Звичайна любов до Кемерова

Люди намагаються вибратися схилом.

Згинаючись до землі (бруківки), ховаючись за поодинокі деревця, вони збираються підійнятися на схил.

Ховаючись від поодиноких тріскучих звуків.

Вряди-годи деякі з них падають і більше не підіймаються.

Завалюються, як ляльки чи гравці у яку-небудь "війнушку".

Теледиктор німує.

Ми розуміємо, чому ті, хто впав, більше не підіймаються: через кілька хвилин наші припущення виявляються правдою — вони справді вмирають, їх насправді, не "понарошку", вбивають тут, на Інститутській.

Але наш мозок вперто відмовляється вірити у реальність показаного.

І ми, дужче ніж будь-коли, вболіваємо за тих, хто пересувається.

Нам здається, що деяким таки вдасться злитися з бруківкою, аби залишитися непоміченими для снайперів.

Але це не так: всі, хто падають, продовжують умирати.

Як і ті, хто на телекадрах з Кемерова уже в березні місяці 2018.

Просто на кемеровських кадрах ми не бачимо більшості з тих, хто залишається в приміщені розважального центру.

Деякі випадають чи вистрибують із вікон — дехто виживає.

Назавтра, з натовпу, який своєю тисячністю переважає демонстрації по загибелі Бориса Нємцова, ми таки змушені повірити: заточені в 1,2 квадратних кілометрах палаючої маси — діти, жінки, чоловіки — справді уже неживі.

Їхні родичі збирають дані про них по моргах — але можливо, доки це відбувається, там, у тенетах бетонної маси, хтось іще продовжує умирати.

Смерть, яка обраховується сотнями загиблих і тисячами тих, хто над ними плаче.

І яка різна реакція з-за кордону найближчих сусідів.

Тоді, коли ті — можливо дехто залишився в палаючій кемеровські "Вишні" – там, у Росії, вірили, писали, обурювалися: тут, на Майдані, вмирали "фашисти".

І тепер.

Тут, в Україні: коли національний інтернет та решта медіа заходяться від почуттів жаху, скорботи, жалю і плачу за померлими сибіряками.

Звичайно, і у нас трапляються коменти про теперішню справедливість Божої кари і відплати (але чи вправі ми за Бога вирішувати, де і як саме і якій послідовності і над якими регіонами насправді здійснюється Божа кара? Гадаю, ні).

Звичайно, і в Росії, на виході з голосувальних кабінок траплявся хтось із тих 24%, що обрав не-Путіна, які пророчо вигукнули: "Боже, спаси Росію після такого нашого вибору!".

Але назагал різниця реакції на те саме – на смерть людей, непотрібну, наглу, несподівану смерть людей — просто вражаюча.

Проблема не в тому, що деякі з нас "забули злочини Росії та росіян проти України".

І не в тому, що росіяни, на жаль, здатні до бунту і відвертого несанкціонованого мітингу лише у випадку, коли їх уряд у буквальному сенсі (нехай і через недогляд чи звичне "авось") убиває їхніх дітей, але не здатні обуритися "ідейно".

Питання навіть не в тому, що власною реакцією солідарної скорботи ми іноді намагаємося показати, які ми кращі за те, ніж про нас міркують.

Ні, здається, скорбота — коли жива людина перетворюється на неживу ляльку — отака скорбота, це просто любов.

Ми — образ Божий.

І віримо ми в Бога, чи ні, отака реакція — плакати разом з тими, хто плаче, любити тих, хто за інших обставин тебе вбиває — то є найнормальніша полюбовна реакція.

Виявляється, на такому рівні ця любов живе в дуже багатьох.

Навіть у тих, хто на подібну реакцію любові в контексті російсько-українських взаємин навіть не сумнівався, – наприклад у мені.

Ми любимо їх і не хочемо, щоб ці люди помирали — просто так, безкоштовно, а не тому, що вони наші родичі чи вороги.

У цьому проявляється наша справжня природа.

Звичайно, десь там, у Кемерово, мешкає мій троюрідний брат, який, можливо, змінив прізвище після розлучення своєї матері з батьком.

Теоретично, у тій "Зимовій вишні" могли навіки залишитися мої племінники чи племінниці.

Але справа не в цьому.

Десь на третій день по виборах на каналі ОРТ я випадково натрапив на масштабний відеоматеріал, що віншував черговий термін Путіна і вустами Шредера та якихось медійників-заробітчан з Німеччини лінчував тотальну нелюбов до "старого доброго Володимира Володимировича" в Європі.

Збираючись позбутись цієї відеофантазії шляхом перемикання каналу, я вирішив дослухати чергове запитання кремлівського журналіста.

Воно було простим: скажіть, Путіне, а чого в житті ви найбільше боїтеся? І сміливий, але людяний голова східних сусідів чесно відповів: зради.

"А що, вас коли-небудь зраджували?", – не вгавав журналіст із Кремля, реалізуючи тим самим власні ліміти на свободу слова.

Намагаючись стати ще більш чесним в очах власного стомільйонного народу, Володимир Путін відповів: "ні".

Зрозумівши, що ляпнув нісенітницю (якщо тебе ніхто не зраджував, пощо боятися зради і превентивно захоплювати чужі території та вимахувати зброєю перед всіма сусідами — теоретичними зрадниками інтересів РФ), перша особа Кремля вдавано-щиро всміхнулася і додала: ну, просто так, знаєте, щастить мені з оточенням — жодного зрадника...

Чому ж тоді через тиждень, коли трапилося "Кемерово", російський президент так і не прийшов на зустріч з юрбою людей, чиї долі виявилися скаліченими, – юрбою відданих людей (принаймні 76% тілоохоронців)..

чи все-таки...потенційних зрадників? Тому що їхніх близьких забрала смерть.

І тому що через це (хоч хтось в Росії, хоч яка це слабка втіха) не налаштований на оплески.

Бо як мудро сказав про майбутні жертви Другої світової Клайв Стейплз Льюїс 22 жовтня 1939: "Війна не створює принципово іншої ситуації — вона лише загострює ту ситуацію, в якій людина перебуває завжди, але загострює так, що ми більше вже не можемо її проігнорувати".

Звичайно, ми не можемо проігнорувати жодну людську смерть на цій планеті.

І це нам відкрила наша звичайна любов: до Кемерова.