Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя
Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя

Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя

45-річний підполковник Прикордонної служби України Сергій Шевчук боронив Маріуполь, пережив полон в Оленівці, на власні очі бачив теракт, який влаштували росіяни, підірвавши барак з понад сотнею азовців, схуд на 30 кг та після звільнення з полону знову повернувся на службу.

Сергій витримав тортури та знущання у неволі. І тепер намагається призвичаїтися до мирного життя, хоча йому досі чи не щоночі сниться й оборона Азовсталі, й полон. Тепер понад усе мріє про нашу перемогу, про розвиток нашої країни та про те, аби усіх захисників України повернули додому.

Прикордонником він служить вже 27 років. За півтора місяці до повномасштабного вторгнення Сергій розпочав службу в Маріуполі в першому донецькому прикордонному загоні, де разом з побратимами й зустрів ворога. Їх за тривогою підняли удосвіта 24 лютого.

Однак чоловік до останнього не міг повірити, що Росія таким повномасштабним наступом піде на Україну. Аж поки над головою не почали літати ворожі літаки та атакувати з неба.

— Це був наче страшний сон. Нас почали обстрілювати. І коли ми вже усвідомили, що загроза реальна та дуже серйозна, ми не розгубилися. Стиснули кулаки і зуби і вирішили все відстоювати. Я не панікував, ніхто не ховався, ми просто взяли і показали свій характер, – розповідає прикордонник.

З перших днів вторгнення Маріуполь нещадно бомбили ракетами, авіабомбами, точилися запеклі бої з противником. Усі, хто боронив тоді місто, були наче зі сталі і відчайдушно тримали оборону. За 10 днів перебазувалися у бункери Азовсталі. Там ховалися і місцеві жителі. Їм наші захисники допомагали їжею та ліками.

— Росіяни ніколи перші не йшли, підставляли “ДНРівців”, місцевих жителів, бували випадки, коли застосовувалася зброя з боку місцевих неповнолітніх хлопців, не знаю, як вже в перші дні війни в них була зброя в руках, але таке було. Скрізь хаос і паніка, та це, певно, було їхнє основне завдання, – пригадує Сергій.

В перервах між обстрілами прикордонник фільмував на телефон все, що бачив довкола. І про все писав дружині. Каже, не знав, чи вдасться вибратися звідти живими, однак хотів, щоб і його родина, і решта українців знали, якою ціною вони виборювали перемогу та захищали кожен клаптик нашої землі.

Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя
Фото Сергія Шевчука з особистого архіву
Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя
Фото Сергія Шевчука з особистого архіву
Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя
Фото Сергія Шевчука з особистого архіву
Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя
Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя
Ще б тиждень, і нас би вже не було: прикордонник про полон й оборону Маріуполя

Страху вже не було. Було велике бажання вбивати та нищити ту нечисть. В якийсь момент відчув, що скоро кінець. Були думки, що не багато ще залишилося жити, хоча рідним в цьому не зізнавався. Та й батькам не сказав, що служить у Маріуполі. Щоразу, коли дзвонив їм – жартував, що у Дніпрі п’є каву. Дуже боявся їх лякати.

Сергій Шевчук

Фото Сергія Шевчука з особистого архіву

Оборону Маріуполя тримали до кінця квітня. Вже без боєприпасів, медикаментів та харчів. А тоді полон.

— Ще б тиждень, і нас би там нікого не було вже. Вони вже настільки масовано лупили по нас, вони просто рівняли все з землею. Ми чекали до останнього підмогу, бо вірили і не хотіли думати, що ми вже нікому непотрібні і що нас списали. Ну і, слава Богу, що вчасно було вирішене питання щодо виходу з Азовсталі, – каже прикордонник.

Добу усіх полонених везли в Оленівку. Саме там Сергій переживе чи не найважчі місяці в своєму житті, про які він не хоче багато розповідати, адже в полоні ще чимало наших захисників.

— Знаючи, що це серйозна армія, ми були просто здивовані, коли вони почали нас не обшукувати, а просто обкрадати – знімали військово-тактичне взуття, екіпірування, забрали золоті ланцюжки, хрестики та каблучки, – розповідає Сергій Шевчук.

Сергій сидів у камері разом з побратимами. Молилися, терпіли і чекали на обмін, бо вірили, що про них не забудуть, як би в цьому їх не переконували окупанти, які намагалися зламати цю віру та усіляко принизити не лише морально, а й фізично. На тілі прикордонника досі лишилися сліди від побоїв.

