Алан Бадоєв: «Війна забрала в мене бажання знімати кліпи. Не розумію, навіщо цим займатись»

Український режисер у відвертому інтерв'ю Маші Єфросиніній “Екзамен.

Нова реальність”, яким відкриває оновлену рубрику діалогів під час війни, підбиває власні підсумки останніх чотирьох місяців життя в Україні, вражає непередбачуваними зізнаннями і докорінними змінами в особистому та професійному планах та відповідає на болючі теми сьогодення, зокрема, власного ставлення до питання мови, життя “на паузі” і в чому шукати сенс кожного дня.

Не можу змусити себе спускатись в укриття.

Тому що намагаюся наповнити кожен день життям.

Намагаюся зрозуміти, як мені, моїм друзям вибудовувати його під час війни.

У моїй голові давно з'явилась думка, що людина має якусь долю.

У мене є приятель, який всю війну не був у Києві, побачив, що у столиці полегшало, приїхав та потрапив під бомбардування на Артема.

Він втік від однієї бомби, але друга його наздогнала.

Неможливо втекти від долі.

Я не перевіряю новини.

Вони дуже сильно завдали мені внутрішнього болю.

І зараз я перевіряю людей на вулиці.

Я виходжу вранці з 6 до 8 і проходжу пішки дуже великий кілометраж.

Так я прокидаюся і зустрічаю киян.

І коли я вперше повернувся до Києва, за 10 хвилин я міг зустріти лише одного киянина та військових.

І якщо раніше люди підходили фотографуватись, то зараз жінки обіймають, а чоловіки тиснуть руку.

І для мене кожна така зустріч людини з усмішкою є початок мого дня.

Я дивлюся не новини, а звернення президента ввечері.

Я слухаю друга, саме так я зараз ставлюся до людини, яка є нашим президентом.

Йому я довіряю.

І мені цього вистачає.

До війни я не думав, що хтось може захотіти забрати у мене свободу.

Більше того, спромогтися не тільки у мене її відібрати, а й у цілої країни.

Я думав, що це неможливо вже ніколи.

Я не вважаю, що хтось поставив наше життя на паузу.

Більш живим, ніж зараз, я ніколи не був.

Сотні людей здобули зараз тверезість та дієвість.

Так, у нас забрали комфорт і добрі цілі, у нас забрали ніжність сприйняття життя, якого в росії ніколи й не було, бо там все про бабло.

Мені довелося відмовитись від себе вчорашнього повністю.

Я вчорашній не потрібен сьогоденню.

Я маю побудувати особистість, яка потрібна сьогодні, бути корисним, щось зробити для своєї країни.

Для мене сенс дня – побачити, що життя триває.

За всю війну звіриного страху в мене не було, але було звірине розчарування – розчарування в людях, у колишніх друзях, у тому, чому я присвятив своє життя.

Ось із цим я справлявся довго.

Я ніколи не звужував себе до моменту однієї країни.

Я так не думав.

Але я ніколи в житті не збирався жити у росії.

Нізащо не проміняю свій Київ не тільки на москву, а й на будь-яке інше місто.

Київ – моє місто, я його обожнюю.

Війна забрала в мене бажання знімати кліпи.

Я не бачу себе на майданчику.

Я навіть не розумію, навіщо цим займатися – не це важливо.

Зараз я хочу витрачати себе на те, що прямо тут і зараз допомагатиме і працюватиме на конкретну ціль.

Тільки так ми можемо дуже допомогти своїй країні.

Потрібно розуміти, що українська мова – це кордон.

Цей вислів я сприйняв дуже близько до серця.

Я зрозумів, що безвідповідально, якщо твої діти не вчать рідної мови, безвідповідально, якщо вони не знають української літератури, безвідповідально, якщо ти її не знаєш.

Так, я вважаю, що кожен з нас повинен вивчити свою мову, повинен вивчити та відкрити для себе цілий світ її неймовірної краси.