там, де рідше лунають тривоги й вибухи.

Організувати другий переїзд було легше, але психологічно він дався Юлії важче.

«Не хотілося знову переживати це відчуття, коли тебе примушують залишити свій дім. Накривають флешбеки», — говорить вона.

Тепер Юлія знову опинилася у незнайомому місті. Родина живе на околиці, вона працює дистанційно та піклується про трьох дітей. Найбільше її непокоїть самотність. Знайомих у Львові немає, а як шукати нових людей за такого способу життя, вона поки не знає.

Переїзд, який мав тривати місяць-два, не закінчився й через чотири роки. Юлія встигла облаштувати життя у Києві, але через безпеку знову мусила його змінити.

До нового міста мають звикати не лише переселенці

Станом на липень 2026 року в Києві було офіційно зареєстровано 442 438 внутрішньо переміщених людей. Це приблизно кожен восьмий мешканець столиці.

Скільки з них насправді живе у Києві, невідомо. Частина зареєстрованих людей могла вже переїхати, тоді як інші роками мешкають у столиці без статусу ВПО.

Порахувати внутрішніх переселенців складно ще й тому, що останній перепис населення в Україні проводили у 2001 році. Після окупації Криму, початку війни на Донбасі та повномасштабного вторгнення мільйони людей неодноразово змінювали місце проживання.

Кандидатка соціологічних наук, дослідниця Центру міської історії та докторантка Інституту соціології НАН України Наталія Отріщенко називає ситуацію з демографічними даними «методологічною чорною дірою». Українці переїжджають між громадами, виїжджають за кордон і повертаються. Дехто продовжує їздити на тимчасово окуповані території до родичів або через залишене там майно. Жоден реєстр не охоплює всього цього руху.

Але навіть точні цифри не показали б, як люди влаштувалися на новому місці. Для родини з дітьми важливі житло, робота, школа, гуртки та доступ до медицини. Для старшої людини — зручний транспорт, лікар поруч і люди, з якими можна проводити час. Тому єдиного показника, за яким людину можна назвати інтегрованою, не існує.

Отріщенко обережно ставиться і до самого слова «інтеграція». Воно ніби перекладає всю відповідальність на людину. Від переселенця очікують, що він сам знайде квартиру, роботу та школу для дитини, оформить документи, розбереться з транспортом і заведе друзів.

Важливо не лише те, чи змогла людина знайти у ньому своє місце, а й те, чи дала їй громада таку можливість. І дивитися варто не лише на тих, хто має стабільний дохід, затребувану професію та знайомих, готових допомогти. Значно більше про місто говорить те, як у ньому живуть люди, у яких немає цих переваг.

Житло часто знаходять через знайомих

Після переїзду Юлії допомогла недорога кімната у знайомого. Марині із житлом у Львові допомогла компанія, в якій працював її хлопець.

Марина — фотографка з Харкова. До повномасштабної війни вона жила на Холодній Горі й не хотіла виїжджати з міста. Після кількох близьких прильотів хлопець переконав її поїхати у безпечніше місце.

Шостого березня 2022 року вони разом із двома котами сіли в евакуаційний автобус, який компанія організувала для працівників та їхніх близьких. Перший місяць жили у знайденому роботодавцем помешканні. Згодом компанія допомогла знайти квартиру.

«Нам дуже пощастило з власником, ми зняли квартиру за адекватні гроші й із двома котами. Тоді ціни на оренду були просто скажені, а багато хто відмовляв через тварин», — розповідає Марина.

З проблемами на ринку оренди стикаються не лише власники тварин. За даними опитування КМІС, наведеними у матеріалі «Хмарочоса», 32% людей із досвідом переміщення повідомляли про дискримінацію під час пошуку житла. Власники квартир можуть відмовляти через статус ВПО, дітей, тварин або інвалідність. Іноді орендарям доводиться пропонувати більший депозит чи доплату.

Альтернатив приватному ринку майже немає. У київському фонді тимчасового житла для ВПО є лише 113 квартир, придбаних 2022 року. У 2025–2026 роках коштів на поповнення фонду не виділяли. На одну таку квартиру припадає понад 3,9 тисячі зареєстрованих переселенців.

