Життєві історії: пізнє світло у вікнах квартири

Дмитро вів автомобіль з дитинства знайомими вулицями міста і механічно крутив кермо. Вже котре коло робить по малому міському кільцю, зрідка зупиняючись перед світлофорами, а руки чомусь не повертають у напрямку його провулку, де виріс, привів додому дружину, з якою народили дітей. Думки снували в голові, наче бджоли у вулику, а він все не міг вхопитися за одну, щоб доміркувати її до кінця. Розумів одне – рано чи пізно, а додому треба повертатися: чекає Анастасія, не сплять діти.

Так не могло тривати вічно

Дмитро, нарешті, повернув у свій провулок і зупинив автомобіль: ось і його дім. Вікна квартири світилися. Пізно, а Настя таки не спить, – подумав.

Не хотів виходити з машини. Останнім часом між ним і дружиною не було розуміння. Хоча так гарно все починалося. Вони зустрілися на святкуванні дня міста й покохали одне одного з першого погляду. Того дня вони не розлучалися і розуміли, що жити нарізно вже не зможуть. Та ось уже кілька місяців якась постійна недомовленість лякала його чимраз більше. Хоча Дмитро знав напевне, чого Анастасія хоче від нього. Щоб, як бувало раніше, він прийшов додому з букетиком квітів чи жменею цукерок, пригорнув її до широких грудей, приголубив, нюхав її волосся, котре він обожнював. Казав, що у них все добре, що любить він і її, і дітей понад усе на світі.

Нині ніхто не дивується примхам, як чоловіків, так і жінок, але частіше трапляються чоловіки, котрі розриваються на дві сім’ї

Але цього Дмитро зробити вже не міг. Якщо й наважувався, то це якось виходило штучно, неприродно. Тому й повертався у родину пізно, коли дружина вже спала. Коли ж Настя все-таки чекала на нього, уникав її погляду, ховався від непромовлених ще запитань.

– Я дуже нині втомився, – спішив швидше лягти спати. – Поговоримо про все, що тебе цікавить, завтра.

Наступного дня потайки зникав з дому ще на світанку – тихенько втікав з квартири, мов злодій, якого все одно ось-ось схоплять.

Аж перелякався, коли якось Настя зупинила його.

– Дмитрику, забери, будь ласка, увечері Маринку з дитсадка. Я хочу поїхати до мами. Давно її не бачила. Скоріш за все, повернуся пізно.

Він полегшено зітхнув: слава Богу, обійшлося без пояснень.

Звісно, так не могло тривати вічно. Але що сказати дружині, Дмитро і сам не знав. Якби не ті сумні події…

Дружба переросла у захоплення

Вони дружили сім’ями: Дмитро й Анастасія та Олександр і Поліна. У перших підростала донька, у других – син. Вони нерідко жартома називали їх нареченими, говорили, що коли діти виростуть, здобудуть освіту, одружать їх, і тоді нарешті стануть справжньою родиною. А поки що всі свята обидві сім’ї відзначали разом. Зустрічалися і у будні, просто так, відвести душу за щирою розмовою та горнятком кави.

У той зимовий вечір Олександр і Поліна вкотре звично заїхали на каву.

– А випити у нас узагалі нема нічого, – попередила Анастасія. – Ні коньяку, ні доброго вина.

– Я зараз миттю привезу, – похопився Олександр. – Знаю магазин, де продають добре спиртне і який працює допізна. Діма, ти зі мною? Поки жінки зроблять канапки…

Дмитро не мав бажання виходити на холод – грався з дітьми. І тільки коли Олександр окликнув його вдруге, підвівся з дивана.

Вони їхали безлюдною вулицею. Падав мокрий сніг і відразу примерзав на дорозі. Було слизько. Це пізніше у міліцейських зведеннях напишуть, що він не впорався з кермуванням. А тоді Дмитро запам’ятав лише одне: перед фарами невідомо звідки з’явився великий кудлатий пес. Він шарпнув за руку друга. Олександр різко крутнув кермо вправо. А потім машину несло і несло на узбіччя, а Сашко ніяк не міг її зупинити. Аж поки перед ними не з’явився старий розлогий каштан. Удар був страшний, передню частину автомобіля зім’яло, наче сірникову коробку.

Це тривало якісь секунди, але Дмитру здавалося, ніби минула ціла вічність. Коли все скінчилося і старенькі «Жигулі» врізалися у злощасне дерево, він побачив: обличчя Олександра все у крові. Він на себе не дивився, хоча відчував, що все у ньому поломане. Була лікарня, важкі довгі дні лікування у реанімаційному відділенні. Біле, мов стіна, Полінине обличчя, німе запитання у розгублених очах: чому? Чому він, Дмитро, обійшовся переломами і гематомами, а її Олександр?..

