Тепер Бондаренки з нетерпінням чекають, коли село Перемога разом з усією країною святкуватиме перемогу.
“Рускій мір” на власні очі побачила кореспондентка ТСН Інна Боднар, коли на самому початку повномасштабної агресії - вона разом із двома малолітніми синами виїхала на північ Київщини, але в село під промовистою назвою Перемога прийшли росіяни. Чоловік Інни - теж кореспондент ТСН Ігор Бондаренко - в цей час працював у марафоні “Єдині новини" в Києві, йдеться в ТСН.
Ранок повномасштабної війни Бондаренки зустріли в Києві, але вже 25 лютого Інна вирішує їхати за межі столиці… на північ. Ілюзія безпеки проіснувала лише кілька днів, уже 28 лютого Інна не впізнала рідний край. “Ми дивимося у вікно, а в нашу вуличку заїжджає танк. Справжній, великий з величезним дулом! Це фільм, який я дивлюся в реальності”, - каже Інна.
Вийти за межі обійстя можна було лише в супроводі військових-чужинців. Магазини в селі не працювали, рятувала консервація. Рідкісні діалоги з окупантами були наче під копірку. “Вони сказали: ми прийшли вас захищати, у вас влада погана. Мама каже: “Ну, яка є влада, ми що погано живемо?” - “Ні, ви занадто добре живете. Ми 400 км проїхали, ми назад не поїдемо”, - переказує діалоги Інна.
Інна знайшла в хаті найбезпечніше місце за кількома стінами і там ховалась із синами. “Меблі винесли і був матрац від ліжка великого, ми тут поміщалися втрьох і спали, тут груба була, тому було тепло - ми могли їсти зварити”, - розповідає син Інни Матвій.
“Діти сплять, я не сплю, бо воно все ж тут бах-бах, “Гради”, “атвєтка”. Тут лежать діти, тут одяг складений, якщо що, ми вибігаємо через вікно, або вибиваємо скло. Це в нас такий був план евакуації”, - додає журналістка.
У ці дні чоловік Інни - Ігор Бондаренко працює в редакції ТСН у Києві. Зрідка вдається додзвонитися до дружини. Зізнається, саме робота не давала йому збожеволіти. “Це зовнішня спокійність, насправді я дуже переживав. На людях я не можу показувати, і не хочу показувати свою нервовість, свою психованість. Я можу там закритися десь і поплакати, а на роботі, я прихожу і працюю”, - переконує Ігор.
Дружина Ігоря тим часом тиждень не могла навіть міркувати про можливі шляхи порятунку. “Я чую як серце б’ється у вухах, мені мама “Корвалол”, але не допомагає. Валер’янку- не допомагає. Нічого”, - каже Інна.
В один із днів, коли на мить у селі з'являється Інтернет і Інна отримує повідомлення від військового кореспондента ТСН Андрія Цаплієнка. Він саме знімав репортаж неподалік, разом із ЗСУ, але повідомлення було... кількаденної давності. Андрій наполегливо радив вести переговори з окупантами про виїзд і Інна з мамою таки пішли до ворогів. “Там танк, там танк, там танк, до нас усі виходять - куди? Ми знову почали просити старшого і до нас вийшов старший, і ми говорили, мама говорила. Я не могла говорити. У мене сльози котилися градом”, - пригадує Інна.
Переговори завершились успіхом, родина поспіхом покидала речі в машину Інни і поїхала. За кермом її батько, вести авто Інна не могла фізично. На виїзді - обшук. “Мій телефон тато заховав під обшивку машини, а я за свій телефон видала телефон Матвія”, - розповідає дівчина.
Це була лише половина справи, адже дорога до Києва була недоступна. Щоб зупинити просування росіян, наші захисники підірвали міст через річку Трубіж, довелось об’жджати просто по полю. Позаду - окупанти, в голові в яких невідомо що. “І ми з мамою йшли пішки. Щоб якшо стріляли, то по нас стріляли, щоб по машині не стріляли…”, - каже Інна.
“Нам реально пощастило, що вона вчасно звідти поїхали. Тому що наступного дня, коли люди почали виїжджати, їх почали розстрілювати”, - додає Ігор.
Коли родина виїжджала з Перемоги росіяни порадили почепити на машину білий прапор, цей епізод запам’ятав Матвій. “Ми доїджаємо до нашого блокпоста, і наш військовий каже, шо це таке, викиньте це, бо це ж як у Росії”,- переповідає дитина.
Справжню радість родина відчула лише, коли побачила інші, найрідніші в світі кольори. “Я тобі передати не можу, яке це щастя бачити український прапор”, - твердить Інна.
Зрештою Інна із синами виїхала до Німеччини, але вже в квітні повернулася до Києва. Лише наприкінці розмови Інна зізнається, чому в буремні дні кінця лютого поїхала фактично назустріч ворогу. “Я поїхала до мами й тата, бо мені біля них дуже добре. Досі не можу собі пробачити, що я не туди поїхала”, - переконує Інна.
Натомість, після пережитого жаху вона зрозуміла, жити треба наповну, і сьогодні. “Я пішла на стречінг, на танці, на англійську, тут і зараз”, - додає журналістка.
Родина і далі приїжджає на вихідні до оселі на Київщині, яка прихистила їх у страшні дні окупації. Тепер Бондаренки з нетерпінням чекають, коли село Перемога разом з усією країною святкуватиме перемогу.
Читайте також:
"За місяць ми проходимо те, на що потрібні роки": українські військові навчаються в Іспанії
“Вони тут штабелями лягають”: російський наступ на Донбасі руйнують українські військові
Росія може поширити "СВО" і на Молдову: експерт вказав на ознаки підготовки