Тому житло найчастіше шукають самі люди, їхні родичі, знайомі та роботодавці. Іноді від одного контакту залежить, чи матиме родина де оселитися.

Після переїзду доводиться заново будувати професійне життя

Юлія продовжила працювати дистанційно. Її місце роботи та рівень доходу не змінилися. Микола, 41-річний IT-менеджер із Харкова, також зберіг віддалену роботу, хоча офіс його компанії є у Києві.

Але так щастить не всім. За словами Отріщенко, важливо не лише те, чи знайшла людина будь-яку роботу. Після переїзду фахівці можуть втрачати попередній статус, погоджуватися на менш кваліфіковані посади або взагалі не працювати через догляд за дітьми та старшими родичами.

Адже часто переїжджає не одна людина, а родина з кількох поколінь. Тоді доводиться одночасно шукати житло й роботу, влаштовувати дітей до школи та організовувати допомогу батькам. Наявність роботи ще не означає, що родина вже твердо стоїть на ногах.

Марині у Львові довелося заново шукати клієнтів. На той час вона вже дванадцять років займалася фотографією, але основною роботою це стало саме після початку повномасштабної війни.

Перші місяці знайомитися з людьми й розповідати про себе було важко. Марина ще не прийняла переїзд, постійно плакала й хотіла додому. Згодом з’явилися клієнти та люди, які підтримували її.

У серпні 2023 року Марина з хлопцем переїхала до Києва. Львів здавався їй надто маленьким і повільним, а пересуватися містом було незручно. У Києві вона швидше знайшла клієнтів і сформувала нове професійне коло. Водночас пошук квартири з двома котами знову був складним, власники відмовляли або просили великий депозит.

На Львівщині у 2025 році послугами обласної служби зайнятості скористалися 3 385 переселенців. Роботу знайшли 1 020 із них, 365 пройшли професійне навчання, ще 143 отримали ваучери на навчання. Упродовж перших семи місяців 2026 року за сприяння служби роботу отримали 567 ВПО.

Ці цифри стосуються лише людей, які звернулися до служби зайнятості. Вони також не показують, чи вдалося переселенцям знайти роботу за фахом і чи вистачає отриманого доходу на життя.

Нове місто починається з власних маршрутів

Микола переїхав до Києва восени 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення він перебував на заході України, а коли ситуація у столиці стала стабільнішою, вирішив оселитися тут.

Микола й раніше думав про життя у Києві. Повертатися до Харкова не хотів через близькість фронту та власне ставлення до міста. Він орендує квартиру й не планує купувати житло до завершення війни, бо вважає це надто ризикованим.

У Києві в нього з’явилися нові друзі, залишилися й знайомі з харківських та одеських часів. Він називає улюблені місця — театри Франка й Оперети, Палац «Україна», Володимирську гірку, Велику Васильківську та Наводницький парк. Так поступово з’явилася його власна карта Києва.

Наталія Отріщенко пов’язує життя у місті з можливістю пересуватися між домом, роботою, друзями та місцями відпочинку. У Києві цьому заважають великі відстані та складне сполучення між двома берегами, а під час війни — ще й повітряні тривоги, комендантська година та перебої у роботі транспорту.

Юлія у Києві сформувала широке коло знайомих, але близьких друзів, окрім чоловіка, так і не знайшла. Інші переселенці, з якими вона спілкувалася, поступово повернулися до Харкова або виїхали за кордон. Тепер створювати коло спілкування потрібно знову, вже у Львові.

Для знайомств потрібні доступні місця

Нові знайомства рідко виникають у ЦНАПі або в черзі до соціальної служби. Людям потрібні місця, де можна регулярно зустрічатися, бібліотеки, будинки культури, громадські простори, гуртки, спортивні секції, клуби та спільні сади.

Отріщенко наголошує, що такі місця мають бути безплатними або хоча б недорогими. Кав’ярня теж може стати місцем зустрічі, але регулярно витрачати гроші на каву може не кожен.

