/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Fc07d08cbada1c36124b92c47f6b5fd6f.jpg)
Сміємося з росіян, але самі ще не позбулися «савєтщіни»
Можете кидати в мене капцями і банановими шкуринками, але я таки подивився останній «Галубой аганьок».
Правда, вже першого січня в записі і прокручуючи.
Переді мною парувала тарілка з флячками (про що буде мова далі) і фляшка хрінівки.
Ці два атрибути додавали мені духу, аби витримати цей крінж.
Пісні там звучали старі, совєтські, а виконували їх переважно старі співаки, майже всі в перуках – правда, в дуеті з молодими.
Хлопи були з юними тьолками, а мадам Доліна – з пупсиком.
Раніше на тих огоньках було багато гумористів.
Цього разу гумор представляв лише один Петросян.
Рівень цього гумору був неймовірно низький.
Спочатку він похохмив про замерзаючу Європу, потім зблиснув таким віршиком:.
Еслі ти паєл, памился,.
Дома у тебя тепло,.
Значіт русскім ти раділся,.
Са страною павєзло.
Або: «Прі власті кандітєра жить било нє сладко, а прі власті коміка нє смєшно».
Публіка постановочно регоче.
Далі він зацитував Кутузова, який нібито сказав, що «русскоє воінство нєпобєдімоє в боях і нєпадражаєма в вєлікадушиі і дабрадєтєлі к мірнаму насєлєнію побєждьонних».
Нагадувати усі ті поразки, яких зазнавала армія московитів за всю свою історію і від турків, і від козаків, і від поляків, і від французів та австрійців – це довго і нудно.
А от щодо вєлікадушия, то ми вже бачили як воно проявлялося на окупованих теренах.
Не обійшлося за столами і без Салавйова та Скабєєвої з її чіканутою зачіскою.
Повалій в примітивному шиньйоні заспівала «Червону руту» на фоні пацанів, які намагалися стрибати гопак.
До чого тут гопак?.
Не посоромився виступити і колишній львів'янин Башмєт.
Басков співав вбраний, наче «царєвіч» з малюнків Білібіна, йому підспівували дами в довгих чудних сарафанах і його улюблені мальчики.
За столами вигулькували військові «просто з фронту», і всі вони піднімали тости за «мір» і «пабєду».
Це дивно.
Бо якщо хтось в Рашці виходив з плакатом «за мір», його арештовували.
Додивитися до кінця цю злиденність мені таки не вистачило терпцю, і я ліг спати.
А що перед тим читав про вітрини довоєнного Львова, то наснилася мені вітрина крамниці з вудженим м'ясивом пана Ундерки на нижньому Личакові, яка представляла засніжений сільський краєвид, витворений з сувоїв смальцю, що скидалися на снігові замети, а посередині – хатка з вуджених ковбас, до якої квапилася фігурка святого Миколая з кошиком парівок (сосисок) на плечах.
Вітрини цукерень мінялися доволі часто, мовби змагаючись між собою, чия фантазія переможе, про що з замилуванням згадував Станіслав Лем.
Наступного дня я поїхав до міста і прогулявся святковим містом, спеціально роздивляючись вітрини.
Деякі були оздоблені, але креативність була така ж убога, як і «празнічний аганьок».
Таких вітрин, про які згадували старі львів'яни, уже нема.
Мало того – зникають з вітрин і вивісок питомі галицькі назви.
Та що галицькі – українські теж зникають.
І я зі смутком спостерігаю, як у Львові вигулькують якісь «пончики» замість пампухів, свинячі «рульки» замість гомілок, «мармеладові» забігайлівки замість мармулядових, «випічки» замість печива, «пряники» замість пірників або медівників...
Бо є певні люди, які не люблять діалектів.
Вони так і заявляють, що не люблять діалектів.
Але в цілому світі їх люблять, видають книжки й журнали на діалектах, знімають фільми й серіали.
І усі перекладачі «Танґа смерті» використовували якийсь свій діалект, коли тлумачили галицизми чи львівський балак.
Наприклад, для американського видання на допомогу покликали студента з Ямайки.
І лише в одній країні нема діалектів.
В Ізраїлі.
Як мені пояснили, вони там змушені були перекладати мій роман літературною мовою.
Іврит – порівняно молода мова і не встигла ще розвинути свої говірки.
Завітавши напередодні Нового року до «Галицької свіжини», був ошелешений.
Я побачив там «зельц» замість нашого звичного сальцесону і «рубець».
Я навіть засумнівався, куди зайшов.
Чи це справді «Галицька свіжина»? Може, то таки «Совєтська свіжина»?.
Але ні, це була вона.
Ну, тоді треба за звісною схемою: альбо хрестик, альбо майтки.
А ще там я побачив ковбасу «Царську».
Чому «Царська»? Хіба у нас із царями є якісь сентиментальні спогади? Чому не цісарська або королівська?.
Та цього ще замало, бо там були також сосиски «Капітошка» і «Бутуз»!.
Вимовити це непристойне слово «рубець» я не наважився.
Тому попросив зважити мені шлунок.
Нє, не мій, а телячий.
Взяв і сальцесон, продавчиня зрозуміла з першого слова.
Був випадок, коли до крамниці у Винниках зайшли переселенці і попросили «зельц», то їх дівчата кілька разів перепитували.
Коли ж ті показали пальцями, дівчата здивовано відповіли: «Та це ж сальцесон!».
Обидва слова походять від одного німецького, але все ж традиції його вживання в Україні різні.
Зельц з'явився лише за совєтів.
Зрештою, як і рубці.
Продавали їх на Дорошенка, на Городоцькій, в «Домовій кухні» навпроти «Жоржа» і ще в кількох місцях.
А до флячків дуже добре йшла чарка горілки, тому там завше було людно.
І товклися там завше самі діловиті чоловіки.
Правда, є такі парафіяни, що не лише флячків не гелемзають, а й кишку (кров'янку) і навіть драглі.
Мені їх дуже шкода, бо все це знамениті смаколики.
Надто, що флячки – улюблена страва не лише в Галичині, а й у Польщі та в Італії, бо є фляки по-п'ємонтськи, по-сардинськи, а я готую по-замарстинівськи.
І якщо хтось думає, що то галицькі витребеньки називати телячий шлунок не рубцем, а флячками, то нехай зазирне у словник Грінченка і переконається, що рубець – це частина шлунку, але не страва, а стравою є саме флячки.
100-річчя створення СРСР.
Як фальсифікувалась історія.
100 років СРСР.
Уся правда про створення тюрми народів від історика Станіслава Кульчицького.
Росія безнадійна: нею керують комсомольці Брежнєва.

