Чому закон про Президента нам не потрібен

У теорії конституційного права є таке поняття як органічні закони.

Тобто – це нормативні акти, необхідність прийняття яких чітко передбачена Конституцією певної держави.

Наприклад, ст.

83 Основного Закону України передбачає, що порядок роботи ВРУ встановлюється Конституцією та Регламентом, повідомляє "Резонанс".

Натомість, в кулуарах Верховної Ради України сьогодні збирають підписи для реєстрації проекту закону «Про Президента України».

Логічно, що такий закон також мав би бути органічним, оскільки визначає статус і порядок здійснення повноважень Глави держави.

Мав би бути, але не є.

Чому? Спробую дати на це чітку юридичну відповідь.

У розділі V Конституції України під назвою «Президент України» не передбачено, що порядок здійснення Главою держави своїх повноважень має бути визначений в додатковому законі.

106 Конституції, у якій є перелік повноважень Президента, передбачає, що він може здійснювати лише ті повноваження, які визначені Конституцією.

Тобто Основний Закон України жодним чином не допускає можливості розширювати та деталізувати повноваження Глави держави в інших законах.

Сама ідея прийняття окремого закону про статус Президента є неконституційною.

Але теорія конституційного права зрозуміла далеко не всім юристам.

Правду казав мій учитель на Львівському юрфаці, світла йому пам’ять, Василь Семенович Кульчицький: ті, хто отримав юридичний диплом в школі-комбайнерів, основ не знають.

А тому й не дивно, що з’являються подібні ініціативи.

На мою думку, відсутність у Конституції України формулювання про те, що порядок здійснення Президентом наданих йому повноважень регулюється у законі, є невипадковим.

Адже закріплення статусу і повноважень Глави держави винятково на конституційному рівні є гарантією сталості і стабільності системи розподілу влади.

Ухвалення ВРУ окремого закону про Президента України дозволить законодавчій гілці вирішувати як, коли і яким чином Президент виконуватиме надані йому Конституцією повноважень.

Це може спричинити порушення рівноваги між різними органами влади.

Зауважу, у чинній Конституції визначено, що Президент самостійно вносить в парламент кандидатуру Міністра оборони, очолює РНБО і формує його склад, приймає рішення про використання ЗСУ та інших військових формувань та про мобілізацію.

Це дозволяє громадянам розуміти, що за систему безпеки повністю відповідає Президент.

І за всі успіхи і невдачі у цій сфері відповідальна також одна особа.

Натомість, у проекті закону пропонують передбачити, що кандидатуру Міністра оборони Президент зможе внести до парламенту винятково за пропозицією коаліції депутатських фракцій.

Глава держави буде змушений проводити обов’язкові консультації із Прем’єр-міністром щодо формування персонального складу РНБО, зможе приймати рішення про використання ЗСУ, про введення воєнного стану та про загальну або часткову мобілізацію після проведення обов’язкових консультацій з Прем’єр-міністром та Міністром оборони.

Із такої системи розподілу повноважень зрозуміло, що ніхто ні за що персонально не відповідатиме.

Всі рішення прийматимуться гуртом, після детальних обговорень.

А тому й відповідати за них ніхто не буде.

Додам, що проведення таких обов’язкових консультацій в разі виникнення реальної загрози державній незалежності України (наприклад, збройної агресії з боку іншої держави) може завдати шкоди цілісності України.

Оскільки в таких випадках від оперативності реагування залежить дуже багато.

Ніхто ж не буде сперечатися, що під час пожежі в будинку всі його мешканці намагатимуться якомога швидше з нього виходити, а не збиратися на кухні для проведення спільної наради про те виходити через вікно, чи через двері.

У момент небезпеки для держави принцип аналогічний - потрібно швидко ухвалювати рішення і відповідати за них.

А тому вказаний законопроект є небезпечним для суверенітету та територіальної цілісності України.

Найважливішим є те, що незалежно від того чи статус Президента намагатимуться врегулювати в цьому законопроекті, чи в будь-якому іншому, незалежно від його норм і положень, цей акт був за визначенням неконституційним!.

Оскільки закон про Президента ухвалили ще в 1996 році.

І це - Конституція України, яка не допускає регулювання інституту Глави держави в будь-якому іншому законі.

Кінець дискусії.

Володимир Пилипенко.

Представник України у Венеційській комісії (2013-2017 рр), голова політичної ради партії "Відродження", народний депутат України VI-VII скликань.