/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F144%2Fea23417afeb8e90f033568449f253fa7.jpg)
Вибір куратора: 5 важливих плакатів на виставці "Кричати! Кликати! Горіти!"
До 27 вересня у Довженко-Центрі триває виставка українських кіноплакатів "Кричати! Кликати! Горіти!", організована спільно з Національною бібліотекою України імені І.І.
Усього на виставці представлено майже 100 рідкісних плакатів, cтворених українськими художниками до наших та іноземних фільмів, які виходили у прокат в 1920-х.
В експозицію увійшло й кілька афіш авторства Олександра Довженка – він створив їх ще до того, як став режисером світового рівня.
Редакція BURO Ukraine попросила куратора виставки Олександра Телюка обрати 5 найважливіших плакатів у експозиції та розповісти про те, чим вони особливі.
"Еспанська танцюристка", Костянтин Болотов.
![]()
Це американський німий фільм 1923 року, який був у прокаті ВУФКУ.
Головну роль зіграла акторка Пола Негрі.
Найцікавіше, що збереглося з українського контексту про цю стрічку – саме історія цього плакату, який намалював Костянтин Болотов.
З цим плакатом він переміг на престижній дизайнерській виставці графіки та книгодрукарства у Лейпцизі.
Загалом, у експозиції нашої виставки представлено ледь не найбільше робіт Болотова.
І це не випадково, адже він був найбільш активним діячем в кіноплакатній діяльності, куди він прийшов з живопису.
До цього він малював картини, викладав, створював графіку для журналу "Кіно".
![]()
Візуальний стиль Болотова важко описати – він дуже різноманітний.
Найкраще його талант проявився саме у кінопостерах.
Після того, як Болотов буквально 2,5 роки пропрацював на ВУФКУ, створюючи кіноплакати, він вирішив спробувати свої сили у режисурі і почав знімати фільми.
Його досвід співпраці з пресою відчувається у картині з промовистою назвою "Газетярі".
На зламі 1930-х Болотова перестали допускати до зйомок ігрових художніх фільмів, і він почав знімати документальні стрічки.
"Еспанська танцюритска" – одна з найцінніших та найважливіших його робіт, хоча дуже відрізняється від решти його плакатів.
Здебільшого роботам Болотова властиве тонке використання тла, промальовування сюжету і увага до деталей, а у випадку з "Танцюристкою" – тло залишається недоторканим.
Олександр Довженко теж грався з порожнім тлом, але якщо він вдавався до цього скоріше через свою недосвіченість у плакатному мистецтві, то для Болотова це був абсолютно свідомий крок – очистити все і залишитили лише центральну героїню.
Ще у Болотова була така манера – він номерував усі свої афіші.
Тому ми можемо мати уявлення, скільки плакатів було у його доробку (попри те, що збереглася лише частина).
На "Еспанській танцюристці" стоїть цифра 34.
"В пазурах радвлади", Олександр Довженко.
![]()
Ми знаємо Олександра Довженка як режисера, ключову фігуру українського кіно, але починав він як художник, навіть як художник-карикатурист і друкував свої шаржі та політичну сатиру в газетах того часу.
Після навчання у Берліні, Довженко якийсь час проводив у Харкові, товаришував з місцевими авангардистами, поетами, художниками.
Тоді він заробляв на життя малюванням, але відчував що всі його друзі – Бажан, Яновський – поступово йдуть в кіно.
Їх приваблював цей новий авангардний медіум, і Довженко відчував, що його це теж цікавить.
Свої карикатури у газетах він підписував як Сашко, а коли почав малювати кіноплакати, то вже підписувався як Довженко.
![]()
Але його ім'я на той момент ще нікому не було відомим.
До свого приходу у режисуру він намалював принаймні 5 афіш для фільмів, які були у виробництві ВУФКУ і три з них – у нас в експозиції.
"В пазурах Радвлади" – найбільша з них.
Тут цікава робота з портретом та виразний образ, хоча не можемо відкидати той факт, що це карикатура на тогочасне єврейство – Довженко мав схильність до антисемітизму.
Герой плакату – білий мігрант, який приїхав з радянської більшовицької Росії у Європу у пошуках щастя, але там збанкрутів і мусить їсти цей нещасний шмат хліба.
Як і в "Еспанській танцюристці", тло тут залишається непромальованим – це не те щоб свідомий вибір, а просто пошук стилю: Довженко починав як газетний карикатурист, а там достатньо графічного образу і не потрібно думати про тло, можна залишити його чистим.
