Мистецтво говорити й мовчати. Уривок із «Повітряної й тривожної книжки» радійниці й продюсерки Ірини Славінської
Мистецтво говорити й мовчати. Уривок із «Повітряної й тривожної книжки» радійниці й продюсерки Ірини Славінської

Мистецтво говорити й мовчати. Уривок із «Повітряної й тривожної книжки» радійниці й продюсерки Ірини Славінської

Про те, як робота на радіо стає рятівною рутиною, а також єдиним зв’язком зі світом поза бомбардуваннями й обстрілами.

У видавництві «Віват» цього серпня виходить книжка Ірини Славінської — української журналістки й радіоведучої, виконавчої продюсерки радіо «Культура», перекладачки з французької мови. «Повітряна й тривожна книжка» — це опис авторкою власного досвіду та реалії міста часів війни. І того, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого — речей, сподівань, страхів. Один із фрагментів цього твору присвячений радіо й тому, як воно допомагає під час війни й самим радійникам, і слухачам, позбавленим іншого зв’язку чи іншого способу вгамувати переживання. Видавництво запропонувало «Детектору медіа» опублікувати цей уривок, що ми й робимо.

Раніше ми публікували уривок з книжки журналістки, психологині, блогерки з Харкова Анни Гін «Як ти там?».

Праця

Я виросла в родині, де не вміють відпочивати. Ми всі звикли до того, що найкращий відпочинок — це зміна виду діяльності. Якщо втомилася робити уроки — поприбирай, якщо важко прибирати — піди на прогулянку, можна зарахувати за спорт. А ще в нас усіх є щасливе та спільне розуміння читання чи іншого здобуття інформації як корисної праці. Саме тому дитячі спогади наповнені багатьма годинами, проведеними над книжками… хоча й фільмами та комп’ютерними іграми теж. Так само залюбки ми знаходили час на газети, журнали, а чи музику, чи малювання. Щось із цього переліку точно можна віднести до категорії «дозвілля». І цей «спадок» я взяла із собою в самостійне життя. Саме через нього вважаю за хобі написання книжок або переклади з французької. Якщо втомилася після робочого дня, сядь і переклади сторінку тексту. А якщо не тексти, то щось «по роботі», як ми це називаємо вдома. А ще можна ходити на вистави, концерти, виставки чи прем’єри фільмів. Звичайно, тут я описую часи до 2022 року — певно, зайве й нагадувати.

Та є одне місце на Землі, де кордони між працею та дозвіллям, а ще звичайним приватним життям розмиті, — це радіостудія. Важко пояснити, як це працює, проте царина звуків допомагає поринути в найбільш інтимний зі світів, у якому є тільки голос. Співрозмовника, оповідача, новинаря, редактора чи продюсера «у вусі» на підслушці. Співрозмовниці, оповідачки, новинарки, редакторки чи продюсерки. Ніколи не шукала етимології слів «ведучий» або «ведуча», бо тут усе очевидно: це людина, яка веде за собою. І її голос, немов нитка Аріадни, може вивести на світло й надати можливість роззирнутися навколо, відверто про щось поміркувати. Саме тому радіо не терпить поверховості та надмірної легкості — людина перед мікрофоном мусить мати лідерські навички, викликати бажання піти за нею, і голос її має бути таким, щоб йому хотілося вірити. Та й важкості й зайвим нашаруванням тут не місце, бо радіо — це повітряна стихія, як дотепно це визначив Ігор Померанцев, який у своїх текстах дав мені потрібний вокабуляр для розмови про це мистецтво говорити й мовчати. Радіо є простором, де мусять бути лакуни, де суцільний паркан слів недоречний, — тут завжди має бути місце для коротших і довших пауз і непомітних вдихів, якими іноді вдається замаскувати сльози та розчулення. Коли сиджу чи стою перед мікрофоном, я почуваюся вкрай тендітною та крихкою, тому що маю тільки голос. Жоден макіяж або грим тут не врятує. Вдалого ракурсу не обрати, виграшного світла не поставити — тебе просто або слухають, або ні. Люблять або не люблять — це вже інша історія.

До 24 лютого 2022 року я не знала, що ця оголеність голосу може стати обладунками.

