"Запам'ятай на все життя: голодного чоловіка не можна чіпати"

— Я народився з вагою понад 4 кілограми. Теща пам'ятає — як мене везли, а вона лежала й дивувалася, який я богатир. Тепер каже, уявити не могла, що стану її зятем. З її донькою ми навчалися в паралельних класах однієї школи. В дев'ятому почав до неї залицятися, — розповідає 50-річний Геннадій КОНОНЧУК із міста Дубровиця Рівненської області.Із дружиною Оленою Конон­чук народилися в одному пологовому будинку одного дня. 20-річними вирішили побратися. Цьогоріч відсвяткували перлинне весілля.— 1991 року ми вінчалися в церкві, тоді це вже дозволялося. Коли тільки одружилися, не могла зрозуміти його захоплення полюванням і рибальством. Та потім побачила, що нічого поганого в цьому нема. Чоловікові подобається, він відпочиває. Тепер разом ходимо на риболовлю і збираємо гриби. Буває, приїжджаємо на гарний луг і він каже: "Кохана, ці всі квіти для тебе". Коли їздить на полювання, додому повертається з букетом. Одразу знаю, де він був, — розповідає Олена. — Щоб жити в мирі й злагоді, треба поважати й дослухатися одне одного. Жінка має бути мудра. Колись моя баба збиралася до нас у гості. Я сказала, щоб Гена її зустрів на мотоциклі. Але він запізнився. Вона сама йде з автобуса, а він тільки їде. Я почала на нього кричати. Баба глянула на мене: "Запам'ятай на все життя: як чоловік прийшов з роботи, то на голодного не кричи. Перше нагодуй, а тоді вимагай, що хочеш у нього. Голодного чіпати не треба.— Найперше має бути любов і довіра, — додає Геннадій Конончук. — За ці роки ми стали дуже близькі. Буває, можемо одну й ту саму фразу почати в один момент. Чи пісню ту ж заспівати.Геннадій працює директором хлібо­приймального підприємства, Олена — заві­дувачка дитячого садка. Виховали двох доньок. 27-річна Світлана закінчила Харківський юридичний університет, 19-річна Софія навчається в Рівненському державному гуманітарному університеті.— Найщасливіші миті в житті — коли діти народилися. Ще я щасливий, коли дружина усміхається. От прийшов із роботи, день був важкий і трохи нервуюся. Бачу, що вона сміється. Нагодує мене смачно, і я забуваю весь негатив, — говорить Геннадій.— Рік тому я важко хворіла на коронавірус. Лежала в лікарні на кисні. Чоловік казав, що один із найщасливіших днів у нього був, коли повернулася з лікарні додому, — розповідає Олена Конончук. — Найважче за роки спільного життя було, коли хворіла старша донька Ольга. Ми вісім років боролися за її життя. Але дитини не стало. Це — шрам на серці.У вересні Олена та Геннадій відсвяткували 50-річні ювілеї.— Іменини завжди відзначаємо в колі родини й друзів. Не буває такого, щоб за святковим столом не згадали, що ми одночасно народилися в одному пологовому. Чоловік пишається, що він старший за мене на 2 години і 45 хвилин. На святах завжди каже перший тост. А вже потім — я, — говорить Олена. — Ми постійно робимо одне одному подарунки. Я купую чоловікові сертифікати у магазини риболовлі. Цього року кажу: "Вибирай, що хочеш, я плачу". Взяли рибальського човна. Оплатила й поцілувала: "Це тобі, коханий, хай рибка ловиться".— Хлопці в магазині ледь не впали, — говорить Геннадій. — Не повірили, що дружина розрахувалася та ще й побажала, аби ловилося. Я був щасливий, бо не всім так у житті везе. Дружині тоді подарував мобільний телефон.