Дмитро Золотухін, експерт з інформаційних війн та конкурентної розвідки: На цій планеті лише українці можуть вирішити «російські проблеми»

Як тільки можливості центру будуть присвячені не керуванню, не ручному водінню «пішаків» - ти сюди, а ти – сюди, коли бюджет умовного Ханти-Мансійського автономного округу буде більшим за бюджет Москви, як воно й має бути, тоді все стане на свої місця, тоді усі ці люди думатимуть про своє господарство. Адже навіщо вкладати 5-6% ВВП в те, що якийсь Шойгу краде на військових підрядах, а потім витрачає на свою сім’ю?

…А інакше в Росії не можна ні керувати, ні грабувати путін був гарантом цієї конструкції. Зараз путін вже не є таким гарантом.

— Чому за 20 років жалюгідних путінських спроб «реанімувати імперію», в Росії так і не виникла політична філософія, здатна накреслити шлях у майбутнє? Може, таке нереально в принципі?

— У них є купа філософських теорій з цього приводу. Але всі вони мають украй низьку ефективність. Тому що російське суспільство дуже кероване, воно неспроможне перемагати саме себе. Я в цьому бачу декілька причин. Перша причина – у людей, які живуть на території РФ, забрали все, що може бути символом майбутнього. Що я маю на увазі? Наприклад, у державному гімні України є слова: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Усе – в майбутньому. Семантично українці спрямовані в майбутнє – раніше чи пізніше, не сьогодні, так завтра, але зробимо. Що стосується росіян, то в них це забрано. Всі наративи спрямовані виключно у минуле: діди воювали, можемо повторити те, що було. Коли пропагандистку Сімонян запитали, якою, на її думку, може бути картина спільного майбутнього, то вона на «голубом глазу» відповіла: «Найкраща картина майбутнього – це загальна картина минулого. Нашого спільного минулого, недавнього. Коли всі разом, коли День Перемоги, коли парад, коли і ваші діди воювали, і мої діди воювали». А це ж абсолютно неспроможна конструкція, щоб рухатися кудись далі – вперед.

Ще одне – у квітні цього року, а саме тоді в армії РФ почалися проблеми на фронті, - вже згаданий Сергій Кірієнко запросив таку собі Крістіну Потупчик курувати блогерською тусовкою. Потім їй організували велике інтерв’ю в «Комсомольской правде». І там Потупчик вистрілила дуже цікаву фразу, мовляв, особливість росіян полягає в тому, що кожне покоління має всього добиватися самостійно: «Нам наші пращури не залишають нічого. (…) Ми повинні самі все здобувати, самі всього добиватися, тому що нам ніхто нічого не дарує». Що можна сказати про суспільство, яке визнає, що попереднє покоління нічого хорошого не залишає наступному поколінню? Тобто знову - конструкція майбутнього абсолютно відсутня.

У них немає політичної платформи, яка б могла мотивувати людей достатньо сильно, бо все - в минулому. Те, що каже Дугін, і те, що каже Проханов, і Прілєпін… 140 мільйонів, які там живуть, вони забули про те, що у них може бути майбутнє, тобто їм ок. І це найстрашніше, це глибоко травмовані люди, у них навіть думки не виникає, що може бути інакше. Саме так і виглядає колоніальне управління, коли ти не даєш майбутнього іншим людям, а навпаки – ти «надягаєш» на них своє минуле. І треба сказати, що ця конструкція – доволі успішна. Вона виконує задачу, яку поставив перед собою путін: щоб ніхто не «гавкав», щоби всі заткнулися. І тоді, коли тобі кажуть «ти маєш йти на війну і померти» - підеш на війну і помреш, бо немає альтернативи.

