67-річний Олександр Глядєлов, або Сашко, як його досі називають друзі — провідний український фотограф. Він об’їздив десятки країн, бував у зонах воєнних конфліктів, двічі поранений — у Придністров’ї та на Донбасі.
Мистецьке та громадське в роботі Глядєлова не суперечать одне одному: він працює з організацією «Лікарі без кордонів», з гуманітарними фондами й міжнародними виданнями, їздив у вельми небезпечні регіони. Визнання, без перебільшень, міжнародне: світлини Олександра неодноразово виставлялися в США, Швейцарії, Чехії, Польщі, Словаччині. Його нагороджено призом Hasselblad, котрий за престижністю можна назвати аналогом Нобелівської премії для світлинярів.
Він співчуває цьому світу, передає повідомлення від тих, у кого немає голосу, на кого суспільство воліє не зважати. Чи знімає Глядєлов бездомних дітей, що б’ються за пакет з клеєм, чи наркоманів в одеському районі «Палермо», чи зеків, хворих на туберкульоз, чи активістів Майдану, чи бійців на війні — його бачення завжди точне й щире. Персонажі Глядєлова — більш ніж бунтівники чи ізгої, солдати чи пацієнти. Не маніпулюючи ані реальністю, ані глядачем, він точно передає малюнок доль своїх героїв, ритм їхнього щоденного крокування над бездонним відчаєм чи по краю смерті. Високе співчуття, сконцентроване в цих світлинах, доступне лише небагатьом талантам — і це те, чого гостро бракує більшій частині людства.
Фільм, що логічно, починається і закінчується сценами наслідків війни: Глядєлов фотографує в пошматованій і зґвалтованій Бучі, а наприкінці картини поминає воїнів 93 бригади, багатьох із яких знав особисто. Ксенія Кравцова дає слово не тільки Сашкові, а й героям його знімків — колишньому безпритульному Володимиру Грекову (знамените фото хлопчика з курчам на голові), одеському «священникові босяків» — ченцю-салезіанину, отцю Олександру Чумакову, ветеранам АТО Олексію Морозу й Андрію Апісу. Ксенія відстежує Глядєлова за роботою, у спілкуванні з друзями, на відкритті виставки, вмонтовує його знімки. Результатом стає дещо хаотичний, але зворушливий портрет митця.
Ми поговорили з Ксенією Кравцовою незабаром після показу фільму в подвір’ї майстерні-музею Володимира Мельниченка й Ади Рибачук.
— Ксеніє, почнемо спочатку: як ви прийшли в професію?
— Мені здається, що не можна просто так вирішити: мовляв, я обираю фах режисера. Ти бачиш певні форми, вони в голові складаються в картинку — і ти просто відчуваєш, що не можеш про це не сказати. Тому, мабуть, це не можна називати прямо такою професією, хоча, звичайно, можна навчитися професійних умінь. Важливо те, що хочеш донести до людей.
— Але ж ви здобули фахову освіту?
— Моя перша освіта — художня. Я художниця-монументалістка. Це мозаїки, фрески, зосередженість, певна медитація — дуже круто. Але я зрозуміла, що в мене надто жвавий темперамент, маю бігати й спілкуватися з людьми, досліджувати щось. Тому здобула другу освіту — режисерську.
— Захотіли, щоб картинка рухалася.
— Можна й так сказати. І щоб вона наповнювалася сенсами, не тільки візуальними.
— Чи не могли б ви розповісти трохи про місце, де ми наразі перебуваємо?
— Ми зараз у майстерні Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. І наша дружба з Володимиром почалася з фільму «Шелест кроків» — про їхнє життя та творчість. Документальне кіно — дуже близький контакт, бо ми багато часу проводили разом під час зйомок, довіряли одне одному, ділили і сльози, і радощі. І це переросло в дуже міцну дружбу. Тож на прем'єрі «Шелесту кроків» Володимир, через те, що у нього немає дітей, сказав, що хотів би, аби хтось займався його справами, і запропонував нашій команді опікуватися його спадком. Ми разом із ним створили фонд і з того часу опікувалися і роботами, і авторськими правами. Тож у нас одразу два напрями роботи: майстерня ARVM, де ми працюємо з архівами, популяризуємо творчість Ади й Володимира, і кінопродакшн. Так і балансуємо між одним і другим.
— А як ви познайомилися з Сашком?
— Я знала його тільки через спільних друзів. Але одного разу — пам'ятаю, о 10 вечора, — мене щось пробило, я погортала його фото і написала йому в месенджер, що хочу зняти фільм. Отак просто. Наступного ранку ми зустрілися і про все домовилися.
— Структура фільму як оповіді про героя зі сторони сформувалась одразу?
— Глядєлов не дуже любить розповідати про себе. Якщо стосується його особистого, то звертає на друзів, мовляв, краще спитайте у них. Він любить більше спостерігати, дивитися на героїв, фотографувати, записувати їхні історії. Таким чином склалася історія: ми говорили з його друзями та героями його світлин, спільно створювали його портрет.
— Дізналися щось незвичайне в процесі?
— Він, виявляється, серйозно займається фехтуванням. Його хороший друг Андрій Славутський, який Глядєлова привів до «Лікарів без кордонів», теж цим захоплюється. Тож на день народження Сашка, раз на рік, вони палять якісь дорогущі сигари та фехтують.
— Чоловічий клуб.
— Саме так.
— А що вразило особисто вас, по-людськи?
— Мені подобається в Глядєлові, що він людина по суті. Просто так нічого не розповідає. Якщо робить щось, то робить по-справжньому, безкомпромісно. Це видно по його фотографіях. Він перфекціоніст. І це мені близько.
— Я так розумію, війна радикально вплинула на ваш режисерський задум?
— Не зовсім. Вона ж почалася у 2014-му. Ми збиралися закінчити Іловайськом, де Сашко отримав поранення. Але так, через повномасштабне вторгнення зйомки затягнулися ще на 15 місяців. Тобто, ми одразу з командою вирішили, що це для нас дуже серйозна робота, і ми не будемо підлаштовуватися під якісь часові рамки. Тому змінили умови й навіть відмовилися від уже узгодженого гранту Держкіно, оскільки він вимагав від нас дотримання конкретних термінів.
— Що під час цієї трирічної роботи було найскладнішим для вас?
— З самого початку було зрозуміло, що життя Глядєлова дуже глибинне, тож не хотілося зробити його пласким. Сподіваюся, вийшло. І те, що він розповідає людям, не є навчанням в прямому сенсі — він просто передає своє відчуття світу. Звісно, коли спитаєш якоїсь конкретної поради, він відповість. Але набагато цікавіший оцей дотик, коли можна говорити про щось більше. Це найцінніше.
— Це наче буддійська мудрість. Неважливо, скільки ти книжок про просвітлення прочитав: ти просто віриш і робиш, або ні.
— Це було в його роботі з безхатніми дітьми в Одесі. Це важкі, складні підлітки, а він їх приймав такими, як є, нікого не засуджував. І це видно по фотографіях. Але Сашко не тільки їх знімав, а й приносив їм поїсти, допомагав відновити документи разом з отцем Олександром. І це дуже потужно. Просто така даність по життю, коли не можеш пройти повз.
— Який фільм ви плануєте зараз?
— У документальному кіно важко щось планувати. Як із Глядєловим, з Мельниченком — ти зустрічаєш людину, зустрічаєш тему. І розумієш, що хочеш робити. Тож сказати, що я там щось собі запланувала, не можу. Нам ще треба перетравити те, що ми зняли, переосмислити. Тому поки що ми працюємо в музеї, в архівах — і це дуже класно.