Дід Панас жив через будинок від нашого й мав звичку прогулюватися зі своїм песиком. Зазвичай першим, без повідця й намордника, повільно чимчикував песик – маленький, невизначеної породи і, здається, теж уже у віці. Проте він йшов дуже поважно, немов демонструючи всім гордість за свого надзвичайно відомого й популярного хазяїна. За песиком так само без поспіху, заклавши руки за спину, статечно крокував Дід Панас.
Для нас, дітей із вулиці Довженка, не було дивом зустріти когось із тогочасних зірок екрана. Хтось з українських акторів мешкав поряд із нами, хтось приходив у гості до сусідів. До того ж на нашій вулиці ще й був готель, де зазвичай зупинялися актори, які приїздили на знімання й кінопроби на Кіностудію ім. Довженка з інших міст.
Поява Діда Панаса не була чимось надзвичайним, проте чомусь завжди викликала емоційне збурення. Той, хто помічав його з нас першим, якомога голосніше волав: “Дід Панас іде!!!”. Усі одразу кидали ігри й бігли з двору на вулицю до Діда Панаса. Галаслива зграя дітей супроводжувала його кілька десятків метрів, щоправда, дотримуючись про всяк випадок дистанції. Ми викрикували, мов папуги: “Дід Панас! Дід Панас! Розкажи нам казочку!!!”.
Уже зараз чудово розумію, як ці капосні діти дошкуляли йому і який треба було мати запас розсудливості й терпіння, аби не реагувати та спокійно прогулюватися далі.
Трохи згодом, уже коли підріс, несподівано відкрив для себе, що наш сусід Дід Панас, виявляється, ще й кіноактор – працює в штаті кіностудії. До того я сприймав його виключно як дідуся, який розповідає дітям по телевізору вечірню казку. Насправді це промовисте свідоцтво того, який він був органічний у цьому образі.
Батько мені розповів, що Діда Панаса звати Петро Юхимович Вескляров і вони з ним знайомі вже давно. Петро Вескляров колись починав акторську кар’єру в народному театрі містечка Гребінка Полтавської області, де якраз пройшло дитинство мого тата. До того ж Дід Панас, який спілкувався виключно добірною українською мовою, походить із єврейської родини, з містечка на Черкащині. Під час війни він був змушений змінити своє справжнє ім’я та прізвище на Петро Вескляров.
У будь-якому разі, добре пам’ятаю, як Петро Юхимович дуже тепло вітався з батьком під час випадкових зустрічей на вулиці, вони неодмінно про щось говорили. Нині дуже жалкую, що не розпитав про це все докладніше.
А ще, за словами тата, саме він порадив кінорежисеру Віктору Івченку провести кінопробу Петра Весклярова на роль дядька Лева в першій екранізації Лесі Українки, стрічці “Лісова пісня”(1961). І загалом посприяв, аби його взяли в штат Кіностудії ім. Довженка.
Мабуть, Віктор Івченко звернув увагу на актора ще раніше, бо Петро Юхимович знявся в невеликій ролі в його стрічці “Іванна” (1959), але цілком ймовірно, що порада тата спробувати Петра Юхимовича зовсім в іншому образі таки спрацювала. Тато дружив з Івченком і його дружиною, кіноактрисою Неллі Мишковою, вони бували в нас вдома, мої батьки теж часто ходили в гості до них. До того ж тато був редактором кількох картин Івченка. Схоже, Віктор Іларіонович теж полюбив Петра Весклярова, бо знімав його й у наступних своїх фільмах.
Петро Юхимович знявся в кількох десятках картин, щоправда, здається, роль дядька Лева була найпомітнішою в його кінематографічній кар’єрі. Здебільшого він з’являвся на екрані у невеликих ролях і зовсім коротких епізодах, часом його ім’я навіть не знайдеш у титрах. Зрідка йому щастило створювати хоч і невеликі, але доволі характерні образи, як у фільмі Є. Матвєєва “Циган”. Якось несподівано помітив Петра Юхимовича в одному кадрі фільму В. Денисенка “Сон”, сатиричній і надзвичайно гротескній сцені, коли царські чиновники, вишикувавшись у чергу, роздають ляпаси один одному, від старшого рангом до найнижчого. Одразу подумалося, що Петро Юхимович був здатний на більше, просто так склалося – не трапився відповідний матеріал чи режисер.
Попри це,саме в ролі Діда Панаса йому вдалося створити справді незабутній і органічний народний образ, можна сказати – майстерно втілити на екрані один із дійсно українських архетипів.
Пригадую, як раптом Дід Панас зник із телеекранів. Спочатку подумали: буває, відпустка чи захворів, але улюблений дідусь все не з’являвся, пауза затяглася, а потім він врешті-решт таки повернувся. Через багато років я дізнався, що тоді сталося: телевізійне керівництво вирішило замінити його якимось іншим ведучим. Говорили, Петро Юхимович хильнув чарку, поплутав текст і раптом перескочив у розповіді з одних казкових персонажів на інших, а це відбувалося в прямому ефірі. Чув й інше пояснення: десь у вищих інстанціях почала дратувати його неодмінна вишиванка, бо якраз на чолі республіки стояв В. Щербицький, який недвозначно проводив політику русифікації. Подейкували також: керівництво телебачення вирішило, що Дід Панас застарий, тож у програмі щось потрібно змінювати.
Далі раптом почався скандал: на телебачення посипалася злива листів від телеглядачів, вони приходили ледь не мішками. Діти сумували і запитували, куди подівся їхній улюблений дідусь, слізно просили його знайти й повернути. Писали й розлючені батьки, бо діти плакали, вередували і відмовлялися йти спати, не почувши очікуване “А ви, любі малята, мийте ручки та ніжки і вкладайтеся спати. На добраніч, діти!”. У ті часи було заведено обов’язково реагувати на листи, отже, мусили змінити рішення і повернути Діда Панаса в ефір.
У мене вже давно склалася традиція: коли хтось із друзів, а особливо нових знайомих, уперше опиняється на нашій вулиці, і ми проходимо повз будинок номер 12, я неодмінно повідомляю: “Ось в цьому будинку жив Дід Панас”. У відповідь завжди чую вигук захоплення, потім на обличчі людини з’являється щира усмішка, а часом вона одразу відтворює добре відоме з дитинства: “Добрий вечір вам, малята, любі хлопчики й дівчата”.