У Києва трагічна кінематографічна доля. Не став героєм фільмів, як Рим чи Нью-Йорк

27 січня у столичному Національному центрі Олександра Довженка поновила роботу виставка за мотивами фільму Романа Балаяна "Польоти уві сні та наяву". Досліджує стрічку 1982 року та епоху її створення. Містить інсталяції, картини, фотографії, тексти мистецтвознавців і свідчення очевидців, фрагменти документальних і художніх фільмів.Про проєкт і найцікавіші експонати розповідає куратор виставки, кінокритик Андрій АЛФЕРОВ, 43 роки– Роман Балаян – останній живий український класик кіно. "Польоти уві сні та наяву" – ключова вітчизняна картина 1980-х.Через стрічку роздивляємося епоху брежнєвського застою, радянську Україну, яка й тоді була Україною. Балаян зафіксував образ інтелігента в час занепаду тоталітарної імперії. Показав міську культуру, що була під негласною забороною, але жила."Польоти" відображають тодішній Київ, балаянівське оточення, безповітряність. Фільм про те, що люди не могли жити в радянськості й не могли викорінити її в собі. Тому йшли у внутрішню еміграцію. В акторі Олегові Янковському режисер розгледів тогочасного героя з його розгубленістю.Ця стрічка стала сакральною для тих, чий листок пожовтів, але ще не опав. Частина життя пройдена, а як існувати далі – не зрозуміло. Балаян зробив свої муки переживаннями мільйонів. Коли людина перевинаходить себе, щоб жити далі, тому що попередня формула більше не робоча. Ми сьогодні теж існуємо в певному застої. В умовах подвійної моралі пробуємо зрозуміти, хто ми й де.Художник Антон Логов створив образ арки – копиці сіна, один із двох ключових у фільмі. Спроба повернутися в материнську утробу, де все зрозуміло й можна віднайти спокій і захист. Ще одна робота – тарзанка. У Балаяна відіграє роль чи то шибениці, чи то трампліна в інше життя.Польоти уві сні – ознака дорослішання. З деякими чоловіками це стається дуже після 30. Але мотив внутрішнього польоту притаманний цілій епосі. Всі прагнули відірватися від землі, що вганяла людей у себе. Балаян відчував атмосферу душевної задухи, про це розмірковував у кіно.Часто звучить: "У фільмі немає Києва". Щоб урятувати стрічку від чіпляння худради, її знімали в російському Владимирі. Але в "Польотах" наша столиця опукліша, ніж у картинах, де справді є в кадрі. Київський Поділ того періоду у фотографіях Олександра Ранчукова римується з кадрами Балаяна. Невелике тихе місто, де нічого не відбувається. Життя жевріє у кількох квартирах, де збирається інтелігенція. Зустрічі ставали кисневими подушками. Як квартира Сергія Параджанова, що була Меккою всього думаючого.У Києва склалася трагічна кінематографічна доля. Так і не став героєм фільмів, як Рим чи Нью-Йорк. Місцем, що визначає характер, поведінку, життя. Балаян найближче до цього підійшов. У радянські часи московські друзі намагалися перетягнути його до себе. Категорично відмовлявся. Любов до Києва й людей виявилася сильнішою, ніж до рідного Нагірного Карабаху.На Балаяна вплинув друг і вчитель Параджанов, у якого той працював асистентом на картинах Intermezzo і "Київські фрески". Показуємо зворушливе листування між ними, доки Пара­джанов був у колонії. В одному з листів дає рекомендації Балаяну, як працювати з текстом Чехова для фільму "Каштанка", як знайти авторський підхід до класичного матеріалу. Замальовує цілі мізансцени з майбутньої постановки. Це було сполучення двох світів. Царства мертвих – зони, через фільтри якої пройшов Параджанов. І світу живих, куди йшли його листи.27 січня – 7 березня"Польоти уві сні та наяву. Виставка"Київ, Довженко-центр, вул. Васильківська, 1