«Не можна допустити, щоб світ втратив інтерес до України». Розмова з авторами австралійського фільму «Українська “Герніка”. Війна митців»
«Не можна допустити, щоб світ втратив інтерес до України». Розмова з авторами австралійського фільму «Українська “Герніка”. Війна митців»

«Не можна допустити, щоб світ втратив інтерес до України». Розмова з авторами австралійського фільму «Українська “Герніка”. Війна митців»

Про унікальність українських військових, конфлікт цивілізацій і просвіту західної авдиторії.

«Українська “Герніка”. Війна митців» — документальна стрічка австралійського режисера Джорджа Гіттоса та його партнерки Гелен Роуз.

Гіттос має тривалий досвід фільмування у зонах конфліктів. Власне, «Українська “Герніка”» — це переважно документування  роботи Джорджа і Гелен в Афганістані та в Україні. Автори розповідають, як вони заснували й розвивали мистецький центр «Жовтий дім» спочатку в Джелалабаді, а потім в афганській Зоні племен. Що ж до України, то Джордж і Гелен здебільшого зосередили свою роботу в Ірпені, використавши як підмостки місцевий Палац культури та інші зруйновані будівлі, а також у Києві. Джордж малює мурали й графіті, залучаючи місцевих артисток і артистів, спілкується з перехожими,  волонтерами, ветеранами війни, створює разом з українською художницею Ave Libertatemor експресіоністський комікс «Поцілунок смерті». Гелен влаштовує співочі перформанси, причому деякі її композиції — на слова Тараса Шевченка.

Виходить дещо наївний, але яскравий артфільм, сповнений співчуття й любові до України. 

Світова прем’єра «Української “Герніки”» відбулася на Мельбурнському міжнародному кінофестивалі.

Джордж  Гіттос, лауреат Сіднейської премії миру, зарекомендував себе як один із найбезкомпромісніших австралійських художників, активістів і документалістів. Його попередні полемічні роботи стосувалися насильства з використанням зброї у США («Біле світло», 2019), життя під владою Талібану («Снігова мавпа», 2015) і впливу війни на музику («Шаленство», 2006). 

— Ваш фільм починається з фрази: «Це все одно, що стрибнути зі скелі». Тож у мене питання: чого ви боялися, коли їхали до нас?

Джордж: Ми їхали на початку березня минулого року, всього за тиждень після того, як росіяни вдерлися в Україну. Всі говорили, що окупанти будуть у Києві за тиждень. Молоді солдати, танкові пастки, безлюдне місто. Ми думали, що ми робитимемо, якщо прийдуть росіяни? Так багато людей виїхало з України до інших місць, аби бути в безпеці. А ми їхали туди. У той момент, коли ми сіли в поїзд, шляху назад не було.

— Я пам'ятаю ці заголовки у світових ЗМІ, і мені як українцю це було навіть трохи смішно, бо нас так легко не взяти.

Джордж: Як людина, яка працювала з багатьма арміями, я захоплююся українськими військовими. Я вважаю, що вони найкращі у світі. Мені хотілося б думати, що австралійське військо таке ж хороше, але, чесно кажучи, це не так. Я навіть сказав нашим генералам, що коли Україна переможе, вони повинні запросити ваших ветеранів приїхати й напутити наших військових. 

— Ви у фільмі цитуєте Шевченка. Що вам найбільше сподобалося в його поезії? Що ще ви відкрили для себе в нашій культурі?

Гелен: Я знаю, що Україну дуже довго переслідувала Росія. Шевченко, Леся Українка, навіть Гоголь… Мистецтво було придушене та маніпульоване Росією протягом дуже довгого часу. Йдеться про культурний геноцид. І тому було надзвичайно важливо приїхати до Києва в ті дуже темні дні. І тоді ми відкрили для себе Шевченка, читали його поезію. В нього мова про любов до свого рідного місця. А які його вірші нам сподобалися? Усі. 

Джордж: Я вивчав образотворче мистецтво в Сіднейському університеті, і ми не знали, наприклад, що Василь Кандинський виріс в Одесі. Ми там відвідали художню школу, куди він ходив. Уся культурна історія України, яку ми вивчали, в основному зводилася до того, що ці люди були росіянами. Це треба змінити. Ви йдете на прогулянку Києвом і бачите бар «Модільяні» чи бар «Малевич». 

Гелен: Так, це правда.

Джордж: Я висвітлював війну в Боснії, і ви можете подумати, що Боснія схожа на Україну, але це зовсім не так, тому що то була громадянська війна, де серби воювали проти мусульман, і там були концентраційні табори. Жахлива, жахлива війна. Тоді як те, що відбувається в Україні, певним чином надихає, тому що люди борються за свободу, за незалежність і за своє мистецтво. Тож для мене це не просто фільм. Ми також виступаємо на радіо і телебаченні. Весь час, поки ми були в Україні, я робив регулярні радіопрограми, звітував про те, що відбувається. 

