Постійно чекав, що за мною прийдуть. Військовий 32-Ї бригади про життя в окупації

Херсон окупували в перші дні війни, а звільнили лише через дев’ять місяців, 11 листопада. Увесь цей час Роман Вернигора провів у місті. Спочатку боровся з окупантами в лавах тероборони. Потім намагався вижити й не потрапити до рук росіян. Про спротив та життя він розповів в ексклюзивному інтерв’ю.

– Як вибирати кавуна? Та просто! Спочатку дивишся на хвостик — він має бути підсушеним, але не відірваним. Попка широка і трішки порепана. А, ну і звук. Повний дзвінкий звук, щось схоже на звук дволітрової пляшки з колою.

Роман обожнює кавуни. А як інакше — він херсонець. 

Там люди найкращі у світі! Я їх добре знаю, вони як рідні, — резюмує захисник з 32 бригади.

Роман Вернигора родом з села, що біля самого Криму. Воно досі в окупації. У 16 років приїхав в Херсон навчатися і лишився.

– Після підриву росіянами дамби, мій район затопило. Дивився відео, — пояснює хлопець. — Води було метри два. Нині, правда, вже сходить, але як там тепер жити, не розумію…

Супротив

Уже 24 лютого ближче до обіду Роман пішов у військкомат, щоби записатися в ТРО.

 – У перші дні росіяни не захоплювали місто у звичному розумінні, — розповідає він. — Йшли крізь нього колонами далі. Тому військкомат працював. Ми отримали форму, автомати, виходили на патрулювання, намагались робити засідки. В перший же день потрапили під авіаудар. Четверо хлопців загинуло. Та ми не відступили. Тоді всі згуртувались. Налагодили розвідку. Знайомі повідомляли нам про переміщення росіян, техніки. Ми знали навіть вміст вантажівок. Найкращою розвідницею виявилась бабуся одного з хлопців. На неї загарбники не зважали, а вона видивлялася все, що треба, – каже військовий. 

Тероборона чекала на підтримку ЗСУ, пояснює боєць. На той час вони базувалися майже в центрі міста. Але увечері 28 лютого все змінилося. Згадуючи ті події, Роман стишує голос: Росіяни заїхали в місто з боку Миколаєва. Пам’ятаю, нас підняли за тривогою. Ми мали їх зустріти на в’їзді з боку Чорнобаївки. Але не вийшло. Повз нас у бік центру пролетіли БТРи. Рацій у нас не було. Координація погана — мобільний зв’язок був не скрізь. Поки намагались наздогнати ті БТРи, хлопці в Бузковому парку вже прийняли бій. Якщо говорити точніше — їх там просто розстрілювали. Росіяни відрізали нас кулеметом, обстріляли ВОГами. У нас, здається, троє загиблих було. Одного взяли в полон. Коли ми таки дістались до парку, там уже все закінчилось. Загиблих було дуже багато… росіяни захопили місто. Нам наказали розходитись, зброю сховати, тримати зв’язок.

Окупація

Мікрорайон Херсона, в якому жив Роман, місцеві називають Острів. Він сполучається з містом одним мостом.

– Росіяни туди не заходили — пояснює чоловік. — Просто поставили блокпост. Думаю, я був у списках на затримання, але навіть якби й ні — в місці останнього базування залишив паспорт. А без нього — однозначно підвал.

Тож херсонець обрав єдиний варіант вижити — залишатись у квартирі. Згадує, як розподілили обов’язки з племінником. Хтось на балконі мав постійно спостерігати за під’їздом. Розробили схему евакуації через сусідній під’їзд.

– Перших півтора місяця було дуже страшно, — ділиться Роман, — постійно чекав, що за мною прийдуть, погано спав. Якби не підтримка родини, навіть не знаю, чи протримався б.

Тітка Романа тримала хлібний кіоск — це і їжа, і якась жива копійчина. А ще — пункт спостереження. Крім того, Роман роззнайомився з усіма сусідами. Виявилося — всі патріоти. Жіночки з базарів приносили інформацію про окупантів, допомагали хто чим міг.

– Морально дуже підбадьорювали прильоти по росіянах у місті, — згадує Роман Вернигора, — усе яскраво описували в телеграм-каналах. Дуже потішив удар в банний комплекс, коли в загарбників там була “нарада”.

А ще — влучання в апеляційний суд. Там саме проходило засідання зрадників. Тоді наші влучили в кабінет гауляйтера Стремоусова. Писали, що його поранило.

Визволення

Місцеві зрозуміли, що наші близько, коли росіяни почали грабувати абсолютно все, розповідає хлопець. Якось в один момент багато гаражів спорожнили. Забирали машини й все, що там було. Особливо полювали на човни. А які не могли забрати — просто топили.

Роман добре пам’ятає, як 11 листопада пішов зарядити телефони до генератора, бо не було світла, і так дізнався, що ЗСУ вже в місті.

– Пам’ятаєте, коли наші на чемпіонаті світу з футболу у 2006 дійшли до 1/4 фіналу? От я тоді відчув щось схоже. Але тоді, в листопаді, — набагато сильніше! Я був несамовито щасливий. Усі ми.

Виїхали з міста числа 17. І цього ж дня були перші прильоти. Росіяни били навмання — вже не так, як наші. Прилітало по будинках. Ми осіли в черкаській області в сестри. Я пішов у військкомат, пройшов медкомісію. І от я в 32 бригаді, — ставить Роман логічну крапку.

А після невеликої паузи додає: Зараз починається великий наступ. Якби можна було обирати, хотів би наступати на херсонському напрямку — де моя батьківщина. Там багато сонця, а я дуже люблю сонце. І Волю!