Спираючись на сапу

Те, що суперечності між дітьми і батьками ведуться з давніх-давен, ні для кого не є новиною. Різні уподобання, бажання, погляди… Але залишимо цю дискусію філософам, соціологам, політикам. Хоча вона має деякий стосунок до нашої оповіді.

…Ранньою весною син Петра Марущака Сергій привіз йому у село отрутохімікати, аби очистити город від бур’янів. Не питаючи дозволу, взявся до обприскування. Старий обурився. Зсунув аж на потилицю засмальцьованого картуза і, спираючись на сапу, почовгав на город.

- О! Ні! Мені хімії тут не треба! Чуєш, що я сказав, - не потребую!

Аж луна пішла селом.

Сергій зняв із плеча бачок з розчином, підбочився і насмішкувато подивився на тата.

- Овва! Це каже колишній агроном, той, що роками труїв поля хімією!? А тепер – не треба?

- Не потребую! Не дозволяю – і годі! Найкращий засіб проти бур’янів – ось він.

Гарячково сіпаючи держак, старий гупав сапою об землю. І сакральне слово «сапа» відлунювало аж за Дністром.

- Замовкніть! Обоє рябої!  -  різко і грізно обірвала суперечку баба. – Люди зглядаються. Вродися та вдайся, - торохкотіла вона, дибаючи до старого.

- Тепер, Петре, я тут агроном, скінчилася твоя сапальна агрономія. Бачиш, сусіди щороку вносять гербіциди, і в городах чисто, а ти тримаєшся за сапу, як реп’ях кожуха.

- Ще тебе тут не вистачало,  -  подумав Петро, але промовчав.

По обіді пристрасті сперечальників вщухли. Марущак, пахкаючи цигаркою, запитав у сина:

- То що, їдете удвох з Оленою до Польщі, а онука привезете нам у село?

- Авжеж. На канікули. Не журися. Все зробимо в городі. Закультивуємо, посадимо, як агротехніка пише. І твоя сапа там пригодиться.

Та не сапа, не клята «хімія» гризли душу старого. А те, що син з невісткою знову їдуть у найми.

Коли Сергій покинув аспірантуру і подався у торгаші, - змовчав. Не сказав ні пів слова. Та й що тут скажеш. Його вибір. І непоганий. Сам заробив на квартиру, хоч і невелику, на автомашину, хоч і не нову. Здавалось, чого ще треба? А йому вже, бачте, набридло зводити кінці з кінцями. Продукцію розпродав, приміщення здав в оренду. Ще й жінку забрав з учительської роботи і гайда до Польщі у найми…

- То, кажеш, там ви більше заробляєте, ніж вдома?

- Безперечно. Там належно цінують мою роботу, і мене як людину. До речі, мій проєкт з маркетингу, який я запропонував торік, уже дає прибуток. І фірма нарахувала мені відсотки. Ось такі найми…

По сердитому виразу татового обличчя Сергій зрозумів, що сварки не обминути.

- А де ж твоя Україна, сину? Понад усе?

Старий зсунув картуза аж на потилицю і вперся злим поглядом синові в очі.

- Ти ж ходив з нею по всіх майданах, возив продукти на передову, а тепер – «прощай, нене», гроші понад усе? – дорікав гнівно синові. – Хто буде тут робити, будувати справедливу державу? Хто її буде захищати? Виходить, «нема раю у ріднім краї», а там рай, де більше платять. Так, сину?

- Виходить, тату, що на злодіїв, брехунів, хабарників і здирників, які душать людей податками і тарифами, я робити не хочу. Не за таку Україну ми стояли на майданах. Не за тих словоблудів і невігласів, за яких ви голосуєте на виборах за 200 гривень. Не за них гинуть наші хлопці на передовій. Не зайди і запроданці стануть на захист України, а ми. Тисячі таких, як я. Хоч би де були, ми повернемося.

- Ет, - старий у відчаї махнув рукою, – якби молодість знала, якби старість могла…

Сергій не второпав, до чого ця жалісна приповідка і розлютився.

- Якби молодість знала, якої ви України хочете і самі не знаєте? А якби старість могла не довіряти брехливим обіцянкам політичних шахраїв, а покладалась на здоровий глузд, то молодь не шукала б кращої долі у чужих краях. Чи не так, тату?

- Хто його знає… У кожного своя правда.

Тато подивився кудись туди, де грозові хмари заслоняли весняне небо.

- То ви з Оленою привезете нам онука?

- Привеземо. Все, тату, тут у вас облаштуємо, тоді і поїдемо.

- А ми, спираючись на сапу, на нього чекаємо. Бо ще маємо надію.

Старий відвернувся і змахнув сльозу з неголеної щоки.

Юрій ТЕРОН, Заслужений журналіст України