— Цікаво — художник у ролі радіоведучого.

Джордж: Людям подобається це слухати, бо ми не говоримо в стилі звичайних журналістів. Наприклад, я робив радіопрограму в Одесі. Вийшов на вулицю щойно після обстрілу. Було видно полум'я, наші сусіди теж  стояли на вулиці. І я сказав, що це як в Австралії: коли в нас були великі пожежі, ти стояв на вулиці й думав, чи не дійде вогонь до твого будинку. І мої слухачі в Австралії це зрозуміли, бо багато людей боялися втратити свої домівки, а пожежі вирували жахливі — і так вони змогли відчути біду українців. Але журналісти зазвичай не кажуть про це. 

Гелен: Талант митців, незалежно від того, чи ви письменник, чи художник, чи музикант, полягає в тому, щоб достукатися до авдиторії емоційно. На початку вторгнення людям на Заході було дуже важко зрозуміти реальність того, що насправді відбувалося. Тож треба вміти описати речі так, щоб люди правильно зрозуміли тяжке становище українців. А мистецтво — це потужна річ. Вам не потрібно вміти читати українською чи англійською. Пісня чи картина — це універсальна мова, набагато швидший, глибший засіб комунікації.

Джордж: З другого боку, на культурному рівні дуже мало знають про Україну, оскільки ми виявили, що багато з ваших найвидатніших художників, поетів і досягнень привласнені росіянами. Звичайні люди в таких країнах, як Австралія, Англія чи Америка, не усвідомлюють витонченості культури України. Не знають, наприклад, що літаки «Антонов» виробляють в Україні, що найбільший літак у світі зроблений в Україні, що українці, створили ракети, які відправили людину в космос. 

Гелен: Не має значення, чи люди бідні. Справа в іншому.

Джордж: Я до чого веду. Зазвичай на Заході думають, що такі війни відбуваються десь у відсталих країнах третього світу. Тому для нас дуже важливо донести, що Україна настільки ж витончена й розвинена, як і країни, до яких ми доносимо наші фільми. Це було відкриттям і для нас, чесно кажучи. Я думаю, що журналісти не дуже добре виконують цю роботу. Ось чому так важливо підходити до речей інакше. Наприклад, я висвітлював події з передової, бачив різанину в Руанді. Але мертві тіла для тих, хто сидить у затишку вітальні в Австралії чи Америці — це майже як розвага, жорстока, але розвага. А в Україні ми відчули, що набагато важливіше поговорити зі звичайними людьми, такими як маленька Єва або фермер, батько дівчини, яку захищав її чоловік і був застрелений росіянами. Тут я не відчував потреби їхати на передову. Фільм, де багато зброї, насильства тощо, був би кращим для глядачів американського ТБ, але це не те, що ми хотіли зняти.

— Ви продовжуєте підтримувати зв'язок із вашими героями?

Джордж: Я не втрачаю зв'язку ні з ким, де б я не фільмував. І багатьох із них я зараз планую привезти до нас. 

Гелен: Дійсно важливим моментом є те, що ми перш за все художники. Тож ми співпрацюємо з митцями з різних країн і перебуваємо разом із ними в небезпеці. Ми з усіма дружимо, знаєте, як велика сім'я. Ми всі проходили через щось разом. І це тісно пов'язує вас до кінця життя.

— Говорячи про Мельбурнський кінофестиваль, чого ви очікуєте від нього?

Джордж: Це єдиний міжнародний кінофестиваль в Австралії, тому він найкращий. Не можна допустити, щоб світ втратив інтерес до України. Існує така річ, як втома від співчуття. І я знаю, що у фільмі є моменти, коли глядачі плакатимуть, будуть зворушені. Україні потрібна підтримка Австралії, а політики надають підтримку лише тоді, коли знають, що громадськість це схвалює. Тому ми запросили на показ в Мельбурні найвищих військових, політиків. Світ має продовжувати підтримувати Україну. І ми повинні вийти за межі Австралії. Ми вже показали фільм у США. Бо там Трамп або Десантіс можуть прийти до влади і сказати: «Ми не можемо більше надсилати гроші в Україну». Тож ми також намагаємося пояснити, наскільки це безглуздо.

— Який ваш наступний проєкт?

Джордж: Робимо два фільми в Афганістані. Ми там уже знімали, коли Росія вдерлася, ми все кинули й поїхали в Україну, а зараз треба закінчити ті проєкти. 

— Дуже вам дякую. Це була дуже цікава розмова.

Гелен: Приємно було познайомитися з вами, Дмитре. Ми з нетерпінням чекатимемо нагоди станцювати на Майдані, коли прийде перемога.

Теги за темою
Кіно кіновиробництво
Джерело матеріала
loader
loader