Військовий, який боронить Україну із чотирма братами, дав пораду тим, хто втомився від війни

Український військовослужбовець Михайло Вікарій тримає оборону в найгарячішій точці на фронті – під Бахмутом. Він боронить Україну разом із чотирма братами, а ще один брат нині проходить підготовку.

Його позивний – Мойша, а служить він у штурмовому підрозділі. Михайло не вважає свою родину супергероями, а називає скромно звичайною сім’єю.

— Вибору йти, чи ні – у мене не було. Я знав, що піду. Ми, в принципі, цього чекали. Старший брат повідомив, що буде війна і треба готуватися. Ми вже знали, куди ми підемо і що робитимемо. Мама була дуже проти, але ми тишком втекли на війну від мами, так би мовити, – зізнався Михайло в інтерв’ю Єдиним новинам.

У братів з мамою є родинний чат, а коли хтось вчасно не ставить плюсик, то мама починає “штурмувати” усіх, щоб вони знайшли брата. Михайло каже, таке відбувається регулярно, якщо хтось упродовж дня не вийшов на зв’язок.

— Вона (мама, – Ред.) починає нервувати і шукати – хто, де, чому немає зв’язку. Давайте сюди все: відео, фото, що ви всі живі та здорові, – зізнається військовий.

Однак, він каже, що їхню маму можна зрозуміти, тому брати стараються максимально перебувати на зв’язку,  щоб жінка менше хвилювалася. Їхня мама Тетяна Борисівна 4 березня минулого року разом із донькою вибралися за кордон із окупованого Ірпеня. Брати тоді видихнули – жінки у безпеці.

Найстрашнішим моментом на війні, свідком якого став Михайло, стався на проміжку Мощун – Горенка на Київщині. Наші військові там тримали позиції, туди ж Михайло вирушив зі старшим братом у розрахунку протитанкістів. Інші два старші брати були тоді в Києві на базі та чекали на виїзд.

— Це було, можливо, 5 березня. Зв’язку із суміжними підрозділами не було, ми “зелені”, не розуміли, що нам в принципі робити… Нам доповіли, що ми в оточенні. Була ніч. Нам сказали, що треба “щось із цим робити”. Тоді я на декілька хвилин впав у ступор, мені стало страшно, але я не боявся ворога, мені стало страшно, що немає моїх братів зі мною. Що я їх можу більше не побачити або я потраплю у полон і це буде, скажімо, дуже сумно, – згадує військовий.

Тоді наші захисники ворога відкинули, а через декілька днів Михайло знову зустрівся із братами і продовжили роботу вже разом. Після цього вони вирішили так не розділятися.

Те, що поруч з ним брати, дуже сильно впливає на ситуацію, каже Мойша. Адже з перших днів війни вони перебувають в одному підрозділі, а їхній брат їхній командир. Під його керівництвом вони ходили на штурми.

— Тобто, мене прикриває мій брат. Я знаю, що мені треба прикривати мого брата. Відповідальність на щабель вища. Ти розумієш, що не можеш втекти, навіть, якщо тобі дуже страшно, бо твій брат пішов вперед і потрібно тримати там сектор, – зізнався Михайло.

Ба більше, за його словами, коли він разом із братами, це дуже сильно підіймає бойовий дух. Виникає усвідомлення, що все добре, що спина твоя завжди буде прикрита. Нині Михайло з братами служать у третій окремій штурмовій бригаді. Вона створена на базі підрозділу територіальної оборони Азов.

Михайло Вікарій каже, що те, як вони називають між собою окупантів, можна здогадатися, але додає, що повага до ворога, хоч мінімальна, повинна бути. Він пояснює, що ворога можна ненавидіти, але треба розуміти, що противник також стріляє, вчиться і що його шанси виграти такі ж, як і у тебе.

Те, що творять росіяни в Україні, Михайло називає геноцидом і не може знайти логічного пояснення діям окупантів. Він каже, що пробачити їх після всього зла, що було зроблено Україні та українцям – буде неможливо. Також він визнає, що втомився, але каже, хто як не вони. Україна для них – не абстракція, це така ж родина, лише більша.

— Раз вже почали, то треба все закінчувати. Я не можу сказати: Все, я втомився, я їду додому, – каже Михайло “про втому від війни”, про яку так часто говорять.

Також Михайло каже, що не розуміє людей, які кажуть, що “втомилися від війни”. Одному зі своїх знайомих, який нарікав на таку втому і висловлював бажання поїхати закордон, Михайло порадив поїхати у військовий шпиталь і подивитися на поранених хлопців, які без рук та без ніг і задуматися, як вони себе почувають.

— Так, вони, можливо, стали інвалідами і втратили багато. Але вони розуміють, що могло бути гірше. Потрібно радіти життю поки воно є. Таке поняття, як “втомився від війни” для цивільної людини, яка ходить у Києві, п’є спокійно каву – це дивно для мене, – пояснює Михайло.

Активність українських військових у соціальних мережах він пояснює бажанням показати, що роблять українські військові на фронті. Михайло наголошує, що це – не є пропагандою, а саме висвітленням війни у соціальних мережах.

За словами Михайла, весь світ може зайти у TikTok і побачити, як українські військові себе почувають, а хтось у Києві може подивитися відео де евакуюють поранених, побачити обстріли і на хвильку задуматися, що це не так і далеко – за 800 км від Києва.