“Чотири секунди до влучання”: NYT дізнались, як українські снайпери працюють на передовій

Кількість снайперів в українській армії не є публічно відомою, але інструктори оцінюють їх у кілька тисяч.

У війні, побудованій на артилерії, танках, безпілотниках і крилатих ракетах, роль снайпера — невидимого і смертоносного — часто не береться до уваги, але є важливою частиною поля бою.

Команда The New York Times провела тиждень разом з українською снайперською групою на півдні країни, аби зрозуміти закулісну війну, яку ведуть добре підготовлені стрільці.

Російська позиція була позначена блакитним прапором елітних повітряно-десантних підрозділів Москви, але через приціл українського снайпера полотнище виглядало майже напівпрозорим.

Прапор, на даху окупованої Росією будівлі на півдні України, знаходився на відстані майже 2 км від неї. Якби там з'явився російський солдат, великокаліберній кулі снайпера знадобилося б приблизно 4 секунди, щоб досягти його грудей.

“Вони пересуваються вранці і ввечері”, — сказав Барт, командир снайперської групи з чотирьох осіб.

Вони приїхали, подолавши непроглядну темряву на дорогах, втиснувшись у пікап з вимкненими фарами. Поспішними кроками по битому склу вони встановили свої гвинтівки на позиції, відомій як “укриття”.

Барт розслабився, витягнувши руки за своєю 9-кілограмовою гвинтівкою, захованою серед уламків напівзруйнованої будівлі. Світало, і день обіцяв бути довгим.

Якщо російське вторгнення в Україну визначають як виснажливу артилерійську війну за підтримки танків, безпілотників і крилатих ракет, то роль снайпера, невидимого і смертоносного, на полі бою часто залишають поза увагою.

Затьмарені високотехнологічними засобами вбивства і тупою силою гаубиць і мінометів, українські снайпери є частиною більш рудиментарної сили — піхоти. Їх порівняно небагато, але вони не менш важливі, ніж понад століття тому, коли стрілець часів Першої світової війни міг одним пострілом залякати 100 чоловік.

Але сучасні технології, особливо поширення невеликих безпілотників, які слугують смертоносними інструментами спостереження над лінією фронту, значно ускладнили снайперську стрільбу з прихованих позицій. Це змусило українських снайперів змінювати тактику або ризикувати швидкою смертю.

Базові навички

Приблизно за 643 км від місця, де чекала команда Барта, 54-річний Володимир, піхотинець 19-го окремого стрілецького батальйону, готувався до свого першого дня снайперських тренувань на стрільбищі.

Перед ним були паперові мішені, обклеєні безліччю яблучків. Офіційних снайперських шкіл в Україні небагато, і більша частина навчання відбувається в спеціальних класах, на приватних тренуваннях і у волонтерів, розкиданих по всій країні.

Деякі снайпери скаржаться, що зосередженість на штурмі окопів, необхідній тактиці для відвоювання території, зробила підготовку снайперів менш пріоритетною серед деяких командирів.

“Це моє особисте бажання і бажання моїх товаришів стати снайперами, — каже Володимир. — Мені потрібно розвинути базові навички, адже на фронті на це не буде часу”.

Снайпери, які дали інтерв'ю для цієї статті, просили називати їх лише за позивними або іменами, щоб захистити їхні особистості.

Кількість снайперів в українській армії не є публічно відомою, але інструктори оцінюють їх у кілька тисяч, які поділяються на дві основні категорії.

Більшість з них відомі як стрільці, здатні влучити в людину з відстані близько 300 метрів. Вони часто перебувають в окопах, підтримуючи своїх товаришів.

Друга категорія — це снайпери-розвідники, відомі серед снайперів як “далекобійники”. Це ті нечисленні піхотинці, які можуть влучно стріляти з відстані в 1,5 км і далі, здатні зчитувати вітер, температуру і барометричний тиск (з допомогою спостерігача) ще до того, як злегка натиснути на спусковий гачок.

Одного вересневого дня інструктор навчав Володимира саме цьому — як натискати на спусковий гачок.

“Спусковий гачок потрібно натискати прямо по каналу ствола, — каже інструктор. — Якщо ти потягнеш його вбік, то не влучиш у ціль. Якщо вниз — спровокуєш ривок, що також вплине на влучність пострілу”.

“Багато хто боїться ставати снайпером, бо існує думка, що снайпер — одна з пріоритетних цілей ворога”, — каже Володимир.

Пріоритетні цілі

“Близько 00:00 наш снайпер на позиції 2 помітив вороже кулеметне гніздо”, — йдеться у звіті. Він був написаний після снайперської місії, яка відбулася цього року поблизу міста Бахмут.

“Наш снайпер знищив ворожу кулеметну позицію, — йдеться далі у звіті, — в результаті чого було знищено двох “підтверджених ворогів” та одного “можливого ворога”.