— Сумно…

— Останнім часом громадянам Європи, зокрема французам і німцям, я пояснюю це на прикладі російської літератури. Нею там дуже захоплюються. Толстой, Достоєвський і так далі – у них є табу, мовляв, ну не можна її відміняти. Справа в тому, що ці люди читають зовсім не ту російську літературу. Я кажу почитайте «Муму» Тургенєва. А що таке «Муму»? Це про якогось раба, який немає ні свого життя, ні свого майбутнього, немає власної ідентичності – жодних думок про себе. Це про раба, якому бариня постійно вказує, що можна робити, а що не можна. І раптом цей раб знаходить істоту, до якої він прив’язується. Тобто свою невитрачену любов, свою ніжність він спрямовує на цю маленьку собачку. Що відбувається потім? А потім сила, яка стоїть над ним, каже йому: «Ти маєш вбити те, що ти любиш зараз. І відмовитися від цього ти не можеш». Я веду до того, що ці люди навчені тому, що немає альтернатив. Якщо їм скажуть вбити, то вони вбивають, якщо скажуть зґвалтувати – ґвалтують.

Ще один епізод… Моноспектакль талановитого російського актора Євгена Гришковця «Как я съел собаку», в якому він розповідає про військову службу. Там є епізод про те, як Гришковець «служил моряком на острове Русском». Це Далекий Схід. І на цьому «острове Русском» жили метелики-махаони. І йому разом з «товарищами по службе» офіцери на кожному шикуванні наголошували, мовляв, не дай Боже хоча б мізинчиком торкнетеся цих метеликів, це ж наша гордість, це Червона книга, тільки тут махаони, ні в якій Америці… І Гришковець каже в спектаклі: «Я особисто вбив трьох. Просто взяв у руки і розламав крильця». І потім він робить таку театральну паузу, повертається до зали й продовжує: «А кому мы там могли отомстить?». І оце «а кому мы там могли отомстить?», воно ж не придумане, це - реальність. Ці люди, вони живуть з травмою, їм постійно треба «кому-то отомстить».

Я не погоджуюсь, м’яко кажучи, з європейськими експертами і спікерами, які вважають, що майбутнє Росії має знаходитися в руках самих росіян. В жодному разі не можна віддавати майбутнє травмованої людини в руки травмованої людини. Бо все, що така людина може зробити – це або нанести шкоду собі або, що набагато імовірніше, - іншим.

— Раз мова про європейських експертів… Чи готовий уже західний світ до розпаду РФ? Чи здатний він ефективно адаптуватися?

— Захід абсолютно не готовий і не буде готовий. Вони будуть максимально відтягувати цей процес, бо він несе неймовірну кількість ризиків і проблем, над вирішенням яких потрібно буде працювати. Так, те, що трапилось на початку 90-х з Радянським Союзом, принесло комусь дуже багато проблем, навіть зла. Один кривавий розпад Югославії чого вартий... І ще величезний список інших проблем, вирішувати які Захід не готовий. Наприклад, що буде з ядерною зброєю? А що буде з кордонами суб’єктів, чи не інспіруємо ми збільшення кількості конфліктів між ними? Тому що зараз путін, як би, є «гарантом безпеки»,і він їх стримує. А що робити з Північним Кавказом? Адже Північний Кавказ, очевидно, може потрапити під вплив мусульманського світу, у тому числі радикальних ісламістів. Ну і що відбуватиметься в країнах Середньої Азії, чи не впадуть вони в «обійми» Китаю (це, в принципі, зараз і відбувається)? Чи не посилюватиметься Китай за рахунок російських територій, чи не анексує Далекий Схід і так далі. Питань дуже і дуже багато. У нас немає іншого вибору, окрім як самим пропонувати виходи.

— Якщо наша держава повинна брати участь в цьому процесі, то наскільки вагомою має бути ця участь?