Сашко так і не прийшов до тями. Помер у реанімації і Дмитро не зміг сказати своєму другу останнє «прости». Можливо, це він винен, мучила думка, що він шарпнув у той момент Сашка за руку.

Після похорону вони з Анастасією заїхали до Поліни додому.

– Ось і залишилася я з сином-сиротою сама, – плакала Поліна. – Така молода, а вже вдова. Так і не встигли з Сашком нажитися, натішитися одне одним.

– Ти – не сама. Ми – з тобою. Можеш розраховувати на нас у будь-яку хвилину, – Анастасія втішала подругу.

Вони справді допомагали Поліні усім. Навіть коли Дмитро повертався з далеких відряджень, Анастасія не дозволяла йому довго відпочивати.

– У Поліни крани на кухні протікають… Поліну сьогодні на дачу треба завезти… Поліні город потрібно скопати, – постійно чув від дружини.

Дмитро ремонтував крани і меблі, міняв плитку у ванній, возив Поліну на дачу, у село до батьків. Часто траплялося, що у родині покійного друга проводив часу більше, ніж у себе вдома. Говорив як «чоловік з чоловіком» з її сином, бо хлопець, жалілася Поліна, геть відбився від рук. Що більше було прохань, то старанніше виконував їх Дмитро. І досі у тому, що сталося, винуватив тільки себе: якби він тоді не покликав, не забрав од дітей Олександра…

Якось дружина зрізала на грядці кілька троянд. Свіжі бутони ледь-ледь розкривали перші пелюстки.

– Відвези Поліні, – попросила Дмитра.

– Але ж у неї сьогодні не день народження.

– Ні, але їй буде приємно. Я б і сама з тобою поїхала, але маю роботу.

Він їхав до Поліни. У машині терпко пахли свіжозрізані троянди. Він аж оглянувся назад, де на сидінні лежали квіти, ніби очима хотів упіймати їхній тремкий аромат. Зауважив, що вперше за два останні роки, відколи сталася непоправна трагедія, не думає про події того дня.

Піднімався східцями до знайомої квартири.

– Це – вам, – простягнув квіти, мов галантний кавалер.

Чи справді у нього був незвичайний вигляд, чи її збило оте його «ви», але Поліна чомусь почервоніла, розгубилася. А, може, йому просто здалося?

Вони пили чай. Більше мовчали, ніж говорили. Кожен був зі своїми думками. Він душею відчував, як щось тягне його до цієї спокійної вродливої жінки. Торкнувся мимоволі кінчиками своїх пальців Поліниної руки. І вловив знову розгублений погляд її неймовірних очей. Зупинись, Дмитре, йди вже геть звідси, – благали вони мовчки…

Уперше на розпитування дружини, як справи у Поліни – відповів одним байдужим словом: нормально. Анастасія тільки здивовано глянула на нього, але нічого більше не сказала. Ще через кілька днів, коли він укотре повернувся від Поліни, дружина уже сама його запитала: «Усе нормально у подруги?». Він мовчки кивнув, але не смів глянути у вічі Насті.

– Дмитре, я тобі довіряю, – хотіла звично пригорнутися до нього Настя. Але він замість того, щоб приголубити, несподівано відштовхнув дружину. Та так, що вона аж на софу впала. Кричав, бризкаючи слиною, як вона сміє навіть натякати на таке. Тим більше, що сама випроводжала його постійно до Поліни. Хіба забула, як у день смерті Олександра втішала найкращу подругу, як запевняла, що та завжди може шукати у них допомоги?

Дружина глянула на нього і він зрозумів, що продовжувати розмову марно. Вона все розуміла, готова була прощати, бо й справді сама мимоволі штовхнула чоловіка у Полінині обійми.

Вдома чекала сім’я

Від тієї розмови минули кілька місяців. Дмитро вже не носив додому квіти, не пестив дружину. Для нього наче світ перевернувся. Без Поліни чоловік уже не міг жити. Щохвилини, щомиті хотів чути ніжний голос, бачити блакитні очі, відчувати, бодай випадково, дотик її руки. Він нічого не міг із собою вдіяти, все валилося із рук. Вдома запустив господарство – підтікали крани на кухні, перегоріла лампочка у коморі, залишилися недоробленими полиці на балконі…

А вдома із сином і донькою на нього чекала його законна дружина Настя. Чекала терпляче, немов дитину, яка необдумано провинилася і яку готова була простити у першу ж хвилину її повернення. Адже рідна…

Ось і сьогодні у вікнах його квартири так пізно горить світло… Родина чекає його, а він піднімався догори ватними ногами, у душі відчував лише порожнечу, провину, сором. Він і сьогодні не знав, як правильно вчинити. Вийняв із кишені ключі, відчинив двері, зайшов у коридор. У світлі торшера він побачив Настю, по боках якої сиділи син і донька.

Адріан САК