Захисники Маріуполя — досі в пеклі Оленівки. Розповідь дружини військовополоненого

Захисники Маріуполя — приклад мужності, відданості, неймовірної сили, відчайдушного бажання боротися, хоч як це складно. Понад 80 днів вони обороняли місто в повному оточенні.

16–20 травня 2022 року, після наказу вищого військового керівництва країни, гарнізон «Маріуполь» вийшов із заводу «Азовсталь». А за два місяці полону росіяни влаштували жорстокий і цинічний терористичний акт — у ніч із 28 на 29 липня підірвали нашвидкуруч облаштований під житловий барак ангар, куди напередодні перевели військовополонених.

27 липня росіяни перевели до цього барака 193 захисників Маріуполя. Деякі військовополонені гадали, що їх повезуть на обмін. Вони цього очікували та мріяли про те, що вже незабаром побачать і обіймуть своїх рідних. На жаль, більшість з них уже ніколи не зможе цього зробити. За списками Росії, внаслідок теракту в Оленівці загинуло понад 50 військовополонених, щонайменше 70 було поранено. Наразі відомо, що в полоні досі залишається близько 130 людей, яким дивом вдалося вижити в пеклі Оленівки. Остаточні відомості про загиблих і всіх, хто вижив після теракту, досі встановлюють.

Одним із тих, хто вижив і дістав поранення в Оленівці, є мій чоловік Сергій Алєксєєвич — боєць полку «Азов», який захищав місто Маріуполь разом з побратимами з 24 лютого до 16 травня 2022 року. Під час боїв у Маріуполі він нічого не розповідав, лише постійно просив не хвилюватися за нього, берегти себе та вірити в краще. Я так і робила — не писала, як сильно тривожуся, намагалася висловити підтримку, щоб він розумів, що я чекаю на нього й ми обов’язково скоро будемо разом.

До повномасштабного вторгнення Росії ми проживали разом чотири роки. Одружилися, коли Сергій перебував у Маріуполі, — 27 квітня 2022 року. Побратися дистанційно він запропонував за тиждень до цього. Звісно, я погодилась, адже ми й раніше планували весілля. Сергій навіть не розповів мені про поранення, яке дістав під час боїв у Маріуполі. Я дізналася про це від військової частини лише після виходу в полон. Удруге Сергія було поранено внаслідок теракту в Оленівці. Незважаючи на це, його досі утримують в полоні, хоча в Женевській конвенції про поводження з військовополоненими прописано: військових із пораненнями мають повертати на батьківщину без жодних умов і в будь-якій кількості. Крім того, як мене запевняли представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, поранені є пріоритетом на обмін. Але боротьба за його життя та свободу триває.

Коли відбувався вихід у полон з «Азовсталі», я довго не могла повірити, що це справді полон і що наші рідні опиняться в руках ворогів, із якими так довго боролися. Лише побачивши 19 травня відео з чоловіком у російських новинах, я усвідомила остаточно: це — полон. На відео були також представники МКЧХ, але, як стало відомо пізніше, вони не розмовляли з військовополоненими. Тільки мінімально перевірили умови утримання й поїхали.

Я неодноразово зверталася до всіх державних органів щодо чоловіка — до НІБ, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ, Нацполіції, МВС, а також до МКЧХ та Робочої групи ООН. Відповіді завжди були однаковими: «Ми працюємо, очікуйте». Наразі мені нічого не відомо про місце перебування чоловіка та стан його здоров’я.

Ми всі розуміли, що від росіян можна очікувати чого завгодно. Але влаштувати масову страту військовополонених — випадок кричущий. Проте розуміємо це лише ми, рідні постраждалих від теракту бійців. Міжнародні організації безсилі — за більш як 11 місяців вони не змогли отримати доступ до колонії в Оленівці й до поранених військовополонених; не надали їм медичної допомоги, хоча запевняли мене та інші сім’ї, що робитимуть усе можливе. Місію з розслідування фактів убивства військовополонених було розформовано 5 січня 2023 року. Саме тоді ми вирішили об’єднатися та створити спільноту родин Оленівки.

Її мета — першочергове повернення всіх поранених і вцілілих у теракті захисників, які досі перебувають у полоні, гідне вшанування загиблих бійців, а також відновлення розслідування теракту.

Ми долучалися до низки зустрічей із державними органами України, а також із міжнародними організаціями. Наразі всі наші запитання залишаються відкритими. Ініціативна група родин Оленівки відвідала в травні з робочим візитом штаб-квартири МКЧХ та ООН у Женеві. На цих зустрічах ми дізналися, що опитано було не всіх захисників, які виходили з «Азовсталі», тому значна частина військовополонених досі залишається непідтвердженою, хоча за попередніми домовленостями щодо виходу з «Азовсталі» мали б зафіксувати вихід кожного. Стосовно розслідування ми дізналися, що Україна не подавала до місії ООН запит на дослідження тіл, які вдалося обміняти 11 жовтня 2023 року. Чому так сталося — не розуміємо. Але як ми можемо довести на міжнародному рівні, що це був саме російський теракт, якщо в розслідуванні не беруть участі міжнародні організації?