Цьому є й суто прагматичне пояснення. У день, коли почалося повномасштабне вторгнення, усі, здається, відчули певну розгубленість — бодай на якусь мить. Нерозуміння, що робити, було одним із найбільших проклять того часу. Люди потребували якоря. Мені пощастило мати свій. Прямий ефір структурує всю реальність навколо. Є сигнали точного часу, що мають прозвучати в 00 секунд кожної години, є незмінні позивні радіостанції. Хай би що відбувалося навколо, цей метроном невпинно цокає та задає ритм і темп. Хай би які емоції вирували, за мить до 00 секунд треба закінчити годину й декілька митей помовчати, щоб почати «чистий аркуш» — нову годину. Радіо — це єдине медіа, що має справу з часом у чистому вигляді, уся наша діяльність тут минає буквально так, як саме життя, без купюр і редагування. Ти не можеш повернутися в минуле, сказане слово не вернеться, не вернеться воно, і так постають величезна відповідальність, але й величезна полегкість, бо ніщо не назавжди, усе минає. Жодне слово, що прозвучало в ефірі наживо, не можна перемотати й виправити. Саме тому кожному ефіру передує час підготовки, тобто все починається раніше, — і це спосіб мандрувати в майбутнє, за якого тільки я та редактори й продюсери знаємо, що може пролунати наступної години, чуємо заздалегідь підготовлені записи, тобто те, що решта людей почує лише згодом. Ми ніби готуємося до того, що станеться потім.

Мистецтво говорити й мовчати. Уривок із «Повітряної й тривожної книжки» радійниці й продюсерки Ірини Славінської - Фото 1

Та ніхто не може бути готовим до майбутніх слів про те, що кілька українських міст зазнали ракетних ударів. Ніхто не може бути готовим до розповіді в прямому ефірі про Бучу або Ізюм. Ніхто не може бути готовим до новини про бомбу, яка знищила Маріупольський драмтеатр і урвала життя тих, хто в ньому ховався. Ніхто не може бути готовим до розмови про розстріляного в Херсоні диригента — його російські окупанти вбили просто у власній квартирі, а працював цей диригент у театрі імені Миколи Куліша — драматурга, якого майже сто років тому теж розстріляли, у Сандармосі. Важко бути готовою до щоденної розмови з репортеркою з Херсонщини, яка навіть у часи окупації починає свої включення незмінними словами привітання з українського Херсона. І поки ти ковтаєш сльози й переводиш дух, уже час промовляти наступне речення. І є невпинний годинник у студії, і перед позначкою в 00 секунд ти мовчиш — щоб заговорити знову, одразу після позивних.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, радіо подарувало мені рятівну рутину. Подарувало незмінні речі: прибуття в студію за декілька годин до початку ефіру, можливість готуватися й навіть думати, хоч як це було складно. Згодом стало зрозуміло, що ця рятівна рутина допомогла й тим, хто живе з іншого боку радіоприймача. Знайомі голоси в навушниках для багатьох людей виявилися рятувальним кругом, коли доводилося лежати на підлозі під обстрілами. Від лютого 2022 року мені та іншим колегам багато писали про це в приватних повідомленнях, змальовуючи дуже схожі досвіди, прожиті в різних українських областях. Писали про звуки радіо, що допомагали усвідомлювати: «Україна тут, усе працює, бо працює радіо». Писали про те, як трималися за довоєнну звичку слухати голоси ведучих. І про те, як у деяких місцях тільки ці звуки приносили новини, якщо окупанти відрізали телемовлення, інтернет і мобільний зв’язок. І про те, що навіть в укритті дарували радість записи поезії, почуті в ефірі Радіо Культура, адже огортали знайомими словами, ніби домашнім пледом.

Працювати у воєнних реаліях виявилося складно, бо виникла низка незвичних обставин. По-перше, повітряні тривоги. Я ніколи не забуду, як намагалася попрощатися й закінчити ефірну годину максимально спокійним голосом, поки в підслушку мені говорили, що почалася повітряна тривога — моя перша не тренувальна тривога — і треба спускатися в укриття. Я відчувала збентеженість, але розуміла, що слухачі й слухачки не мають її почути. Потім ми сиділи в укритті, гість ефіру намагався нас якось розрадити — усе ж таки генерал і трохи більше розуміє, що відбувається навколо. У ту годину я була без зв’язку, бо під землею ще не облаштували інтернет. Тоді лише ширилися чутки, наприклад про те, що в центр міста летить якийсь російський десант, адже тут зосереджено багато важливих будівель. Якоїсь миті я злякалася, що можу стати заручницею, — і враз зрозуміла, чому про деякі ситуації говорять, що краще смерть. З часом ми навчилися оголошувати інформацію про початок і кінець повітряної тривоги в кожній з українських областей. І, звичайно ж, навчилися швидко перебігати зі студії прямого ефіру в таку саму студію в укритті. Сьогодні вся команда переміщується туди з направду блискавичною швидкістю, хоча взимку це робити важче: доводиться нести не лише рюкзак, пляшку води та ноут, але й верхній одяг, про всяк випадок. До речі, пляшку води забувати не можна, бо під час тривалої повітряної тривоги треба запобігти зневодненню, позаяк воно впливає і на настрій, і на відчуття власних сил: без води кудись випаровується впевненість.