— Є така непублічна точка зору, що українці – найкращі менеджери 6-ї частини суші на планеті. Чому? На відміну від всіх багатьох інших національностей (колишніх радянських, - Ред.) українців багато. Українці найбільш дотичні як до європейської культури, так і до російської. Якщо взяти інформаційно-психологічні спеціальні операції, які проводить Україна проти Росії, то наші підрозділи діють вкрай успішно. Чому? А тому, що коли росіянин пише по-українськи, наприклад, якийсь фейковий документ, він робить там дитячі помилки. А коли українець пише по-російськи – текст ідеальний, бо ми є носіями «языка». Тож українці мають прийняти, що нікого більше на цій планеті немає, хто міг би вирішити “російські проблеми”. А ще принципова відмінність між нами і рештою світу в тому, що у нас просто немає іншого виходу: ми повинні думати над реструктуризацією Російської Федерації, над перетворенням її на щось інше. Ми маємо думати і пропонувати, що робити з ядерними запасами. Це наше завдання зробити так, щоб території, які будуть незалежними, – наприклад, північний Кавказ – отримали фінансову підтримку Заходу. Чи підйомні для нас ці задачі? Ще раз повторюся: у нас просто немає іншого вибору – або ми, або вони.

Але є проблема. Так, ми непогано знаємо супротивника, але цього недостатньо. У нас немає відповідних досліджень, немає жодної кафедри, яка б вивчала російську політику.

— Але ж є Центр дослідження Росії, є незалежні інститути…

— І що? Британська розвідка постійно про це твітить. Американські медіа після зливів розвідок казали, що буде війна. А які видимі досягнення є в Україні щодо розуміння того, що відбувається в Росії? Зараз єдиною людиною, яка над цим працює, принаймні з того, що я бачу по медіа, - це Вадим Денисенко, виконавчий директор Інституту майбутнього. Ця організація робить дуже потужну роботу. Є ще Романенко, дуже багато говорить Арестович.

— Арестович?..

— Так, Арестович – людина, яка є російська за своєю суттю. Це дуже цінний кадр. Це як брудна бомба: кидаєш його вислови в комунікації про Росію і – бабах, всі росіяни тут же обговорюють, що сказав Арестович та як йому протидіяти. Звісно, коли він починає говорити про Україну, то, скажемо так, у нього не завжди виходить. Але коли він говорить про те, що відбувається в РФ… Мені нічим особливо йому заперечити, він це робить дуже фахово.

Втім, на превеликий жаль, у нас немає академічних напрямків, які досліджують, що відбувається в політичній сфері Російської Федерації. Є Михайло Гончар, який чудово пише про енергетику, є Центр глобалістики «Стратегія ХХІ», який він очолює, є Марина Стародубська, викладачка Києво-Могилянської бізнес-школи, - вона пише про комунікації з російським народом. Але щоб комплексно про російську політику… Я розумію, що зараз хочеться взагалі про це не думати, мовляв, хай ті росіяни згинуть на болотах отих мокшанських. Але так не буде, а отже – з цим треба працювати.

— І останнє – які прогнози на найближчі місяці? Як розвиватиметься ситуація до кінця 2022 року?

— Я здебільшого песимістично налаштований стосовно того, що відбуватиметься в Росії. Нічого кардинального найближчим часом не слід чекати.

Щодо України… Нас будуть активно схиляти до якогось статус-кво, звучатимуть відповідні пропозиції. Деякі світові ЗМІ типу Reuters або Telegraph пишуть у своїх заголовках про «волевиявлення в Херсонській області». Яке ж це в біса «волевиявлення»? Я далекий від конспірології, не думаю, що так написати просили їхні уряди чи політики. Але подібна тенденція продовжуватиметься. Тож мій прогноз – нас очікують серйозні бої на смисловому фронті. В української дипломатії – багато роботи. У путіна зараз така програма: зафіксувати статус-кво, щоб через 7-10 років, накопичивши ресурси, знову піти війною на Україну. Якщо ми хочемо безпеки – потрібно завершити всю цю роботу ще до того моменту.

Мирослав Ліскович

Фото Руслана Канюки