Ситуація з пораненими захисниками є критичною. Різні представники влади розповідають нам про те, що є інші полонені, які мають серйозніші поранення, ніж ті, кого підірвали в Оленівці. Але звідки в них може бути детальна інформація про характер поранень унаслідок теракту, якщо навіть немає всіх відомостей про людей, які там перебували? До того ж треба розуміти: це було сплановане вбивство військовополонених, ми не знаємо, якою була мета, скільки хотіли вбити людей і кого саме. Ми всі маємо розуміти, що цим людям і надалі загрожує небезпека, й робити все для того, щоб якнайшвидше забрати їх із полону. Тому що теракт було сплановано.

Про спланований характер цього злочину свідчать багато задокументованих доказів: зокрема умисне переведення бійців до нового приміщення незадовго до вибуху; аналіз характеру ушкоджень та руху вибухової хвилі; перехоплення телефонних розмов представників РФ; відсутність обстрілів у зазначеному місці тощо. У доповіді голови Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Матільди Богнер зібрано деякі факти, що мають бути передані до Міжнародного кримінального суду. Також їх мають узяти до уваги міжнародні організації задля відновлення розслідування масового вбивства та скалічення українських військових у полоні РФ.

Зокрема Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) задокументувало: 27 липня 193 військовополонених перевели до бараку, який було перероблено під житловий із промислового ангару. Тоді ж керівництво колонії наказало перенести охоронний пост далі від цього бараку й викопати для охорони укріплену траншею, що не було зроблено для інших бараків у цій колонії. 28 липня охорона бараку вдягла бронежилети та захисні шоломи, чого раніше не робила. Військовополонені з інших бараків свідчать, що реактивна система «Град», розміщена поблизу їхніх бараків і біля огорожі колонії перед самим інцидентом, стріляла в західному напрямку від колонії й перекривала звуки вибухів, унаслідок яких було вбито й поранено військовополонених у бараці. Український цивільний ув’язнений, який мав зв’язки з адміністрацією колонії, 29 липня наказав військовополоненим розчищати завали й вивозити тіла загиблих, про побачене ж — мовчати.

Також УВКПЛ виявило, що кількість військовополонених, які загинули внаслідок вибуху, була б значно меншою, якби тяжкопоранені отримали невідкладну медичну допомогу. Ті, хто вижив унаслідок атаки, мали численні травми, включно з опіками й осколковими ранами від снарядів і самого барака. Однак працівники колонії не надавали медичної допомоги, тому військовополонені, які вижили, робили все, що могли, аби зупинити кровотечу без належного медичного обладнання. Саме тому декілька поранених померли через втрату крові на землі біля входу до колонії.

Тільки за п’ять-сім годин після вибуху військовополонених, які вижили, відвезли до лікарні в Донецьку. Поранених транспортували в переповнених вантажівках вибоїстими дорогами, що завдавало їм додаткових страждань. Тих із них, хто дістав легкі поранення, на місяць помістили в так звані «дисциплінарні ізолятори». Там вони не мали змоги спілкуватися з іншими військовополоненими в колонії.

 

Але, незважаючи на задокументовані факти, 5 січня 2023 року ООН розформувала місію з розслідування фактів убивства військовополонених — через неможливість потрапити на місце злочину та відсутність гарантій безпеки.

Серед травмованих є й ті, в кого це вже друге або третє поранення. Багатьох із них було поранено ще під час оборони Маріуполя. Вже понад рік вони перебувають у полоні без медичної допомоги. Мені важко навіть уявити, в якому стані мій чоловік. У нього уражено дві ноги, я не знаю, як він ходить. Не знаю, чи загоїлися хоч трохи його рани. Росіяни вже завдали непоправної шкоди здоров’ю наших військових. Після повернення вони потребуватимуть тривалої реабілітації, та все одно відновити здоров’я вдасться не всім.

Про військовополонених, які вижили після теракту, інформації майже немає. Ми самі намагаємось її знайти, але наші можливості дуже обмежені. Маємо змогу лише переглядати новини в російських Телеграм-каналах. Це психологічно важко. Всі бояться побачити своїх рідних виснаженими, але й прагнуть побачити, бо це принаймні буде підтвердженням того, що вони живі й тримаються.

У полоні досі залишається близько 1900 захисників Маріуполя, які вийшли з «Азовсталі» за наказом. Тобто за рік вдалось обміняти лише близько 500 захисників. Перед виходом у полон їм обіцяли певні гарантії, наприклад, три-чотири місяці полону, збереження життя та здоров’я, зв’язок із рідними. Однак росіяни весь час порушують норми міжнародного гуманітарного права.

Ми маємо пам’ятати та говорити про теракт в Оленівці. Щоб міжнародна спільнота звернула увагу на злочини Росії стосовно військовополонених, нелюдське ставлення в місцях утримання, вбивства та катування. Якщо нам вдасться повернути цих людей, а також відновити розслідування теракту в Оленівці, ми покажемо всьому світу, що найцінніше для нас — це людські життя, і що ми готові боротися проти Росії на всіх рівнях задля відновлення справедливості.