Тому у Довженка немає цієї гри з колажуванням, динамікою та об'ємом.
"Джальма", Йосип Кузьковський.
![]()
![]()
![]()
Перше, що вражає у цьому плакаті, – колір.
Технічні можливості того часу обмежували вибір художника – здебільшого у плакатах використовуються червоний, жовтий і білий.
Кузьковський обирає складніший варіант, звертаючись до фіолетового та синього.
Ще ця афіша втілює у собі практично усі тенденції тогочасного плакатного мистецтва.
Особливої уваги заслуговує шрифт – тоді не існувало таких канонічних варіантів, які можна було б використовувати, тому художники щоразу створювали свій авторський шрифт.
Також у цьому постері помітне детальне і глибоке промальовування дальнього плану.
Є центральний образ – крупний план героїні Джальми (акторка Лідія Островська), а окрім нього – монтажна склейка, яка дає загальне уявлення про сюжет фільму.
Таким чином тло виконує роль візуального синопсису.
Йосип Кузьковський народився у Білорусі, мешкав у Конотопі з мачухою, звідти втік до Києва і вступив до лав Червоної армії, де відчув на собі антисемітські утиски.
Зрештою, він і звідти втік, і якийсь час працював у кінотеатрі на Хрещатику (на місці теперішньої КМДА).
Пізніше він емігрував з України, жив у Латвії та Узбекистані.
Ще цікава деталь про Кузьковського – його картина про Бабин Яр.
Цю трагедію він дуже особисто сприйняв.
Єврейська ідентичність, яка завжди була у нього особливо виражена, посилилась.
Зараз ця картина висить при вході у парламент Ізраїлю.
"Скарамуш", Микола Івасюк.
![]()
"Скарамуш" – французька стрічка, популярна пригодницька історія.
Микола Івасюк дав цій кіноафіші живописного характеру, надихаючись не лише кадрами фільму, а й вводячи аллюзію на картину Ежена Делакруа "Свобода, що веде народ" – натовп на дальньому тлі очолює жінка з прапором Франції.
Микола Івасюк, який народився на Буковині, – у першу чергу живописець.
Він отримав дуже хорошу освіту у Мюнхені та Відні.
Його навідоміше полотно – "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва" – представлено у Національному художньому музеї України.
Над цією картиною він працював роками і завершив у 1912-му – задовго до того, як почав створювати кіноафіші.
![]()
Після революційних подій 1917–1918 років Івасюка переманюють працювати у Радянський Союз.
Так його стиль зазнає функціональних трансформацій – він стає художником-оформлювачем.
Фільм "Скарамуш" – приклад того, як взагалі розвивався репертуар ВУФКУ.
Переважно це були імпортні фільми – радянські та європейські, а саме українських було мало.
Так тривало доки у 1930-х Сталін не заборонив усі закордонні фільми.
"Ми йдемо".
![]()
У 1920-х афіші створювали переважно художники, які прийшли у кіноплакатне мистецтво з живопису або графіки, ті, у кого була художня освіта, а от в 1930-х ситуація кардинально змінюється.
На плакатах цього часу ми не зустрінемо жодного з тих імен.
Відбувається злам і всі люди, які мали якийсь зв'язок з революційними подіями кінця 1910-х років, потрапляли під підозру у співпраці з "білими" чи українськими націоналістами.
Так у кіноплакатному мистецтві з'являється абсолютно нове покоління – але перехід цей штучний, жорсткий і репресивний.
Стиль афіш змінився не лише через зміну художників, але й через новий репертуар.
Закордонні і розважальні фільми, які цезорами маркувалися як буржуазні, зникли.
Перестали навіть знімати жанрове художнє кіно – перевага надвалась агітаційним документальним та освітнім фільмам.
У плакаті "Ми йдемо" використовуються технічно найзручніші кольори – червоний, жовтий, синій (червоний при цьому відіграє і ідеологічну роль).
Основний акцент зроблено на дітях – це те покоління, нові кращі люди, сини революції, на яких покладаються великі сподівання.
Сатиричним елементом цієї афіші є образ священика на чорному тлі – атака на релігійність і церкву, священик стає такою собі фігурою ворога, на якому буквально ставиться хрест.
Дивіться також:.
Интерактивная карта Одессы с местами, где снимали Довженко и Эйзенштейн.
В Японии нашли украинский фильм 1930 года.
Довженко-центр.
Плакати.

