Впровадження надзвичайного стану в Україні було б правовою катастрофою.
Світ зайнятий тим, що обговорює: яка стратегія боротьби з коронавірусом краща? Китайська (коли Ухань був жорстко відрізаний від решти країни)? Чи корейська, побудована на максимально ранньому та всеохопному тестуванні? Чи, може, європейська материкова, тобто мікс карантину і нагляду за перебігом хвороби? Чи, може, стратегія Британії, де вирішили, що чим швидше нація перехворіє і виробить спільний імунітет, тим краще?.
А я тим часом побоююсь того, що з усього розмаїття різночитань Україна обере венесуельський варіант.
Мова не про коронавірус, який там так само не тестують, як і у нас, тобто уявлення про масштаби хвороби є доволі приблизним.
Річ у тім, що й без коронавірусу у Венесуелі хворіють на все, на що тільки можна – від малярії до жовтої лихоманки.
Ну і, природно, хворіють там на кір та на туберкульоз – тут ми з венесуельцями пливемо в одному човні.
Та справа не в переліку хвороб.
Справа у превентивних заходах, а у Венесуелі вони такі.
Роль епідеміологів там перебрали на себе силовики (знайомо, чи не так?), а ще – такі собі colectivos.
«Колектівос» – це особисті загони президента Мадуро, а по суті – знайомі нам «тітушки».
Вони разом з армією та поліцією охороняють продовольчі склади, на власний розсуд вирішуючи, кому видавати харчі, а кому – ні, кому – жити, а кому – помирати.
Саме таким, у їхньому розумінні, і повинен бути карантин та проголошений владою надзвичайний стан.
І це той сценарій, котрий теоретично (підкреслюю: теоретично) може бути реалізований й в Україні.
Звідки такі песимістичні прогнози? З того, що вже зараз у нас унеможливлене проведення масових (зокрема, і протестних) заходів.
Так, причина поважна – епідемія.
Але під неї підганяється й потреба у введенні надзвичайного стану.
А можливості НС можна трактувати як завгодно широко – тобто так, як це робиться у Венесуелі.
Мені не дуже подобаються такі важелі впливу, як право зупиняти та перевіряти засоби пересування, право оглядати особисті речі – в нечистоплотних руках подібні речі стають вибухонебезпечними.
Але чому дії влади та силовиків викликають у мене недовіру? Все-таки Україна – це не Венесуела.
Та й надзвичайний стан іще не проголошено.
Річ у тім, що ті обмеження, з якими ми стикаємося зараз, знаходяться поза правовим полем.
Давайте розберімо цю ситуацію разом.
Отже, що запропонували українцям у зв’язку з епідемічною загрозою? Карантин, який: 1) різко обмежив громадян у можливості пересування, 2) призвів до закриття цілого ряду державних установ та підприємств, окрім критично важливих (до речі, ми так і не побачили їхній повний перелік), 3) поставив на паузу приватний бізнес.
Як бачимо, карантин спровокував ряд проблем різного характеру – і економічних, і таких, що пов’язані із реалізацією громадянами своїх конституційних прав – права на вільне пересування, зокрема.
До карантину як такого питань нема, є питання, пов’язані з тим, на основі яких законодавчих актів його було проголошено? Хай би яка загроза не насувалася на людство чи на окрему країну, просто так взяти й посадити громадян під домашній арешт не можна.
Принаймні, у правових державах.
Отже, який закон ми всі зараз виконуємо, сидячи по домівках і перераховуючи пакети з гречкою? Власне… ніякий.
Це не закон про надзвичайний стан, бо його наразі не введено.
Існує спеціальна процедура запровадження такого стану, яка полягає в тому, що спочатку Кабмін готує відповідне подання з обґрунтуваннями необхідності введення НС, відтак на підставі цього президент країни готує свій указ, а затверджує його (або ні) Верховна Рада.
Оскільки всього цього зроблено не було (принаймні, поки що), то Україна живе не за законом про надзвичайний стан.