Найбільш дивним таким ефіром стала пряма трансляція з Нью-Йорка, з Метрополітен-опера, де того вечора відбувався масштабний «Концерт для України» за участю й українських музикантів. Концерт відкривав Гімн України, і це неймовірно зворушувало. Від гімну на початку програми й до бетховенівської «Оди до радості» у фіналі ми з колегою, разом із яким працювали як ведучі трансляції, були готові до всього. Перед концертом ми з технічною командою опрацювали всі можливі варіанти дій: нормальний ефір зі студії та ефір з укриття. Нічні повітряні тривоги, — а концерт за українським часом почався ближче до півночі, — могли статися будь-якої миті. Ніколи не забуду, як тієї ночі звучав хор «Va, pensiero», у ньому було стільки пристрасті та впевненості в тому, що біди минуть, наші мандрівні думки долетять туди, куди треба, — і ми здобудемо перемогу.

Робота перед мікрофоном дуже фізична, хоча може мати, на перший погляд, статичний вигляд. Мовляв, стулила рота — і робоче місце вже прибране. Кожна робоча зміна триває близько шести годин, хоча в перші дні випадало звучати й удвічі довше, і я дуже вдячна долі за цей досвід. Кожну з годин ти нібито просто сидиш, але насправді перебуваєш у тонусі, аби мати сили, тримаєш спину й голос. Навіщо? Бо головна складність в ефірі воєнного часу — це робота з емоціями, для неї мусиш постійно бути готовою тримати удар. Радіо випадають непрості дні. От, скажімо, триває звичний ефір, аж тут перші новини про великий приліт у Вінниці й загиблих дітей. Іншого дня теж ефір — і водночас повідомлення про те, що знаходять нові й нові катівні на Харківщині. Звісно, план ефіру одразу ж міняється, команда редакторів кидається шукати очевидців, контактує з нашими репортерами на місці подій, залучає до ефіру фахівців, які можуть надати коментарі та пояснення. Тієї ж самої миті всередині себе я відчуваю тільки чорну пустку й ненависть. Бажання кричати. Сльози на очах і в голосі. Траплялися дні, коли я перетворювалася на автомат, який ставить потрібні запитання та озвучує новини, які людям важливо почути саме тепер. А потім, уже вдома, сповзала по стіночці чи падала на диван і якийсь час не ворушилася. Наприклад, так було того дня, коли багато разів на годину ми повторювали інформацію про початок евакуації цивільних із Маріуполя — тоді в місті не було жодного іншого джерела інформації, тільки радіо. Поки читаєш оголошення про час і місце збору, у голосі звучить надія та страх за життя тих людей. Аж тут — новина про те, що першу евакуацію зірвав російський обстріл. Як про це говорити? Як цієї миті звучати? У такі дні найважче було не кричати, не волати, не плакати на повний голос. Мій особистий вибір — зовнішня трансляція спокою та надії, тому що можливість чути та знати новини дає можливість приймати більш обґрунтовані рішення. Веселощі точно не були доречними, проте трохи світла в голосі ще нікому не завадило. Як і звучання металу в розмовах про майбутній міжнародний трибунал, який покарає російських воєнних злочинців.

У день, коли я пишу цей текст, знову відбулася ракетна атака з російського боку. Більшість ракет збила українська ППО, проте щось таки впало на об’єкти енергосистеми й житлові будинки та спричинило загибель дорослих і дітей. Поки все це триває, сидимо в бункері. Колеги працюють в ефірі, у мене ж — звичний продюсерський день: саме почалися перемовини про партнерство з важливою виставкою про Григорія Сковороду, чий музей у Сковородинівці теж зруйнували російські ракети. Ми зайняли одну з підземних студій, говоримо про майбутнє. І я думаю, що ця розмова про тексти українського філософа та світло свободи, яке в них відбивається, є найкращою відповіддю на все навколо.

Праця — моє джерело сили, бодай тому, що дає змогу думати про те, що буде післязавтра. Мріяти.

Якось у Парижі подруга сказала, що в захваті від того, як ми працюємо в часи війни. Я кивала й мовчала, думаючи, що в цьому немає нічого героїчного — це просто звичайні робочі дні. У радіостудії небезпек світу ніби не існує — є тільки мікрофон, годинник і сигнали точного часу. 

Фото: фейсбук-сторінка Ірини Славінської/Суспільне

Теги за темою
війна
Джерело матеріала
loader
loader