Саме у таких просторах з’являються знайомі, з якими можна поговорити, обмінятися новинами, дізнатися про роботу або попросити побутової поради. Готовність людини знову знайомитися, вчитися й цікавитися новим також може свідчити, що вона поступово виходить із найважчого стану після пережитого.

Окремі заклади та спільноти, створені харків’янами, теж можуть допомагати. Там простіше зустріти людей зі схожим досвідом і не пояснювати щоразу, за чим саме сумуєш. Але, за словами Отріщенко, важливо, щоб такі місця не замикали людей лише у власному колі, а допомагали їм знайомитися і з рештою мешканців міста.

У червні 2026 року в Києві почав працювати міський інтеграційний хаб для ВПО на Харківському шосе. Там можна отримати юридичну й психологічну підтримку, соціальний супровід і допомогу з документами, а також відвідати культурні та освітні заходи.

Юлія не знала про міські заходи, які допомагають переселенцям знайомитися з іншими мешканцями. За її словами, якщо такі програми існують, їм бракує видимості. Тож недостатньо створити програму й розмістити інформацію на сайті міської адміністрації. Після переїзду людина може не знати, як називається потрібна послуга, де її шукати та чи має вона на неї право. Про допомогу варто розповідати там, куди люди й так звертаються, у школах, поліклініках, центрах зайнятості, ЦНАПах і районних спільнотах.

Дехто повертається до Харкова

Не всі харків’яни залишилися у містах, куди виїхали після початку вторгнення.

Вікторія живе у Немишлянському районі Харкова, на Нових Будинках. За її словами, район постраждав не так сильно, як деякі інші частини міста. Перші місяці війни вона пам’ятає як порожні, тривожні й сповнені невизначеності.

На місяць Вікторія разом із молодшим братом переїхала до Львова. Вона працювала у мережі готелів. Харківський готель тимчасово не працював, а у львівському був потрібен працівник. Компанія дозволила співробітникам, які жили ближче до російського кордону, оселитися у готелі.

Щойно заклад у Харкові відновив роботу, Вікторія повернулася.

«Я не хотіла жити у Львові. Мені було там складно. Було відчуття, що ми взагалі по-різному мислимо», — пояснює вона.

Після повернення працювати стало складніше через велику кількість відряджень і проблеми з логістикою. Метро ходить рідше, у місті діє комендантська година, цілодобові магазини не працюють. Після повернення зі Львова Вікторія та її брат привезли із собою цуценя добермана. Уже в Харкові вона познайомилася зі своїм майбутнім хлопцем, який служить у війську.

До тривог і постійної можливості нового удару вона, за її словами, звикла. Не може звикнути до повідомлень про загиблих і неможливості планувати життя. Навіть купувати квартиру страшно, бо будь-якої миті її можна втратити.

У Харкові залишаються родина Вікторії, друзі та відчуття дому. Її повернення не варто сприймати як невдалу спробу влаштуватися у Львові. Вона повернулася туди, де були близькі люди й де почувалася своєю.

Тимчасовість не дає пустити коріння

Щоб будувати нові стосунки й долучатися до життя міста, людина має хоча б приблизно розуміти, чи залишиться тут надовго. Якщо переїзд здається коротким, складніше наважитися на довготривалу оренду, зміну роботи, нову школу для дитини або участь у місцевих ініціативах. Але війна постійно змінює навіть короткі плани.

У серпні 2026 року лише 8% опитаних українців очікували завершення війни протягом найближчих шести місяців. Ще 40% вважали, що вона триватиме від пів року до двох років, а 31% — не менше трьох років. Такі результати отримав Інститут соціології НАН України.

У попередній хвилі цього ж дослідження 28% респондентів повідомили, що майже постійно відчувають труднощі з контролем важливих обставин свого життя. Ще 30% майже постійно бракує сил для звичайних справ.

За таких умов людина може не купувати квартиру, не перевозити всі речі й не називати нове місто домом. Це не обов’язково означає, що вона не хоче ставати його частиною. Можливо, вона просто не певна, що знову не доведеться їхати.

