Дисидент без страху і докору: Життя і смерть Левка Лук'яненка

Він навіть засудженим на смерть встиг 72 доби пробути – поки влітку 1961 року розстріл не було замінено 15 роками позбавлення волі.

Напевно зайвим буде казати, що потрібна неабияка мужність, аби з теплої посади у рядах КПУ, яку Левко Лук'яненко займав у 1958 році, піти в дисиденти.

Просто тому, що радянська влада, переможний поступ якої Левко Лук'яненко побачив на Західній Україні у 50-х, раптом здалась йому пеклом на землі.

Ні, та влада, напевно, дуже багато кому здавалась пеклом – але рідко хто хотів міняти спецпайок на спецзону в Мордовії.

А от Лук'яненко – відважився.

І взяв участь у створенні безнадійно романтичної – і безнадійно безпомічної підпільної партії Українська Робітничо-Селянська Спілка.

Яка силами десятка інтелігентів, здатних писати полум'яні відозви, збиралась відокремити УРСР від СРСР.

У повній відповідності до найдемократичнішої радянської конституції.

Коли всіх учасників перших, установчих зборів – ну, крім інформаторів спецслужб, звичайно – одразу ж і "замели", напевне, вони не надто і здивувалися.

Більше того, чесно відтрубивши свою "п'ятнадцяточку" від дзвінка до дзвінка, Левко Лук'яненко, замість осісти в якійсь малолюдній місцині чи малопомітному соціальному прошарку, як то робили ті, хто відсидів – але в процесі відбування покарання не був примушений до співпраці з "органами", він продовжив антирадянську діяльність.

Лук'яненко встиг увійти до складу Української Гельсінкської групи, передати за кордон декілька нарисів і спробувати заступитись за кількох інших дисидентів.

В результаті чого потішився волею трохи більше року – після чого у 1977 році був заарештований, і за декілька місяців отримав нову "десяточку" – з п'ятьма роками заслання на додачу.

Яку теж відсидів по повній.

Лише замість заслання в 1988 році Лук'яненку запропонували "по-тихому" покинути благословенну землю СРСР.

На що він не погодився – і почав створення Української республіканської партії.

Ставши в 1990 році депутатом Верховної Ради 1-го скликання, через рік Левко Лук'яненко отримав, мабуть, найфантастичніший подарунок на день народження – 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України його авторства.

Із таким стартом можна було мріяти про будь-яку політичну кар'єру.

Левко Лук'яненко і мріяв – в грудні 1991 року він вже змагався за посаду президента України.

Щоправда, без особливого успіху – безнадійно відставши від лідерів перегонів, Леоніда Кравчука та В'ячеслава Чорновола.

Хоча й отримавши цілком пристойних 6.5% підтримки.

А далі? Далі було складно.

Дисидент і в'язень мордовських таборів, людина легендарної прямоти і щирості, Левко Лук'яненко вийшов із ситуації, де завше було зрозуміло, хто друг, а хто ворог, і опинився в реаліях сучасної політики.

Де продовжити почату блискуче кар'єру, за великим рахунком, не зміг.

Чотири терміни у Верховній Раді, череда політичних проектів: Українська республіканська партія, "Національний фронт", передвиборне об'єднання "Україна", депутатство за списками "Блоку Юлії Тимошенко", УРП "Собор", УРП Лук'яненка – все це змішалось в хаотичній кар'єрі політика.

Чиїм іменем і репутацією, будемо відверті, нерідко просто користувалися, як "розкрученим брендом".

Розумів це, здається, і сам Левко Григорович, оскільки в 2007 році вирішив завершити парламентську кар'єру, а в 2013-му – покинув посаду керівника партії свого імені.

Вік і проблеми зі здоров'ям далися взнаки.

Життя у Лук'яненка було все-таки не курортним відпочинком.

І от сьогодні Левко Лук'яненко, дисидент без страху і докору, вирушив на свій останній суд у віці 89 років.

Немає сумніву, що той суд оцінить життя і працю Левка Лук'яненка зовсім по-іншому, ніж то робило судочинство Радянського Союзу.