Сергій Шевчук

Вони відпрацьовували електрошокерами, точно знаючи де найболючіші місця. Коли в такому тонусі живеш, розповідає Сергій, в такому стиснутому форматі як морально, так і фізично, то воно болить, але ти себе переконуєш, що все скоро пройде: день, два, і біль мине.

Наприкінці минулого липня в Оленівці росіяни влаштували теракт. Усе трапилося на очах в Сергія, який на той час перебував у бараках неподалік. Каже, за декілька днів до того у приміщення, де стався вибух, перевели полонених азовців, а потім підірвали.

— Виглянули у вікно і побачили, як летять ракети в напрямку наших бойових позицій, адже ми знали, де вони. Окупанти вистріляли пів касети, як ми почули в приміщенні глухий вибух, дуже потужний. Там перебували близько 120 азовців, які були там другу ніч. І вони заздалегідь приготували те приміщення, наших полонених туди перемістили і підірвали, – розповідає прикордонник.

Сергія етапували декілька разів, і щоразу він вірив, що на обмін. Та росіяни навмисне це робили, аби переконати українських полонених, що вони нікому не потрібні, обмінювати їх Україна не хоче і гнити їм у російських тюрмах. Та Сергій, як і його побратими, у це не вірив. Вони точно знали, що їхнє повернення додому – це справа часу.

— Нас повернули знову в СІЗО, і один з вертухаїв, молодий хлопчина, озираючись на всі боки, сказав нам – ми за вас, просто поки не маємо такої можливості про це відкрито сказати. А ще додав, що наш президент вже відвідав звільнений Херсон. Це була для нас така сильна новина. Я відчував таку радість, яку пережив, мабуть, ще раз, коли вийшов з полону.

Ми знали, що все буде Україна. Ми сильні. І ця віра нас і тримала в полоні, не давала жодного шансу на зневіру. Вірити повинні й українці, які нині живуть в окупації. Наші захисники обов’язково звільнять кожне село, кожне місто. Треба просто чекати та вірити. І в жодному разі не слухати російської пропаганди, в чому б вони не переконували наших людей, – каже Сергій.

Те, про що мріяв прикордонник останні 8 місяців свого життя і що не давало зневіритися та здатися, сталося 31 грудня 2022 року, коли Україна повернула додому 140 захисників, серед яких був і Сергій. Каже, в те, що він нарешті вдома, повірив лише тоді, коли потрапив у міцні обійми колег вже на нашій землі.

А от полонених російських військових свої так не зустрічали. В цьому й велика, разюча різниця між нами. Нас зустріли як героїв, а їх як розхідний матеріал, якому вдалося вижити.

— В мене мурашки по тілу були, як тепло нас зустрічали, це дуже приємні моменти. А їх просто пошикували у дві шеренги, оце я запам’ятав дуже чітко, вони поопускали голови і сіли в автобуси. Це говорить про те, що в них цінності до своїх людей ніколи не буде, вони не мають поваги самі до себе.

Після повернення з полону чоловік сам себе не впізнав – схуд на 30 кг. Мав вісім зламаних ребер, травми колін, пошкоджені внутрішні органи. Чотири місяці Сергій проходив реабілітацію, та повністю одужати ще не вдалося. Та попри це, підполковник знову повернувся на службу. І тепер понад усе чекає на повернення додому наших захисників, бо, як ніхто, знає, що вони там переживають.

Прикордонник Сергій Шевчук про оборону Маріуполя, полон та реабілітацію

Фото Сергія Шевчука з особистого архіву

Днями прикордонник отримав нагороду від президента України. Та попереду ще тривала реабілітація. Однак  чоловік запевняє – якби повернути час назад, знову, не вагаючись, став би пліч-о-пліч з побратимами боронити свою країну.

— Всі повинні вірити і надіятися, що всі вийдуть живі-здорові. Хай схуднуть, нічого страшного, це все відновлюється, я по собі це бачу. Наша нація сильна, і раніше я цього не помічав, але ми дуже сильні. Ми довели це усьому світу, і я вірю, що Україна після перемоги розквітне і матиме дуже стрімкий потужний розвиток. Це моя мрія!

Теги за темою
Маріуполь
Джерело матеріала
loader
loader