Чому ужгородець одружився з матір’ю своєї жінки

Справді, криза середнього віку чи що.

Віка була такою цікавою, юною, звабливою.

Я піддався на цю спокусу і почав із нею зустрічатися.

Сімейне життя навіювало на мене втому.

На той час я вже мав із десяток фірм по області.

Зізнаюся, що святим я не був.

Час від часу міг закрутити з якоюсь дівчиною легкий флірт.

Але це справді був легкий флірт – і нічого більше, пише популярна на Закарпатті газета «Поради».

Мої коханки були не в програші, бо я їм добре платив за гарно проведений час.

Та й повертатися до когось з них жодного разу не хотів.

Після всього цього мені навпаки, було дуже комфортно повертися якраз до родини, у цей такий милий і такий знайомий мені затишок.

Жінка про все це, мабуть, і сама здогадувалася.

Але вирішила, що мені треба час від часу давати волю.

І все це тільки зміцнить наш шлюб.

Десь так воно і було.

Але тут я почав зустрічатися з Вікою.

І зрозумів, що це не випадковий роман.

Вона ставала мені все ближчою.

Я дуже мріяв, щоб Віка народила мені дитину.

І бачив, яким щастям світилися її очі.

Коли вона сказала, що вагітна, я заявив, що розлучаюся з дружиною.

Звичайно, це було дуже болісно.

Але дружина відпустила мене – без зайвих скандалів.

А коли я через рік почув, що вона одружується, навіть порадів за неї.

Адже відчував себе дуже винним перед нею.

Але сина мені Віка так і не народила.

Я й досі не знаю, чи вона мені збрехала, чи в неї через місяць стався викидень.

Лікар сказав, що це – особиста таємниця, яку він не сміє розголошувати.

Я втішав її, як міг, підтримував.

Але згодом зрозумів, що вона з цього приводу не дуже й журиться.

Віка різко змінилася.

Вона просила в мене все більше й більше грошей.

А коли я хапався за голову, вона починала такі плачі, які мали б розбудити в мені велике відчуття провини.

Я зрозумів, що в мене з цією жінкою зовсім мало спільного.

Секс із нею мене вже не захоплював.

У нас були взагалі дуже різні хобі.

Віку приваблювала індустрія краси, в якій я нічого не тямив.

Мені подобалося подорожувати, ходити в гори.

Але Віка вважала, що гори – це забавка для бідних.

А нам краще б відпочити десь за кордоном.

І називала мене скупим.

Мені все менше хотілося повертатися додому.

І нарешті наші стосунки вже й зовсім припинилися.

Яке полегшення це мені принесло! Я довго не хотів нікого бачити.

Але через три місяці потрапив до лікарні.

Далися взнаки стреси, яких я зазнав за останні кілька років.

Віка в лікарню не прийшла.

Колишня дружина – теж.

В неї тепер було своє життя.

Але до мене почала навідуватися мама Віки.

Як-не-як, ми були з нею в дуже гарних стосунках.

І навіть однолітки!.

На жаль, Віка не мала маминої вдачі.

Вона вдалася в батька,який всіх навколо вважав своїми іграшками: хочу – пограюся, а схочу – то й поламаю.

І нічого мені за це не буде!.

Настраждалася Оксана – мама Віки – з нима обома! Але якось раніше мені про це не розповідала, щоб не заважати щастю доньки.

Я й сам не помітив, як Оксана стала мені рідною.

Ми не поспішали робити кроки одне одному назустріч.

Просто були собою.

Не прикидалися.

Бо ж обоє не спішили знову стрибати в шлюб.

Але сьогодні Оксана – це найрідніша мені душа.

Ми щасливі одне з одним.

А от Віка воліє зараз з мамою не спілкуватися.

Зверхньо пхикає – мовляв, мама у неї не така вже й перебірлива.

Ну й про наші походи говорить, як про божевілля.

Але ж це і є божевілля.

І хай би воно тривало вічно.