Тоді, можливо, за законом «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»? Лаконічності заради його називають просто – «законом про надзвичайну ситуацію».
До речі, зараз чимало ЗМІ розгорнули довжелезні пояснення на тему того, чим надзвичайна ситуація відрізняється від надзвичайного стану.
На їхньому місці я б не поспішала з лонгрідами, оскільки цей закон не діє – його було скасовано.
Тобто і даний акт також не є правовою підставою для нашої нинішньої ситуації.
Таким чином, лишається тільки одним варіант: Кодекс цивільного захисту – багатосторінковий документ, де прописані, зокрема, і дії органів влади на предмет епідемії.
Певні ураження громадян в правах підходять під дію цього закону, але не можна сказати, що він виконується, оскільки держава в односторонньому порядку повністю ігнорує свої обов’язки.
Але вимагає їхнього неухильного дотримання від громадян.
Я не стану детально зупинятися на всіх положеннях Кодексу.
Зверну увагу лише на два моменти.
По-перше, він декларує обов’язкове забезпечення державою засобами індивідуального захисту всіх громадян, які опинилися на постраждалій від стихійного лиха чи епідемії території.
Певна річ, що йдеться про безкоштовне забезпечення.
Нічого подібного в українських реаліях немає й близько.
Наші громадяни готові купувати захисні засоби та ліки за власний рахунок, але штучно створений дефіцит позбавляє їх і такої можливості.
Бо одноразові маски виявилися вивезеними за кордон, тести на коронавірус приватизувала одна приватна й близька до влади лабораторія, а популярні ліки від проявів простудних захворювань просто зникли з аптек.
А тепер – про другий момент.
Стаття 21-ша Кодексу говорить про те, що громадяни України мають право на «соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров’ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків».
Ба навіть більше: вони також мають право на «медичну допомогу, соціально-психологічну підтримку та медико-психологічну реабілітацію у разі отримання фізичних і психологічних травм».
Я зараз не буду говорити про стан української медицини і про те, в яких умовах перебувають в інфекційних відділеннях лікарень хворі із підозрою на коронавірус.
Візьмемо виключно економічний аспект проблеми.
Чи планує Україна відшкодовувати вимушений простій для бізнесу та тих бюджетників, яких зараз змусили писати заяви про відпустку без збереження заробітної плати?.
Міністр МВС Арсен Аваков вже заявив, що «про відшкодування та збитки ми говоритимемо потім», але таке «потім» навряд чи влаштує тих, кому їсти, жити й лікуватись треба просто зараз.
Він же пізніше пообіцяв лобіювати ідею щодо виплати 2500-3000 гривень для тих, хто зараз фінансово потерпає від карантину.
Не лишилася осторонь і міністр соцполітики Марина Лазебна, яка пообіцяла накинути субсидій для оплати комунальних послуг тим, хто втратив роботу протягом останнього часу.
В середньому така подачка становитиме 300 грн., повідомила пані міністр.
«Щедрість» можновладців просто вражає.
Якісь цифри, взяті зі стелі, котрі невідомо на чому ґрунтуються і які аж ніяк не корелюють ані з прожитковим мінімумом, ані з мінімальною зарплатою, ані з іншими соціальними нормативами… Все це не є виконанням положень Кодексу цивільного захисту.
Все це ані на йоту не наближає нас до тих цивілізованих країн, де на ряду з жорсткими обмеженнями для постраждалих сформований і введений в дію перелік пільг та преференцій.
Ми собі йдемо якимсь особливим дикунським шляхом, котрий не схожий ані на шлях Європи та Америки, ані на шлях Азії.
Можливо, саме Венесуела – наш орієнтир? В такому разі, нам слід забути про надзвичайний стан.
Аби не перетворитися на мавпу з вибухівкою.
Бо до жорстких соціальних заходів ще треба дорости і подорослішати, а для початку – навчитися читати закони та виконувати їх.
Антоніна Славицька, адвокат.