У військових колах снайперів називають “мультиплікаторами сили”, що означає, що вони можуть мати значний вплив на полі бою.

Але натискання на спусковий гачок має свою ціну, особливо в епоху дронів і тепловізійних прицілів, які гарантують, що незалежно від того, наскільки добре снайпери замасковані, тепло їхнього тіла може видати їх (за відсутності важкодоступного антитермічного одягу). Пил, дим, а іноді і спалах від великокаліберного набою, що вилітає зі ствола зі швидкістю понад 800 метрів за секунду, також можна легко побачити.

Це означає, що не будь-який російський солдат, який з'являється в прицілі, є хорошим кандидатом на вбивство. Потенційна винагорода має переважати ризик. Тому ймовірність пострілу зростає, якщо цей солдат є “пріоритетною ціллю”, наприклад, кулеметник, офіцер або член екіпажу протитанкової керованої ракети.

Або ще важливіше: російські снайпери.

“У них є хороші хлопці, ефективні, — каже Марик, український снайпер з піхотного батальйону “Вовки Да Вінчі”. — Їх небагато, але вони є. Я вважаю, що ніколи не можна недооцінювати ворога”.

За його словами, його команді вдалося вбити групу з них раніше на війні — не з гвинтівок, а з артилерії, щоб жоден не втік. Росіяни намагаються робити те ж саме, коли помічають українських снайперів.

“Ми, напевно, побачили їх чисто випадково”, — сказав він.

Добре підготовлена команда снайперів дає знати про свою присутність на передовій, переслідуючи і вбиваючи, поки не відступить — або поки її не виявлять і не придушать, або не ліквідують. Снайпери часто “танцюють делікатний танець”, обираючи позицію та обираючи, вести вогонь, чи спостерігати.

Вбивство іншої людини за допомогою потужної гвинтівки та оптичного прицілу — це виважений та інколи інтимний досвід, на відміну від несамовитої бійні в окопах з близької відстані. Особливо на великій відстані, снайперам часто доводиться чекати годинами, використовуючи метеорологічні програми, балістичні калькулятори та блокноти, щоб прицілитися перед тим, як натиснути на спусковий гачок.

Кулі, призначені для смертоносної стрільби на великі відстані, та їхні гільзи часто збирають самі снайпери — так зване “ручне заряджання” — щоб забезпечити ідеальну вагу для виконання завдання. Високоякісні снайперські боєприпаси важко придбати, враховуючи велику кількість калібрів, що використовуються українськими військами, тому волонтери часто купують їх приватно, як і снайперські гвинтівки, щоб допомогти у забезпеченні війська.

І на відміну від західних військ, які мають справу з моральними труднощами воєн в Іраку та Афганістані, де повстанці змішалися з місцевим населенням, українські снайпери, захищаючи свою країну від вторгнення, бачать чіткий імператив натискання на курок.

“Я думаю про людей по той бік. Можливо, вони не хотіли б бути тут, але вони тут, — каже Раптор, ще один снайпер у команді Барта. — Вбивати когось протиприродно, але це наша робота”.

Дійсно, вбивство — це валюта для снайперів, які часто конкурують за ресурси з підрозділами безпілотників та іншими на полі бою. Це одна з причин, чому команда снайперів Барта використовує потужну камеру для запису своїх пострілів.

“У нас є приказка: немає відео — немає вбивства”, — каже командир команди.

Але снайпери роблять набагато більше, ніж просто стріляють у людей з великої відстані. Насправді, вбивство супротивника часто є останнім кроком у довгому списку інших пріоритетів, таких як розвідка, захист штурмових підрозділів і визначення цілей для артилерії.

Зміна вітру

Близько 14:00 вітер змінився. Він більше не дув зліва, а дмухав прямо перед позицією команди, змушуючи швидко пристрілювати гвинтівки.

Приблизно в цей час у небі з'явився жахливий безпілотник “FPV” — дешевий гоночний дрон, обвішаний вибухівкою, а неподалік впали три мінометні міни. Але жодного російського солдата не з'явилося, лише вхідні та вихідні артилерійські снаряди, які брязкали дверима в рамах і виштовхували снайперів у середину будівлі. Пориви проносилися крізь уламки, розриваючи маскувальну сітку, яка допомагала приховувати їхні позиції.

Ближче до сутінків, коли земля охолола і призахідне сонце засяяло у вікнах російської будівлі, команда помітила щось у глибині далекої кімнати. Це була кулеметна позиція чи щось інше?

Не маючи чіткої відповіді, не було причин стріляти. Вони зазначили це у звіті, коли повернулися, і підрозділ відправив безпілотник, що вибухнув.

Не поспішаючи, в період між раннім вечором і темрявою, члени команди спакували свої сумки і застебнули блискавки на гвинтівках. Вони кинулися до вантажівки і поїхали геть, остови зруйнованих будинків уздовж дороги тепер освітлювалися світлом місяця, що сходив.