Юлія вже повірила, що Київ став її постійним домом. Тут вона вийшла заміж, народила дитину й придбала квартиру. Тепер родина знову зібрала речі.

Кілька міст можуть залишатися своїми

Марина відчула себе киянкою доволі швидко. Львів водночас залишився для неї містом спокою, друзів і теплих зустрічей. Вона продовжує їздити туди до клієнтів та знайомих.

З Харковом її пов’язують батьки, бабуся і спогади про дитинство. Марина згадує прогулянки з батьками від Центрального парку до Холодної Гори, знайомі вулиці та морозиво у «Кристалі». Тепер бачити понівечені місця надто боляче, тому повертатися до Харкова вона поки не хоче.

Микола також не планує повертатися. У Харкові залишилися батькова могила та кілька друзів. Він припускає, що переїхав би навіть без повномасштабної війни, це було лише питанням часу.

Юлія не готова відмовитися від своєї харківської ідентичності, навіть якщо вже майже напевно не повернеться до Харкова жити.

На думку Отріщенко, в цьому немає суперечності. Людина може жити у Львові, долучатися до життя міста й надалі вважати себе харків’янкою.

«Ти не мусиш жертвувати однією ідентичністю, аби набути іншу», — говорить дослідниця.

Нові мешканці не лише звикають до міста, а й самі його змінюють. Вони привозять із собою професійний досвід, звички, культурні практики й власні уявлення про зручне міське життя. Тому громада після великої хвилі переселення вже не може залишатися такою самою, якою була раніше.

Місто теж має змінюватися

У 2026 році Київ розробив міський індекс інтеграції ВПО. Він має враховувати житлову стабільність, зайнятість, доступ до послуг, соціальні зв’язки та відчуття належності до міста.

Це спроба оцінити не лише кількість виданих довідок, проведених консультацій і виплат, а й те, як люди насправді живуть. За перші сім місяців 2026 року столиця спрямувала на виплати, харчування дітей, компенсацію проїзду та іншу підтримку ВПО 168 мільйонів гривень. Але сама сума не показує, чи вдалося людині знайти стабільне житло, повернутися до своєї професії або перестати почуватися самотньою.

За даними КМДА, у 2026–2028 роках місто планує реалізувати 31 захід за сімома напрямами підтримки ВПО. На 2026 рік передбачали п’ять тисяч правових консультацій, допомогу у працевлаштуванні 2,1 тисячі людей, 130 мікрогрантів і тисячу психологічних онлайн-консультацій.

Однак герої цього матеріалу найчастіше знаходили вихід без міських програм. Житло їм пропонували знайомі або роботодавці, роботу вдавалося зберегти завдяки дистанційному формату, а професійні та дружні зв’язки доводилося створювати самостійно.

Тому містам варто рахувати не лише консультації, виплати й проведені заходи. Важливо розуміти, що змінилося після цієї допомоги. Чи може людина дозволити собі житло? Чи працює за фахом? Чи має з ким залишити дитину, до кого звернутися у складній ситуації та де проводити вільний час? Чи може впливати на рішення у своєму районі?

За чотири роки Юлія встигла переїхати з Харкова до Києва, створити там сім’ю, народити дитину, придбати квартиру і знову зібрати речі. Марина наново будувала професійне життя спочатку у Львові, а потім у Києві. Микола свідомо планує залишатися у столиці. Вікторія повернулася до Харкова, хоча там небезпечно й складно планувати навіть найближчі місяці.

У всіх цих рішеннях міста рідко ставали для них головними помічниками. Житло знаходили через знайомих і роботодавців, роботу зберігали завдяки дистанційному формату або шукали заново, нове коло спілкування створювали самостійно.

Тому навряд чи варто вимірювати інтеграцію тим, чи почала людина називати себе киянкою або львів’янкою. Значно важливіше, чи може вона знайти житло, працювати, користуватися містом, будувати близькі стосунки й впливати на життя свого району — і чи готове саме місто побачити в ній не тимчасову гостю, яка колись поїде додому, а свою мешканку.